Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна

Це не Андріянине сум'яття, сумніви, недовіра, й ревнощі, не Андріянині ~ вагання, де — це засвідчує автор, бо сам знає вагання, й сумніви, й непевність, і невпевненість — є завжди можливість — нехай пізніше, як не раніше, — виправити свою помилку. В тому, що трапилось з Іваном, виправити уже нічого не можна.

"Коли настане день провин, забутих свято"

Переписувачі нот записали поміж вузенькими лі-

нійками чорні значки — мелодію жалобного маршу. Музикан-

ти грають жалобний марш. Жовті труби виливають чорну ме-

лодію, і

Ховають мою матір.

Труна чорна. Земля чорна. Музиканти вкладають жовті й срібні інструменти в чорні футляри.— Труну з тілом моєї матері ховають у землю. Трирічний син моєї сестри, онук моєї матері, кричить: "Навіщо ховають музику в землю? Мамо, вони ховають музику в землю? Мамо, вони ховають музику в землю, не закопуйте, — кричить він, — там була музика!"

Діти завжди думають, що футляр — то труна. Цей чомусь подумав, що в труні була музика.

Музика була. Мама була. Через те, що вона була, а тепер її нема, ми всі також — наче в минулому часі. Я був їй поганим сином. Я любив її. Сестра була їй доброю донькою. Батько не завжди був вірним їй.

Наче не вона була, а ми — були.

Вона всіх нас повернула в минулий час.

Те, що зв'язане з нею, — те все було. Те, що вже з нею не пов'яжеш, іменується в теперішньому часі. Є.

Я тікав від її хвороби. Я не міг сидіти вдома, не міг бачити її обличчя, її вихудлих рук. Я хотів матері сильної, котра може захистити, а тепер вона потребувала захисту, думав я, і не міг їй нічого дати. Сестра думала, що дає. Сестра не боялась. А може, то тільки так здавалось. Боялась.

Батько теж боявся. Зовсім, як я. Невже мужчини — менш мужні, аніж матері, сестри, жінки?

— Чому ти так дивишся на мене? — запитала мама. — Боїшся мого нового обличчя? Боїшся, що мене не буде? Ти ж будеш. Значить, і я буду. Не бійся.

Вона втішала мене. Великого, дорослого, сильного сина, котрий не мав мужності дивитись на її нове обличчя. Обличчя, якого вже майже не було.

Тепер, коли її нема, мені здається, що наша сім'я раптом розсунулась, розсипалась, розпалась.

Руки, одні — все те тримали вкупі. Власне, ми й досі разом, але це вже не те. Не так. Зберігся ритуал спільних обідів у неділю, сестра раптом стала зовні схожою на матір більше, ніж раніше, ніж тоді, коли мама була, раптом виявилось, що вона уміє все робити так, як робила мати, — але в того всього був інший смак. Це підтримання ритуалу. Це спроба продовження. Але це має не той смак.

Повну торбу зеленини на обід несе мама. Заглядаю в торбу, витягаю з-поміж редьки, хвостів цибулі, з-поміж барабо-лин згорточок паперу — перші черешні, червоні, соковиті перші черешні. Біла пара над білою картоплею. Пахучі гриби. Вона однією хлібиною могла нагодувати цілий світ і мене.

Я раптом чую наші напружені голоси, нотку невдоволення, роздратування, навіть близького плачу в сестри, гніву — в батька. Я не чув цих ноток, коли була мама. Вона гасила усе дрібненьке, вона ніколи не чекала, коли вибухне сварка — вона гасила її, пригадую — й не можу пригадати, чи чув коли-небудь, як вона в чомусь дорікала батькові. Дорікала, звичайно, але я того не чув. Вона оберігала його для мене, щоб він був мені — БАТЬКОМ. Без розчарувань у ньому. Що я можу розчаруватись якось у ній, вона, здається, не думала.

4 170 97

Це було просто неможливим, неймовірним, адже вона — МАТИ.

