Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна
— Який поїзд?
_— Таж ленінградський, я тобі цілих півгодини пояснювала все.
— Вибач, вибач, я вже пригадую, так. Але мені здавалось, що це не сьогодні, а колись іншим разом, коли-небудь взагалі. Отак раптом опинилась тут, у цьому місті — і сьогодні ж знову на поїзд.
Поїзда в нашій розмові досі не було, я принаймні не міг згадати, але коли Єва твердить, що пояснювала й говорила — нехай буде так, я не хотів сперечатись, а також не хотів думати про поїзд.
Година не здатна була вмістити в себе все те, що хотів би я, а я ладен був умістити в ту годину щось від себе самого — теперішнього, і від себе того, котрого Єва знала й не знала зовсім, і щось від тих літ, коли ми ані разу не зустрічались. Перепиняючи самого себе і Єву, я говорив і говорив, мені хотілося висповідатись перед Євою, і я розповідав їй таке, чого досі нікому не оповідав, ніби цим можна було хоч трохи продовжити час до Євиного від'їзду.
Дитинство увірвалось у мою сповідь" також, і я згадав про чоловіка, котрий кожного літа приносив мені жменю чорно-червоних солодких вишень, жменю чи дві вишень у маленькому плетеному з лози кошику. Вишенька в саду того чоловіка була ще зовсім юна, на ній зароджувалось не так уже й багато вишень, і цвіла вона легко, ніби вбиралася весною у білий вінок — але й з того малого врожаю господар вділяв мені солодких, великих і смачних ягід.
— Навіщо ви носите йому вишні? — питала моя мати.— У нас своїх цього року рясно вродило, спасибі, їй-богу, — говорила кожного літа моя мати, але чоловік той похитував головою і все одно носив свій дарунок.
— Він добрий хлопець, я його люблю, а хтозна, чи доживу до другого літа, — говорив той чоловік, він здавався мені неймовірно старим, мабуть, столітнім, не менше, і я ніяк не міг зрозуміти слів, що їх говорив матері столітній господар тоненької вишні.
Старі люди запам'ятовуються нам краще, — говорив чи, може, тільки думав я, — в них є вже той дивний спокій, і незмінність, і досконалість — точніше, доведене до найвищої досконалості те, що було закладене в людині з моменту її народження.
Година, що залишалась Єві, уже минула, мені здавалося, що я так само нічого й не говорив, а з Євиних слів у пам'яті залишився тільки той ленінградський поїзд, до котрого вона чомусь повинна поспішати, а також те, що в дитинстві Єва любила їсти шкоринку свіжого хліба, але чи говорила вона про це щойно, чи багато років тому, —* цього я не пригадав би.
— Отже, обіцяєш прийти на вокзал? — запитала Єва.
— Так, так, обов'язково, — відповів я, однак мені здалось, що повинен зробити ще щось, дуже важливе, надзвичайно важливе. Тільки — що?
— Вагон п'ятий,— нагадала Єва.
— Я прийду, звичайно, — сказав я і вже згадав,— що повинен зробити, а, згадавши, почав квапити Єву: то вже йди, йди до тієї своєї товаришки, в якої зупинилась, бо не встигнеш навіть по-людському попрощатись, іди, Єво!
Голуба писанка не котилася далі. Нахилившись, Єва підняла її й поклала в дорожню сумку, перекинуту через плече.
Вулиця вигасала, тьмяніла, вужчала, як обміліла ріка, тепер її можна було перейти вбрід, перебрести, переступити...
— Прошу: один квиток на ленінградський, так, на цей, що відходить за півгодини. У п'ятому вагоні, якщо є місця. _
Мої пальці нервово теребили гроші, які я повинен був подати за квиток, поки жінка за касовим віконцем з'ясовувала, чи є квиток на ленінградський, у п'ятому вагоні. Жінка була маленька, дрібна, з опуклими очима, я думав: зараз від того, що вона скаже, залежить щось дуже важливе в моєму житті, а жінка цього не знає і тому так спокійно і довго пише, говорить, розтинає папірці.
— Вам пощастило, — сказала вона нарешті. — Навіть у п'ятому вагоні. Останнє місце — більше нема.
"Завжди в таких випадках отримуєш останній квиток", — подумав я.
Насправді ж вагон виявився зовсім порожній, жінка була невірно поінформована або ж невірно поінформувала мене.
Окрім нас з Євою, у вагоні була тільки молоденька, ніби закована в панцир самоповаги й спокою провідниця.
...Старий дім плив поволі й погойдувався. Мені хотілося прочинити двері й опинитися сам на сам з чорною, глибочезною, як колодязь, нічною таємничістю, щоб пахло з города трояндами, шурхотіло по стіні листям дикого винограду, щоб хляпала, як грудка мокрої маслянистої глини, по втоптаній доріжці жаба, — і застигала раптом, потрапивши у світлясту пляму від місяця. Поїзд, однак, їхав далі, не спиняючись, і я не міг відчинити дверей того уявного дому.
...Єва стояла на березі моря, тоненька, і над нею літали крикливі чайки, і в Євиних очах, зеленаво-карих і тужних, спалахували зелені тіні від пташиних крил.
В Євиних очах відбивалися вогні за вікном вагона. Мерехтливі вогні, здавалося, вибивали такт нашої дороги: зелене, червоне, жовте, зелене, червоне...
Єва провела рукою по моєму обличчю й усміхнулась. Усмішка світилася зелено, бо за вікном мигнуло зелене світло. Усмішка була сумна.
— Вибач, Єво. Я не так хотів. Я хотів не так.
— Добре, Борисе. Я знаю. Не говори нічого. Голуба писанка світилася у пітьмі.
