Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна

Не погодився з Андріяниним проектом. Читач, напевно, здивований. Судячи з того, як усе досі йшло, можна було сподіватись на згоду Пет-Пета. Але, зрештою, чому саме на згоду? Чому Пет-Пет мав би відмовитись від свого задуму на користь Андріяни? Тим більше, якщо він вважає її проект нераціональним, бачить наперед, що здійснення його не дасть особливої користі?

Автор запитує так самого себе, але, правду кажучи, він теж не сподівався саме такого результату розмови. Автор був майже переконаний — та чому не бути відвертим, — автор був зовсім переконаний, що Андріяна дістане згоду Пет-Пета. Насамперед автор схиляється у цій справі на точку зору Андріяни. Він не бачить у її проекті, в її пропозиціях ніякого дітвацтва. Андріяна геть-чисто все обґрунтовує, і навіть якщо знайдуться— в проекті похибки, тож на те й був би досвід Пет-Пета, аби виправити ці помилки, надати Андріяниному проектові цілковитої завершеності. Зрештою, значною мірою в своєму задумі вона виходила з ідей самого Пет-Пета — вона використовувала з того чимало, і якби Пет-Пет надумав уважніше й відразу ознайомитися з роботою Андріяни, він би переконався у тому, що це була б їх спільна робота. Спільна в першу чергу в тому розумінні, що Андріяна цілком і повністю скористалася порадами, наукою Пет-Пета. Адже ніхто інший як Пет-Пет давав їй добрі поради вивчити виробництво, саме він допомагав їй це зробити і він запевняв її, що художник на заводі мусить знати не менше від інженера, припустімо. Андріяні такі поради не здавалися перебільшенням, і якби Пет-Пет все-таки приглянувся до її проекту, то побачив би там дуже багато свого — не того, що він зробив сам, працюючи над проектом, а того, про що говорив з Ан-дріяною, що пояснював їй, знайомлячи з заводом.

Це одна причина, яку автор вважав якщо не

зовсім, то таки доволі достатньою для того, щоб Пет-Петові погодитись із Андріяною — принаймні в питаннях найпринциповіших, якщо не в деталях.

А друга — це вже причина плану чисто психологічного, причина, про яку не могла знати Андріяна, зате знали читач і автор. Пет-Пета часом переслідувала необхідність сплатити один маленький рахунок, один зовсім маленький рахунок за не-принциповість і брак відваги боронити власну думку, принаймні відверто висловити її. Колись Пет-Пет не зумів підтримати свого колегу й відтоді йому не раз здавалось, що він мусить оплатити рахунок за те своє невміння. І ось йому трапилась непогана, добра навіть нагода зробити це, але він чомусь не помітив її, не скористався з неї, він, прекраснодушний, добрий, згідливий, раптом знайшов у собі силу для суперечок, для обстоювання власної думки, для утвердження її. Звичайно, вдалося це йому досить легко — адже читач бачив, як докоряла собі Андріяна: а ніби задля чого? Задля того, аби тільки довести своє власне вміння мислити, свою самостійність, — їй раптом здалося, що в її проекті є тисячі вад, і найбільша — це та, що він — власний... Щирість Пет-Пета, його тверда впевненість схилила Андріяну до того, щоб відмовитись від свого задуму й залишити при житті про-, ект Пет-Пета.

Зрештою, вона була також зовсім щирою — їй необхідно було визнання Пет-Пета, і тепер, без того визнання, вона б не мала відваги просити ще когось ознайомитися з її проектом, не мала б відваги захищати свою роботу. Йому вона довіряла, з його думкою рахувалась і тепер наче залишилась без грунту під ногами, наче вже не бачила ніякої можливості для того, аби боротись за свою правоту.

Пет-Пет похитнув у ній віру* в ту правоту, зовсім легко й просто зробив це Пет-Пет, — якось і не помітивши навіть, як руйнує щось добре й відважне, не помітивши, що приймає від Андріяни зовсім не маленьку товариську послугу, не послугу — а таки жертву. Пет-Петові навіть і на думку щось подібне не спало, він не міг уявити собі, щоб Андріяна, вчорашня студентка, маленька Андріяна, Сорохтеєчка, могла і справді зробити щось значніше од посереднього, він не заглиблювався навіть в її розмірковування й докази, наперед уже побачивши в тому всього-на-всього дитяче бажання й дитячу помилку.

І все ж він якось ніби відчував провину перед Андріяною — якась легенька тінь непевності, яку помітила дівчина, таки з'явилась і не покидала Пет-Пета, він уже потім, коли Андріяна пішла, жалкував, що надто різко розмовляв з нею, адже можна було, міркував він, переконати її в усьому куди делікатніше, їй, мабуть, прикро, дуже прикро. Але вона розумна дівчина, зуміла перемогти своє самолюбство, думав Пет-Пет, жаль навіть, що так легко погодилась, але в своїй благодушності вибачав їй ту легкість, він бачив тут власний авторитет, уміння переконувати й власну рацію, однак, думав Пет-Пет, треба буде доконче повернутись до цього проекту, справді щось можна буде використати, нехай дівчина відчує власну силу, бо ж так легко й просто відступила, вона зовсім не має в собі впевненості, а жаль — без того важко. Він відчував утому, знову повернувся прикрий, надокуч-. ливий біль у серці. Звичайно, він не бачив тут якоїсь своєї вини — тут винна сама Андріяна, думав Пет-Пет, попри втому й біль думав весь час про ці відвідини, і хоча йому не спадало на думку, що він цього разу мав можливість хоч якось сплатити

давній борг, то не тільки що не оплатив, а може, навіть і побільшив його, тільки вже в інший спосіб.