Ритуал зостався. Недільний обід за столом. Біла скатерка. Чистий відблиск посуду. Добрі страви. Не те. Не так. Не тільки тому, що її нема. Вона могла вийти, поїхати — залишався б смак, настрій, почуття безпеки в усьому. Тепер — нема. Відслонений, вразливий. Готові гніватись. Кожне з нас. Я, сестра, її трирічний син, батько. Батько п'є. Боязко спершу, тепер сміливіше, не криючись. Окрім усього іншого — тому, що вона не може сказати: "Не смій цього робити".

Ритуал зостався. Питаємо одне одного: "Як справи на роботі? Чому такий кислий? Що болить? їсти хочеш? Допомогти в чомусь? Чисту сорочку маєш?"

Питаємо, а не завжди маємо терпеливість вислухати. Слухаємо — а в очах уже читаємо: "Коротше, братику, викладай тільки основне, я тобі співчуваю, я тобі допоможу, я тебе люблю, але — коротше, тільки суть справи, будь ласка". На пам'ять про неї не говоримо цього вголос. Вона вміла слухати. Тільки вона. Завжди, Кожну дрібницю. По декілька разів. Аж до тих пір, доки ти мав охоту оповідати. Доки ти мав охоту хвалитись, скаржитись, висловлювати гнів на когось, доводити свою правоту. Доти готова була слухати. Не просто слухати — приймати в себе кожне слово.

Я хотів її запитати не одне. Я не встиг нічого запитати в неї. Нічого не встиг запитати. Я тікав від її хвороби. Від її змученого обличчя. Я залишав удома сестру. Звичайно, якби сестри не було, я б усе взяв на себе, але я знав, що є сестра. Залишав усе на неї.

Запитати, як вона вміла з усього радіти. З усього робила свято. З того, що нам смакує обід, з того, що в нас чиста постіль. З того, що тополя в дворі уже досягає нашого вікна. Що трава росте. Що весна. Що літо. Що море. Що діти влаштували виставу — загородили всю кімнату стільцями, регочуть, перевертають усе чисто. Що вони є.

Не встиг її запитати. Не встиг зрозуміти. Не встиг поцілувати останній раз. Вона хотіла щось сказати, я знаю, вона хо-

тіла щось сказати мені — я не зрозумів, не почув останнього слова.

Я поганий син. Я шанував тебе, я любив тебе, я пам'ятаю тебе, але я поганий син. Я нічого не встиг перейняти від тебе. Навчитися. Зрозуміти, як ти.

Квіти я приніс тобі але тоді, коли ти не могла цього побачити. Дуже багато квітів, так багато, що аж розумієш їх непотрібність. За життя людині не треба так багато квітів. За життя людині взагалі треба не так уже й багато. Сина. Дочку. Онука. Тополі за вікном. Доброти. Губів, щоб сміятись. Чистої сорочки. Слів, щоб говорити про сина, дочку, про їх успіхи. Рук, щоб прати великі білі простирадла. Сили, щоб передати її синові, дочці. Щоб оберігати сім'ю, щоб навчити чесності.

Так мало треба людині за життя. По смерті потрібно більше — по смерті потрібна пам'ять, а пам'ять — така нетривка річ. Ще менш тривка, ніж квіти, принесені руками знайомих. Ніж дерево труни, тесаної чужими руками. Ніж пам'ятник, поставлений на могилі. Пам'ять — така нетривка й делікатна річ.

Але чому мені здається, що я пам'ятаю діда, котрий грав на скрипці, хоч ніколи в житті не бачив його? Може, тому, що мати пам'ятала його й передала мені цю пам'ять. То я повинен цю пам'ять про неї передати також комусь?

Старий Батура каже: та жінка народить дитину, то мені вже не страшно вмирати. Хіба мати казала інакше?

Ви питали мене якось, у чому я вбачаю суспільне призначення людини? То я вам скажу: щоб після смерті хоч хтось помітив, що ви померли. Що вас нема. Саме вас, а не когось там іншого. Може, це занадто мало на вашу думку, занадто дрібно, але це дуже трудно. Це дуже трудно, мамо.

