Фея гіркого мигдалю - Кочерга Іван

Ха-ха-ха-ха! Це справді! Чисто, що як собака в човні. Ха-ха-ха-ха! Премудрий пан суддя. Ну, й утне ж цей Цвіркун!

Цвіркун.

Лиш судові паничі Клопоту не знають, Вдень працюють, а вночі Весело гуляють.

Усі (повторюють хором).

Лиш судові паничі

Клопоту не знають,

1 Вдень працюють, а вночі,

Весело гуляють!

Цвіркун.

Словом, нічого казать, Не сумні ми люди,

Ну, а років через п'ять Ще й розумні будем.

Бо будують вже для нас

Безбородька руки

Преогромніший палац —

Вертоград науки.

Сорок сажнів довжини

Чотири осади, . |

Стане місця всім дурним ,'.

Міської розсади.

Усі (в захопленні). Браво! Слава панові Цвіркунові! (Рукоплещуть.) От так утнув, бодай його жаба вбрикнула. Каже, що років через п'ять порозумнішаємо. А, бодай тебе. Стане, каже, місця всім ніжинським дурням. Віват! Віват поетові! На здоров'я пана Цвіркуна. Віват!

Цвіркун (задоволений). Дякую, дякую, панове! Радий, що вам вподобалося.

Перший. Ще б пак не вподобалося. Тільки панові Крякві, здається, не до смаку прийшлося,— він аж вуха затулив.

Цвіркун (Крякві). Невже ж тобі так не вподобалися вірші, Крякво? Що про це каже твій Горацій?

Кряква. Мало що мудрого каже Горацій, але ж ти все їдно його не послухаєш.

Цвіркун. Ну, а все ж таки цікаво, що каже той Горацій? (Підморгує паничам.)

Кряква. По-перше, він каже, щоб автор не дуже вірив приятельським хвалам. По-друге, Горацій каже, що не всякому дозволено увійти до Корінфа 4, а коли кому вже приспі-чило писати вірші, то нехай друкує їх тільки на дев'ятий рік.

Цвіркун. Ах, ось воно що! Ну, то обійдемось і без твого дозволу.

Кряква. Ну, а нарешті Горацій радить: "гонесте вів єре, альтерум нон ледере". Цебто жити чесно та інших не чіпати. Ось тобі й усе.

Цвіркун (роздратований). А знаєте, панове, чого це він згадував якогось Корінфа, до якого нібито не всякому дозволено увійти? Цей Корінф міститься на Грецькій вулиці в домі пана судді. Ото з його дочкою пан Кряква і має певний намір одружитися. Але, здається, йому доведеть-ся-таки чекати цього ті дев'ять років, про які каже Горацій.

Усі регочуть.

Кряква. Смійтеся, панове, я ж, як каже Горацій, "меа

віртуте ме інволео", сіреч обгортаюся моєю добродітеллю...

(Знов заглиблюється в книжку.) — '

Цвіркун (кінчає). "І сплю". На добраніч, Крякво! Спи собі, обгорнувшись своєю добродітеллю, а ми будемо пити.

Усі. Амінь.

Цвіркун. А ви знаєте, панове, це ще не все. Зробившись женихом, пан Кряква покинув Горація і почав, по-перше, учитися танців, а друге — політики, цебто панському поводженню. Для цього він десь викопав якусь неподібну книжку й читає її весь день. О, то цікава книжка, там усе передбачено: і як сякатися, і як до панянок залицятися. Наприклад. (Виймає аркуш паперу.) Я собі навіть позаписував. "Коли з особою іншого полу розмовляєш, не дивися на лице її, альбо ниже персей..."

Регіт.

На персі, цебто виходить, ще можна.

Регіт.

Кряква (поважно). Не вадило б і панові Цвіркунові повчитися трохи з тієї книжки. Там і про його написано. (Читає.) "Є такі люди, що усе в сміх обертають, які суть блазнове надворнії, що фіглями і мовою непристойною і святії речі осміюють".

Паничі. А, пане Цвіркуне, здається, і ти попався!

