Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна

І тим пильніше ми шукаємо там, далеко, своїх зірок. Чим далі вони — тим звабливіші.

Запізнілий тролейбус наближається до зупинки, з нього ніхто не виходить, там усього кілька пасажирів, і так, наче це рейс на їх замовлення, водій спокійним і приємним голосом повідомляє в мікрофон: ".Г.Одна з найкращих у місті вулиць. Раджу вийти і пройтися хоч трохи пішки, якщо не дуже поспішаєте. За кількадесят метрів звідси — вежа сімсотлітньої давності. Ведуться реставраційні роботи. За поворотом — зупинка трамвая номер п'ять". І за секунду: "Зараз перша година вісім хвилин".

Ага, я чула вже про цього водія, він ніколи не кричить у мікрофон: "Пасажири, не товпіться біля входу, бо людям треба сісти". Чи: "Скільки можна кричати, щоб платили за проїзд". Цей водій знайшов свій спосіб розмовляти з пасажирами, і кажуть, що він здає після зміни найбільшу грошову виручку. Якось ніяково, мабуть, і професіональним "зайцям" не оплатити за проїзд.

Я йду все-таки пішки й далі, дорога веде мене до заводу, прохідна яскраво освітлена, я показую перепустку і йду поволі попри цехи — вони, як і все місто, не схожі на свою денну подобу, вони здаються нереальними у тому освітленні, вони стають наче символами, наче — задумом, котрий ще тільки треба втілити в життя. Але це мені лише так здається. Вони живі, гарячі, пульсуючі, як тіла велетнів з тисячами очей і тисячами рук. Зараз, уночі, не видно сміття, відходів, нерівностей асфальтованих доріжок, зараз — сама лиш досконалість, єдність, нерозривність усього тут, на заводі, навіть старі корпуси, не надто приємні для ока вдень, тепер виструнчуються, немовби піднімаються вгору, розпростовують плечі, вибухають світлом, усе — гармонія, усе — краса, і понад тим усім — небо в далеких зірках і запах туману з-над ріки, запах заводу і запах висвітлених кетягів розквітлої старої акації.

Годину тому я відважилась на героїчний вчинок: подзвонила Борисові додому. Затулила хустинкою телефонну трубку — кажуть, від цього змінюється голос, — і попросила Бориса.

— Хто питає? — поцікавилась невдоволено Борисова мати. Я зрозуміла її невдоволення, але відповіла:

— Це з заводу, з цеху, терміново потрібен...

— Ґм... — сказала Борисова мати те з більшим невдоволенням, — мушу вас засмутити: він уже на заводі, щойно викликали, шукайте його там.

Йду до мого склоцеху. Кажу — мого, але він уже наче й не мій. Був моїм тих десяток днів, коли сиділа над проектом, а від нинішньої розмови з Пет-Петом — уже не мій. Віддала його Пет-Петові. Назад віддала, а от він — чи почуває цех своїм? Треба запитати.

У цеху — той же гуркіт, той же невтишимий і невпинний рух конвейєрів, те ж палахкотіння скловарної печі. Величезна, без міри, до неймовірності збільшена розжарена червона куля ось уже тільки вогненною ниткою з'єднана з соплом, ось уже й та нитка перетята, куля спадає вниз, пригасає, тьмяніє, а за нею нова крапля з тієї ріки, і так безконечно, завжди, день і ніч, доти, доки знадобиться людям, доки не знайдуть ще якогось іншого, мудрішого способу виконання тієї ж роботи. Раптом змішується усе в моїй уяві, бачу новий цех, якийсь фантастичний, прозоро-світлий, з людьми, одягненими в легке, зручне убрання. Люди . рухаються вільно, легко, вони відчувають досконалість власну і досконалість того, що їх оточує, нема ані гуркоту, ані випарів, ані дихання газових пальників, і уздовж над цехом — колосальна галерея, теж прозора, у зелені, там люди відпочивають, і хто захоче, може слухати музику, випити склянку холодного апельсинового соку, — знову ти зі своєю утопією, — чую я голос Пет-Пета, — це все можливо через сто літ, та й то не у склоробному цеху, Сорохтеєчко, тож одумайся, стань на реальний грунт... Що ж, я зараз потішу Бориса, скажу йому, що стала на реальний грунт, що вже не позбавлю його можливості засідати в розкішному кабінеті, от лише жаль трохи, що Іван Ратай не зможе відпочити в тій гарній, затишній кімнаті: її вже не буде, її нема в Пет-Петовому проекті. Ну, нічого, зате Іван Ратай зможе відчути, що начальник цеху — це таки начальник цеху, а механік —• таки механік, бо в них будуть розкішні, добре обладнані кабінети. Кінець кінцем, Іван Ратай зможе подарувати комусь у той кабінет свою картину. Хоча ні, його картини — або надто грандіозні за задумом, вони вмістилися б хіба що в тому моєму утопічному цеху,— або надто грандіозні, або надто суб'єктивні, як та акварель, про яку розповідав мені Борис.

