Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна
Андріяні належала вся його ніжність, і доброта, і справді легеньке почуття поблажливості, готовності вибачити наївність, Єва ж могла сподіватися більше на пристрасть, аніж на добре кохання, але вона не потребувала ні того, ані того.
Якби можна було визначити якось людські почуття за допомогою барви,~кольору, показати його миттєво в спалаху тих кольорів, то мали б ми тут, мабуть, дві барви — червону й прозоро-блакитну, але ж то знову все надто умовне, суб'єктивне й не для кожного прийнятне, хтось би знайшов інші визначення.
Борис від самого початку був радий із знайомства з Андріяною, гарною й розумною дівчиною, котра наче вивільнила його від застарілого болю й від звички порівнювати кожну жінку з Євою, шукати в кожній тільки Єву— і щоразу розчаровуватись, бо подібність була лиш зовнішньою або ж навіть уявною. Цього разу подібності не було зовсім — і якраз тому Борис відчув, що знову знайшов Єву. Зовсім іншу — а-знову Єву, хто знає,' може, він навіть не подумав про те, що Андріяна помітить щось у його ставленні до Єви, він бачив її також дитинною, довірливою — та й що можна було помітити, коли все давно минуло, коли навіть від болю й згадок він порятувався завдяки Андріяні?
Читач зрозумів, звичайно, що ота Борисова сповідь була проголошена мовчки, він — при всій своїй правдомовності — не розповів би про стосунки з Євою Андріяні, то суперечило б його звичаям — і завдало б Андріяні болю, напевно завдало б.
Але Борис не врахував тонкого жіночого чуття, такого бистрого, коли йдеться про небезпеку, про можливість втратити кохання: Андріяні ж на мить здалося, що це може трапитись. І все ж вона покладалась на Борисову відвертість і чесність, вона покладалась на його любов — насамперед тому, що сама любила.
— Можна було б запитати про це самого Бориса — але ж чи погодиться він відповідати? Нелегкою ж була йому та сповідь та згадка про Єву — навряд чи він схоче ще говорити. Андріяна також не хоче — та й не вміє — випитувати, докучати, хоч би й хотіла почути від Бориса відповідь на не-вимовлене вголос питання.
Справді, якби вона запитала: "Ти любиш ту жінку, Борисе?", вій напевно сказав би, що ні, але любив колись, це правда, дуже любив, задля тієї любові готовий був зробити що завгодно — так, як тепер ладен зробити все для Андріяни.
Дівчина ж не питала, вона боялась того запитання, намагалась умовити сама себе, що все це дрібниці, боялась принизитись — і хотіла знати.
Автор перебуває в подібному становищі — хотів би знати, а запитати не відважується, все тільки здогадки, припущення, уявні докази, брак доказів; від упевненості—ДО' сумнівів, зовсім як з Андріяною, з однією лиш різницею: Андріяні це болить без міри, Андріяну хвилює й мучить, автор лее особа стороння, і як би він не вболівав за героїв, болі їх і радощі не можуть бути тотожними.
"П'ять хвилин
до схрещення доріг"
Внутрішнього відчуття появи думки ще нема — так наче й сам мозок не встиг зафіксувати її до кінця, ще не усвідомив можливості її народження, а необхідність вираження — вже ось тут, на кінчику язика, олівця чи пензля, уже виривається назовні щось, навіть ще не народлеене.
Те, що ми в кілька разів швидше мислимо, аніж говоримо, — чомусь— нічого мені тут не пояснює.
Невже через ту блискавичність людина не може, часом не встигає зафіксувати появу думки? Може, тому, що в цьому нема потреби? Молее, все те, що людина встигне подумати чи сказати протягом свого життя, уже наперед, від народлеення закладено, запрограмовано якось у її мозку? Передбачено її індивідуальністю, будовою кори окремого мозку?
Даремно шкодувати: ох, якби все повернулось, я б учинив інакше. Учинив би все точнісінько-,так само, бо ти — це-ти, а не хто інший. Обставини? Хіба що обставини, але коли людина каже: якби все повернулось, — вона ж має на-увазі не зміну обставин, бо йдеться якраз про їх повторення. ' Як зрозуміти народження думки, намацати внутрішньо? Чому, коли я ще й ніби не додумала до кінця, не знаю, чим завершиться початкова нота, як, у який акорд виллється — я все одно мчу, лечу й б'юсь у слові чи у лінії? А може, думка додумана, викінчена вже в момент свого народження, тільки я нездатна впіймати, осягнути моменту її закінчення, бо так блискавично все відбувається? Чому ж тоді наші вчинки, дії, труд, творчість такі повільні, такі неспівмірні з думками? Бажання діяти часом не народжує відповідної думки, ідеї, а задум не завжди виявляється таким же досконалим у матеріальному втіленні, яким він здавався, бувши ідеєю?
Сьогоднішня визріла, майже виражена думка, може, народилася вчЬра, тільки я ще не усвідомлювала цього або — що так само ймовірно — опиралась їй, відмагалась від неї, бо думка була сміливіша від мене самої і я не мала відваги прийняти її, погодитися з нею?
Тепер я знаю — щоб закінчити роботу над проектом, мені доведеться сказати Пет-Петові, що замало двох моїх ідейок, замало закінчити, звести кінці з кінцями,-чи просто поставити свій власний підпис.
Змінювати треба буде половину Пет-Петової роботи, і через те, що я вже раніше це розуміла, бачила, тільки не зважувалась цього сказати вголос, — тільки через те я не могла нічого робити.