Цвіркун. Ет, найшли, що слухати. Заспіваємо краще нашої академічної.

Паничі. Гаразд, тільки тихенько, щоб пані Францишка не гнівалася.

Усі (тихенько співають).

Ет сонат, ет тонат, Плювіум кве целюм дат. А хто'ж мене молодую Меум домум редукат.

Обізвався козак На солодкім меду: Люде, люде, меа кара, Я додому проведу.

Poro те, poro те Не редуце туте ме, Бо лихого мужа маю: Буде бити мене.

Францишка (вбігає, гнівно). Та що це ви вигадали! Що це вам, шинок? Зараз же перестаньте!

Цвіркун. Та ну бо не гримайте, ми трохи... Дивіться краще, хтось до вас іде.

Входить Пшеменський разом із корнетом Двігубським і князем Невседом ським. Перший — гусар, другий — цивільний.

Пшеменський. Ну, пане Францишко, давайте нам все, що у вас є гарного. Прошу, панство. (Веде їх до столика праворуч на авансцені.)

Усі сідають.

Францишка. Моє шанування панству. Що то пана корнета зовсім не видно? Я вже й занудилася за паном...

Н е в с е д о м с ь к и й. О, то ви щасливець, як я бачу. Може, прекрасна пані буде й до мене така ласкава?

Францишка (манірно). Коли пан буде вартий того...

Двігубський (Пшеменському). Так ви кажете, що граф зараз прийде? Ви сказали йому, де ми будемо?

Пшеменський. Так, сказав. Він тільки заїде на хвилинку додому. А то ось, здається, й він. (Підіймається на своєму стільці.)

Францишка жваво обертається. Граф Бжостовський хутко входить в цукерню і, зупинившись на мить, іде до кімнати. Це молодий, вродливий чоловік, із жвавим виразом на лиці, з мрійним поглядом і спадаючим па лоб волоссям, елегантно вдягнений у чорний фрак, лакові чоботи і альмавіву. Пшеменський і обидва гості йдуть йому назустріч.

Бжостовський. Вітаю вас, панове. Здається, я не дуже спізнився. (Уклоняється ввічливо Францишці.) Пані...

Двігубський. Вітаємо графа Бжостовського в стінах найславетнішого закладу міста Ніжина. І ось дозвольте представити панові графові господиню цих місць — пані Францишку, найкращу жінку і ля плю бель конфізерез на всій Україні, принаймні, на лівому березі.

Бжостовський. Дуже радий.

Францишка чинить реверанс.

Бжостовський (сідає). Не дивуюсь, що пані привабила до своєї цукерні увесь Ніжин. З такою красою, пані, не треба дуже піклуватися про смак своїх цукерків або настоянок; з таких ручок навіть полинівка здаватиметься за най-солодший нектар...

Францишка. О, ясновельможний графе...

Пшеменський. А між тим, пані може похвалитися чудовими настоянками та лікерами, що становлять гордість усього Ніжина. Рекомендую графові персикову, абрикосову, цитринову, а найбільше горілку "ветерейс", що готується на вісімнадцяти інгредіенціях, цебто на цинамоні, кардамоні, розмайрані, імбері, гвоздиках і багатьох інших коріннях та спеціях, та ще, опріч того, пані Францишка кладе якусь дев'ятнадцяту спецію, яка вже становить секрет прекрасної пані і надає усій настоянці чарівного незрівняного смаку.

Невседомський. Це, мабуть, є яке-небудь чарівне зілля, яке й приваблює до пані всі вуста.

Пшеменський. І всі серця.

Двігубський. Ну, так. Бо хто хоч раз покуштував цієї настоянки, того вже й тягне, як муху на мед.

Бжостовський (байдужливо). Справді? Дуже цікаво...

Францишка (про себе). Ні, цим його, мабуть, не привернеш. Він неначе й не чув.

Пшеменський. А ось і вона.

Дві дівчини ставлять на стіл підноси з різноколірними пляшками, бокалами та різноманітним печивом.

Францишка. Прошу — споживайте здорові, якщо ваша ласка. Панове так мене розхвалили, що мені навіть соромно глянути в очі ясновельможному графові. (Стріляє до нього очима, зараз же опустивши їх додолу.)