Читач, мабуть, пригадує, з якою радістю старий Батура, учитель Івана Ратая, сприйняв перемогу свого учня над ним же самим, учителем, і як зумів побачити в тому продовження своєї справи —-недарма ж учив його, — тішився старий Батура. Пет-Петові ж не вистачило вміння побачити в роботі Андріяни й свою роботу, він не відчув тієї спільності, яку відчував Батура, між думками власними й думками ще чиїмись; не бачив зв'язку глибшого там, де він був насправді, не знайшов радості там, де міг би знайти — і втрачав можливість сплатити один маленький рахунок, а надокучливий офіціант у чорному фракові, схожому на фрак диригента, чомусь не нагадав про себе, зрештою, його поява залежала від самого Пет-Пета, який цього разу не бачив своєї помилки, не бачив помилки — от тільки жаль було, що надто різко розмовляв, що, може, образив дівчину, хоча й зовсім не мав бажання ображати її, лиш хотів розтлумачити, що взялася вона за справу, котра їй не зовсім під силу.

Андріяна нічого не знала про ті Пет-Петові тривоги, вона й не здогадувалася про них зовсім. Але, як не дивно, спокій не прийшов до Андріяни. Скільки завгодно могла вона собі втішатися з власного благородства, з власної м'якої поступливості щодо колеги, який так багато зробив для неї — допоміг з улаштуванням на роботі, повірив у те, що вона зможе працювати саме тут, на заводі, навчив її бачити завод очима художника й очима заводського колективу. —Звичайно, Пет-Пет часом висловлював дивні, на думку Андріяни, міркування — він не вірив в органічне, справжнє поєднання виробничого процесу з тим, що вони обоє називали естетикою, і от зараз, у його проекті добре було видно, що він якось ніби відокремив свої практичні знання заводу від своїх обов'язків заводського художника, і Андріяна відчувала це, хоча й погодилася з його проектом.

Пет-Пет говорив: "Сорохтеєчко, переконаєшся, що люди тут не мають часу думати про красу, люди тут просто працюють — та й годі". Андріяні ж хотілося, аби люди не відділяли своєї роботи від решти світу, де вони напевно шукали — нехай не завжди свідомо й не завжди правильно — тієї краси. Чому б їм не мати її завжди, в усьому, чому Андріяна мусила позбавляти їх можливості зустрічатися з гарним частіше, постійно і з радістю?

Марно переконувала себе Андріяна, що все гаразд, що вона вчинила так, як мала вчинити.

"У зашморгу зірок, у зорях голова вся"

Ніч огортає вологою місто, я відчуваю, як від ріки котиться й напливає народжений ніччю туман, розтікається вулицями, вулиці мовби ширшають, набирають якоїсь дивної таємничості й урочистого настрою, місто втрачає барви, запахи, звуки, зате приходить до нього велика задума й спокій, спочинок приходить, місто дихає безшумно, ледь зітхаючи часом, вивільнене від турбот і безперервності руху.

Вночі я часто не впізнаю міста — власне, це не зовсім точно, добре знаю його вулиці, знаю його обличчя, знаю запахи кожної вулиці, знаю барви зокрема й у сукупності, — а вночі воно завжди дивує мене якимись несподіванками, якимись новими відкриттями. '

М'якою лінією вирисовується на тлі синювато-чорного неба його притемнілий силует, він, той силует, тепер аж ніяк не чіткий, десь обірваний, десь несподівано гостро окреслений — і від того знайоме за дня чомусь здається ще кращим, чистішим, необхіднішим. Освітлені за північ вікна — то не завжди тривога, не завжди клопіт, то не раз — вибух музики, сміху, поцілунок, задума й праця. Люблю таємничість освітлених за північ вікон, те намагання міста продовжити день уночі, розбити межі поміж днем і ніччю — і в той же час підкреслити різницю поміж ними.

Щойно прошумів дощ, і волога з-над ріки ще відчутніша, змішана з подихом дощу, світла й приємна, під ногами — мокра бруківка, можна йти серединою вулиці, де навіть посеред дня не надто жвавий рух. Хтось пройшов з транзистором — не людина, тінь наче, тінь, котра несподівано зазвучала тоненьким голосом флейти. Пригорблена жінка веде на ремінцях двох маленьких собачат. Одне спиняється біля дерева, друге також змушене спинитись.

Йдуть троє — чоловік, жінка, в чоловіка на плечі — дитина. Спить,' опустивши ручку додолу, ручка тихенько погойдується в такт батьковій ході.

Ще двоє — назустріч. Хлопець несе дівчину на руках, вона тихо сміється, їй подобається такий вияв лицарства, він переносить її через маленькі калюжки на тротуарі, як через велетенські й небезпечні в своїй розбурханості потоки, — переносить обережно, як найдорожчий у світі скарб, і вона сміється радісно й тихо, сміх її змішується з вологістю від ріки, з мелодією, зіграною на флейті, з тихеньким похитуванням дитячої руки, з моїми кроками, з диханням міста, з тремтінням дуже далеких і дуже маленьких зірок.

Тут, над нашим містом, зорі ніколи не бувають надто великими, низькими й блискучими. Вони здебільшого дрібні, страшенно віддалені й не раз притьмарені туманами, що випливають з ріки й наче долонями затуляють їх.