Іван Ратай іде мені назустріч. Щось із ним не так, щось не так — я це бачу, я не стрічалася з ним добрий тиждень, чи просто я ніколи ще не бачила Іванового обличчя ось так — уночі, посеред цього незвичайного яскравого світла?

Іванова права рука чомусь забинтована, але не в тому річ, щось у нього не так, щось, із ним не так. "Добрий день", — говорить Іван, не всміхаючись. У тому "добрий день" нема нічого дивного чи кумедного, людина ж на роботі, людина в нічній зміні, а коли людина при роботі, не може вона сказати — доброї ночі, аж ніяк не може і тому звичайно бажає доброго дня.

— Що з рукою? — питаю я так, наче маю ще також охоту запитати: "Що з тобою взагалі, Іване?"

— Пусте, — гмикає Іван; — так, маленька виробнича травма, — говорить він і не всміхається.

Я бачу, що він більше нічого не збирається пояснювати, і тому питаю про інше:

— Чи не бачили ви часом Бориса Дембіцького?

— Бачив, — киває Іван Ратай. — Він у лабораторії, і поспішайте, бо не застанете, подасться знову кудись в інший бік цеху.

Іван Ратай ще раз кивнув головою й рушив до свого робочого місця, я стояла й дивилась йому вслід, і мені хотілося, щоб він озирнувся, він таки справді озирнувся, знову кивнув, але все так само не всміхаючись, а я звикла до його усмішки і теггер уже зовсім твердо знала, що з Іваном Ратаєм щось не так. Я бачила, як він працює біля свого верстата, а довкола нього був цех, і знову довелось мені в думці сперечатись із Пет-Петом, котрий казав, що завод — над. людиною, а не людина — над заводом, завод над людиною тому, казав Пет-Пет, що кожен робітник не знає — та й не може знати — всіх таємниць ним же закладеної споруди, всіх таємниць і таїн виробництва, він владний лиш над тим, що робить сам, і зовсім не владний над тим, що робить його колега. Не можна осягнути неосяжного, — говорив і Борис, коли я пробувала пізнати завод; але Іван Ратай — господар свого верстата і господар усього заводу, бо, інакше, чому б уявлявся Іванові Ратаєві образ прекрасної, великої, незвичайно могутньої жінки, коли він збирався малювати Марію Воронець? Власне, малювати її він не збирався, не зважувався,,але саме так — наче тримає на собі цех — бачив її Іван Ратай.

Коли б не почував себе тут господарем, то й не міг би так бачити Марію.

Як довго, я йшла-таки до того розуміння, яке зараз от мала в собі, від котрого вже не могла відректися тут, при Іванові Ратаєві, що розглядав зараз свою забинтовану руку, наче думав, чи може взятись до роботи, чи таки мусить відмовитись від цього. Як довго я йшла — спершу через непевність, через абсолютне нерозуміння потреби доробляти Пет-Петів проект, потім — через непевність у власній правоті, через дитячу згідливість — не можна турбувати хворого, не можна наполягати на своєму, коли хтось так категорично зве те твоє пустою фантазією, — як довго я йшла до того, що побачила й зрозуміла зараз.