4*

99

"І я сьогодні став на роздоріжжі тому"

Пет-Пет, одягнений у сіру лікарняну піжаму, зніяковіло просить вибачення за свій непрезентабельний вигляд. Справді, та піжама анітрохи не додає йому стрункості, він виглядає в ній таким незграбним і сумним, що я забуваю зовсім, з чим прийшла до нього, й квапливо починаю запевняти, що все гаразд, що виглядає він дуже добре, і викладаю перед ним просто на ліжко безліч пакунків з домашнім печивом, бринзою, цукерками й черешнями. Пет-Пет втішено, як дитина, витягає насамперед чорні, соковиті кульки черешень і кидає до рота відразу кілька. •

— Помити треба, Пет-Пете, — сміюсь я, він безжурно махає рукою: так смачніше, Сорохтеєчко. Я інформую його про всі телефонні дзвінки, адресовані йому, і кажу, що це, звичайно, дещиця, дрібна частинка од тієї кількості, котра була насправді. Передаю йому також вітання від Бориса, й Теодозія, і Карповського. Пет-Пет морщиться насмішкувато й весело і, вдало наслідуючи голос психолога, говорить:

— Витвір мистецтва повинен бути суспільно рухливим і естетично досконалим... — І коли він це говорить, я згадую, що повинна йому сказати. Власне, я, здається, таки пам'ятала про це весь час, але трохи відсунула, трохи відклала на потім, як робила в дитинстві з важкими шкільними завданнями: те, що приємніше, то вже, зараз, тепер і відразу, а щодо решти — то нехай потім або й узагалі ніколи.

— Розкажи щось веселеньке, Сорохтеєчко, — просить Пет-Пет.

Щоразу, коли я приходила до нього сюди, в лікарню, він спершу просив розповісти щс/сь веселе, а вже потім йшла мова про нашу роботу, але про неї ми говорили небагато, бо лікарі заборонили його будь-чим турбувати. Зараз я намагалась не думати про цю заборону, а Пет-Пет наче забув про свій непрезентабельний вигляд, підклав під плечі подушку й так сидить собі в щасливій позі людини, котра знає, що вже починає одужувати, н тому радо приймає тепер і співчуття, й пакунки з ласощами, й веселі анекдоти, й відвідування колег.

Він тішився з черешень і з мого приходу, з букетика кві: тів, котрий я поставила в склянку на його лікарняній білій тумбочці. "Ох, Пет-Пете, який у вас безлад у тумбочці, — сказала я йому. — Можна, я трохи приберу?" — "Дай спокій, — усміхнувся Пет-Пет. — Дружина відразу запримітить жіночу руку, краще залиш їй ту приємну роботу. До речі, як у тебе справи з проектом? Закінчила?"

'Подивившись просто в Пет-Петові спокійні, добрі й неза-клопотані очі, я відважно сказала:

— Ні, Пет-Пете. Не зовсім ще. Роблю усе спочатку.

— Спочатку? Тобто як? І навіщо? — не зрозумів Пет-Пет.

— Так, Пет-Пете, усе спочатку, і мені треба... мені потрібна ваша допомога. Скажіть, ви допоможете?

— Ясна річ, — охоче й просто погодився він, усе ще не розуміючи, в чому справа, і я подумала, що він погодився надто поспішно, що я негарно повелася, попросивши в нього допомоги, не пояснивши докладно, якою мусить бути вона, ця допомога. Та й чи можна було назвати це допомогою — відмовитись від свого задуму, пристати на мій проект та ще й підтримати його. Поставивши себе на місце Пет-Пета, я подумала, що хто знає, як би учинила сама, і все ж треба було говорити далі, треба було пояснити все, що я мала на думці.

Спокійні й лагідні Пет-Петові очі не втрачали ані крихти спокою й лагідності, поки він слухав мене.