Поїзд у Ленінграді відпустив нас обох до міста, я дивувався, що Єва йде далеко й незбентежено, з неї раптом упала, як одяг, якась попередня задума й навіть засмученість. Мовчанка її була м'яка й ненапружена, в мене зродилося передчуття чогось доброго, тривкого і певного, ніби Євина мовчанка обіцяла мені спокій і радість. Я ніс її неважку валізку і думав про те, як ми сьогодні увечері проведемо час, і сіра Нева бризнула вгору, і по ній попливли кольорові солом'яники, прибиті аж сюди далекими добрими хвилями.
— Ну, от і прийшли, — сказала Єва. — Давай валізку. Ми вже прийшли.
— Як думаєш, я в цьому готелі дістану номер? Отакий якийсь останній, як квиток на поїзд?
Легкий мій тон чомусь не сподобавсь мені, я прокашлявся, наче хотів напитись, але не мав води.
— Борисе... Борисе... Чи ти справді... Ти не жартуєш? Коли це жарт — то дуже невдалий. Хіба ти справді забув, чого я сюди приїхала?
Обличчя Євине раптом повужчало, ніби вона намагалася стати меншою, непримітною, зовсім зникнути, аби не бачити моїх очей.
— Забув? Та я просто не знаю цього.
— Я тобі вчора говорила. Я все пояснила, Борисе. Тільки ти, мабуть, слухав самого себе. На мене тут чекають. І я його дуже люблю. Розумієш, дуже люблю. Без нього я зайва й нікчемна.
— А в поїзді, Єво, шматок хліба для жебрака? —■ Жменя солодких ягід малому хлопцеві...
Я пішов у вулицю, що злякано відсахнулась від моєї чорної ганьби й туги. Голуба писанка залишилась у Євиній дорожній сумці.
Єва наздогнала мене, торкнулась руки:
— Ти маєш гроші на дорогу додому? Ти ж поїхав отак, без нічого... Візьми гроші, Борисе, слухай, ну, не будь дитиною, я тебе прошу.
Я не дивився на неї, але все одно бачив Єву. Єву, якої не можна пояснити словами. Єву — дівчинку з тонкими руками й ногами, щедру Єву з солодкими вишнями в долонях. Нехай ніхто не важиться навіть зрозуміти її щедрість.
Я продирався крізь день, як через хащі. Знову до Єви.
Авторський коментар
Насамперед автор вважає необхідним хоча б у кількох словах поінформувати читача про першу зустріч та знайомство Андріяни й Бориса, бо ж це знайомство й привело до того, що Андріяна покинула "Торгрекламу" і стала до роботи на заводі, в бюро естетики.
Почалося все з того, що міський молодіжний лекторій зібрав групу охочих поїхати з лекціями в районні центри та села. Читач уже здогадався, що серед тих охочих були Андріяна й Борис. Андріяна-раділа з нагоди вирватися хоч на кілька днів від нелюбої їй роботи, від настирливих замовників, які приходили з готовими уже ідеями рекламних плакатів і листків, і переконати їх у чомусь взагалі не було ніякої змоги, тим більше, що кожен вважав свій товар найбільш вартим як реклами, так і уваги покупців. Борисові запропонували цю поїздку, попросивши розповісти про завод. Все це відбувалося в кінці листопада, було холодно, Борис легковажно виорався в дорогу в плащі, оез шапки, він ходив весь час з піднятим коміром, і саме на це чомусь спершу й звернула увагу Андріяна. Можна уявити собі — якщо так хочеться читачеві, — що Андріяна з першого погляду закохалась, але це б не було правдою, бо вона закохалась трохи пізніше.
Лекція, що її читала Андріяна, торкалася проблем дизайну, естетики й виробництва. Борис знайшов там чимало фальшивого й далекого від дійсності (Андріяна пояснила, правда, що винні в тій неточності також і автори книг, які вона студіювала, готуючись до. лекції). Закономірною після цього була пропозиція Бориса перейти працювати на завод і самій з'ясувати, який зв'язок існує між естетикою й виробництвом або ж яку роль відіграє естетика на виробництві.
Важко сказати, чому Борис запросив Андріяну до цікавого дому, де мав зустрітися з Євою. Може, він хотів сказати Єві в такий спосіб, що знайшов дівчину, яку любить, і хотів також побачити, чи сподобалась Єві та дівчина, бо йому самому вона подобалася дуже — він любив і її молодість, і світлі очі на смаглявому обличчі, і її довіру, цілковиту й повну довіру до нього, Бориса, і також Андрдянину напівдитячу, напівжіночу впевненість
у його почуттях, а в той же час — і готовність бути покірною, і ненав'язливою, і лагідною. Міг він запросити також Андріяну і тому, що йому просто хотілося бути разом з нею, щоб, окрім усього іншого, можна було спинитись і сказати дівчині: "Поцілуй мене!"
Могло трапитись також і так, що Борис хотів захиститись від Єви присутністю Андріяни, — всіляко могло бути, Єва була колись його коханою, і десь там у Борисовій душі напевно залишалось щось від давнього почуття, і він міг боятись за себе, за Андріяну; вона так радувала його своєю цілковитою несхожістю з Євою, своєю відмінністю, Андріяну можна було колисати на руках, як дитину, вона раділа з дарунків і ласкавих слів, що для Єви здавалось смішним і наївним, Андріяну можна й треба було захищати від усього гіркого й важкого, — принаймні так думав Борис, — Єва ж такого захисту не потребувала зовсім, то вона могла бути захистом для Бориса, ні, це все занадто складне, 'щоб у тому копирсатись, дозволяти собі відверто про це говорити, зважувати, вимірювати й розставляти в рядочок.
Тут могло бути щось одне — або все разом. Звичайно, Борисові почуття до Єви виглядали зовсім інакше, аніж до Андріяни.