Звільнення від несміливості уже прийшло, я готова обстоювати свою думку, ще нехай не завершену до кінця, але таки власну. Щось у мені опиралось тій Пет-Петовій настанові — почистити, звести кінці з кінцями, — щось опиралрсь, і тому не давалась робота, а зараз, коли прийшло звільнення, я вже ладна працювати день і ніч, кажу — ладна обстоювати власну думку, але одного боюсь як поставиться до цього Пет-Пет? Потрібна його згода, потрібна його підтримка, адже — знову розрахунки, фінанси, домовленість з постачальниками, по-іншому — планування ремонтних робіт. Що скажуть економісти, інженерна служба, керівництво цеху?
Якби до моєї пропозиції підійшли без упередження, то, може, знайшли б можливість розв'язати усе в такий же термін, як мав бути розв'язаний і здійснений Пет-Петів проект. Але звідки я знала, що підійдуть без упередження? Необхідна згода Пет-Пета. Підтримка його. Одним словом, тепер уже все — чи значна частина справи — залежить від Пет-Пета, а він — у лікарні, він хворий, наче навмисне узяв і захворів, аби змусити мене вирішувати не тільки те, чи можна й треба міняти його проект (хоч я думаю, що справді треба), але також і те — чи можна йти до хворої людини й казати їй, що от я, велемудра, хоч і не дуже досвідчена .у звичайнісіньких життєвих справах Андріяна Сорохтей, пропоную кардинальну зміну в його роботі, ще й прошу водночас його, хворого Пет-Пета, допомогти мені в тому, щоб завалити старий проект 4 поставити на те місце новий, свій власний?
Не маю страху, що Пет-Пет розіб'є мою ідею. Все може трапитись. Якщо розіб'є так, що я визнаю йому рацію — гаразд, нехай розбиває, але якщо він просто лише з самолюбства не погодиться зі мною — як чинити тоді? Ставити усе на розгляд керівництва? Але ні,,не треба поки що про це думати, треба зробити — принаймні начорно зробити — все, що бачу в думці. Нехай би здійснене хоч наполовину відповідало тому, як я собі задумала, — нехай би лише наполовину, і все одно це було б добре.
Добре? І знову сумніви, ніколи не позбудешся сумнівів, так і бути в тобі вічним сумнівам і вічній недовірі до себе самої: а що, коли знову не жар-птиця, коли знову жалюгідне, сіре перо якогось прирученого, сумного й одомашненого птаха, аж соромно признатись, що узяв його за жар-птицю? Вічні сумніви і копирсання в них — так чи не так? — чи кожного вони мучать, чи кожен може відверто признатись у цьому?
Була вже певність — певність, коли довелося сперечатися з Борисом, усе почалося з— жарту,, тоді, коли ми повертались з того цікавого дому — коли це було? Позавчора? Всього лишень учора? Давно страшенно: від учора до сьогодні — такий великий проміжок часу. І не миготить перед очима, спинилась біла стрічка й наче дожидається, що я кінець кінцем учиню, що зроблю з даним мені часом. Тепер я наче та людина з Бо-рисової оповідки, та людина, котрій ніщо не докучає, котра почуває себе безсмертною, бо їй зостається ще три тижні — цілих три тижні! — для викінчення роботи, для завершення проекту, який ще тільки треба розпочати. Позавчора, ні — вчора, я жартома запитала Бориса, чи то таки справді на його замовлення Пет-Пет спланував йому такий розкішний, як опочивальня турецького султана, кабінет?
— А що, — засміявся у тон мені Борис, — тебе заздрість узяла, що не маєш такого кабінету? Ви, Сорохтеєчко, правду сказати, самі собі винні — могли, б уже давно людське приміщення дістати для своєї контори. Але ти таки признайся, Сорохтеєчко, — хочеться такого кабінету, признайся? Почувала б себе куди певніше, правда?-
Звідкись у мене взялася злість — чи то до Бориса, чи до його тону, я вже не думала — ображу чи не ображу його, говорила, що на думку спадало:
— Признайся краще ти, що почуватимеш себе королем у тому кабінеті, з тими дерев'яними панелями уздовж стіни! Постав собі там арабську тахту, визнач години прийому. Коли хто в парадних костюмах, то цілий день, а коли в спецівках — то від першої до другої. І сиди в тому кабінеті день і ніч й не виходь у цех, а лиш звідти по телефону вирішуй, треба чи не треба спиняти першу конвейєрну лінію, треба чи не треба ставити на ремонт шліфувальний верстат!
— Сорохтеєчко, та заспокойся, чуєш, за кого ти мене маєш? Бюрократом я ніколи не був, а як там планувати кабінети — це ваша з Пет-Петом справа, чому ти прив'язуєш мене до цієї історії? Звичайно, приємно мати гарний кабінет, але якщо ти схочеш влаштувати там душову, я зовсім не перечитиму.
— Ти зараз так говориш, бо думаєш, що ніхто не зробить там душової! Тому такий щедрий, але якби дійшло до справи — то зубами вчепився б у свої панельні стіни. ' ..
Ми стояли на старому мості, старий міст дивувався моєму голосові, звичайно, він ще ніколи не чув таких лихих інтонацій в моєму голосі; він поскрипував, зітхав, потріскувало щось у його, старечому тілі тихенько, наче міст хотів заспокоїти мене, і Борис також мав ще надію залагодити усе мирним шляхом. Добре, — сказав він, — давай займемось цією проблемою завтра, в робочому порядку, навіщо нам влаштовувати виробничу нараду тут, замість того всього — поцілуй мене, Андрійко, а завтра усе вирішимо.
— Без тебе, — сказала я йому, — самі-з Пет-Петом, так, як ти щойно радив, і влаштуємо в твоєму кабінеті душову.