Іван Ратай не відступив би. Я також не відступлю. Нехай не гнівається Пет-Пет, але я не можу відступати. Я б собі того не вибачила. Дурне я думала, що те все — задля самоутвердження, що то — задля себе самої, аби переконати Бориса, Пет-Пета, саму себе, що можу й умію більше, аніж їм здається. Дурне. Справа ж не тільки в тому. Насамперед не в тому, й якраз через те я не маю права відступитись. Тут йдеться про Івана Ратая, про Марію Воронець', про старого Батуру, про тих,, хто посміювався з мене тоді, коли я чи то з. самовпевненості, чи то із страху виказати невпевненість — пояснювала, що таке естетика. Нічого не можу порадити, Пет-Пете, це вже-перестало бути нашою приватною справою, це й не було приватною справою, змаганням двох вільних художників — хто кого, — гнівайся або не гнівайся, Пет-Пете, а я таки не відступлю. Одного лиш я хочу — аби ви таки зрозуміли, про що йдеться.

— Добрий день, Борисе, — сказала я, бо була при роботі й тому побажала йому доброго дня, — добрий день, Борисе.

Крізь невеселу заклопотаність на його обличчі проглянула радість, і та радість належала мені.

— Андрійко, ти звідки взялася? — він дивився так, наче тепер йому треба було якоїсь підтримки від мене — чи то мені лиш здалося зараз, коли я раптом і назавжди відкрила в собі здатність боронити щось по-справжньому?

— Взялася, — сказала я. — Взялася, а що?

— Не йдеш ще? Якщо маєш час, почекай, я мушу владнати тут одну справу — і трохи звільнюсь, гаразд?

Не було й мови про нашу суперечку — так, наче.й самої суперечки не було, або ж він забув про неї, або-ж вона здавалась важливою тільки мені?

Я чекала на нього, і коли він прийшов, я сказала йому:

— Бідолаха, як тебе вистачає на третю зміну?

— Біда була, Сорохтеєчко... Минулося...

— А що?

— Газозварники надумали свою роботу робити не там, де слід, смикнуло їх перекочувати чомусь під комірчину, де тримаємо лаки, та всілякі подібні речі, іскра в таких випадках звичайно трапляється — одна іскра — і досить, щоб пустити в повітря і цех, і людей. Добре, нагодилися відважні хлопці, все обійшлося, один лиш — з опіками. Забрали в лікарню...

— То це зветься — обійшлося? Ти що, Борисе!

— Так, Сорохтеєчко, не обійшлося, ясно. Такі справи легко не обходяться... Іван Ратай також має руку скалічену.

— То чому ж не йде додому?

— Каже, що не хоче. Я відсилав. Не хоче.

Я вже не відважувалась говорити йому того, що мала сказати, воно мені здалося трохи недоречним, я хотіла сказати, що от кілька годин тому готова була подарувати йому той кабінет, запроектований Пет-Петом, а тепер прийшла відбирати назад. Але ж то так, кабінет Бориса — то тільки маленька ланка в тому довгому ланцюжкові моїх вагань, сумнівів і рішень, і, зрештою, навряд чи Борис справді б таки вимагав для себе того кабінету, він був такий утомлений зараз, що я не мала відваги розпочинати своє, та він сам запитав:

— Андрійко, вибач, я мало не забув за тим усім — то, що сказав Пет-Пет на твою ідею? Як на мене, він людина розсудлива, і якщо ти все по-людському пояснила йому, а не так, як тоді мені, то все мусить бути гаразд, правда, Сорохтеєчко?

— Звичайно, все мусить бути гаразд, Борисе, — сказала я й прикусила собі язика, аби таки не запитати: то що, я таки маю право на серйозні думки, хоча й ноги в мене гарні? Я вчасно прикусила собі язика, бо ж таки смішно б виглядала з тим запитанням.

— Звичайно, все мусить бути гаразд, Борисе, навіть якщо Пет-Пет виявиться не таким розсудливим, як тобі здається.

"У невідоме

ніч веде 'мене кудись

по золотий горіх"

— Йди, хлопче, додому, — каже Борис Дембіць-кий, наш механік.

— Йди, хлопче, додому, — каже Старий.