Двігубський. Адже ми не все ще сказали. Ще більше пані славиться дивними марципанами, мигдалями, тортами, мазурками та іншими ласощами, подібних до яких немає...

Бжостовський (перепиняє зі жвавістю). Справді? О, то, може, пані й тут знає якого-небудь дивного секрета? О, то цікаво, дуже цікаво. Так покуштуємо ж марципанів, спечених такими чудовими ручками. Прошу пані. (Запрошує її жестом руки.) Будьте ж господинею за нашим приятельським столом.

Ф р а н ц и ш к а. О, вельможний граф занадто ласкавий. (Сідає.) Здається, на це його можна принадити.

Бжостовський. То пані така майстриня пекти солодке печиво? О, невже ж мені нарешті доведеться знайти цю недосяжну мрію, дивне печиво рідної моєї України.

Двігубський. Як?.. Граф Бжостовський вважає за свою отчизну Україну?

Невседомський. Цей мужицький край?

Бжостовський. Мужицький? О, ні, панове,— козацький, лицарський край! Край, що, як один чоловік, підіймався на захист своєї вільності: край, де кожний крок землі напоєний кров'ю вільного, сміливого народу. Такою отчизною варт пишатись.

Пшеменський (про себе). Ще б тобі не пишатись, коли маєш в своєму володінні три тисячі душ цього "вільного народу".

Бжостовський. Край пишних гетьманів і лицарських пригод, край безоглядного козацтва, що шукало волі й слави з мечем у руці і з піснею на вустах,— і оця то козацька кров, •панове, мусить вілляти нові сили до наших знесилених тіл. Тому-то і я, граф Бжостовський, потомок славетного роду, гербовик герба "стремени", власник замків на Віслі, палаців у Кракові та Варшаві, вважаю за свій рідний край Україну, отчизну моєї матері-козачки. Так, панове, я об'їхав усю Європу, жив у Парижі, Римі, Флоренції, жив у Гренаді — місті прекраснім, як казка, де сотні фонтанів розливають чарівну прохолоду посеред лунких дворів і мармурових колон, посеред троянд, лимонів та мигдальних дерев, але ніде так не билося моє серце, як тут, на лівому березі Дніпра, проміж левад і садків рідної України.

Францишка встає і йде до цукерні.

Двігубський. То вип'ємо ж за повернення графа Бжостовського до рідної України!

Усі цокаються з Бжостовським.

Усі. Віват! На добрий час!

Компанія за столом Цвіркуна. Віват! Віват, граф Бжостовський!

Двігубський. О, здається, граф встиг уже привернути до себе усіх наших патріотів.

Бжостовський (піднімається і вклоняється в бік Цвіркуна). Дякую, панове... Дуже радий. (Сідає.)

Францишка (ставить на стіл невелике блюдо). Прошу ясновельможного графа покуштувати цього печива... (Сідає.)

Двігубський. О, то, здається, славетний марципан — гордощі пані Францишки!

Бжостовський (куштує). Так, непогана річ — ананасний крем, абрикоси, масло, сметана, вино. Тільки замість мадери треба було взяти вен-де-грав, а, крім того, тісто треба було охолодити перш як пекти.

Францишка (спліскує руками). Матка найсвєнтша! Відкіля граф знає! Я таки забула вихолодити тісто, а вен-де-грав саме весь вийшов.

Усі сміються.

Пшеменський. Тепер ви бачили, панове. Граф знає усі рецепти, усі інгредіенції кожного печива краще за всякого цукерника.

Бжостовський (без усякої вихвалки, журливо). Так, панове, я-їв марципани, мазурки, торти та всяке солодке печиво... в Варшаві, Кракові, Парижі, Празі, Відні, Будапештч, Гренаді. Я знаю тисячу рецептів і вгадаю кожнісінький з першого шматочка, але зовсім не за тим, що я такий ласун,— ні, до того є інша причина... За весь час мого життя мене переслідує згадка про чудове печиво, яке я їв за часів мого дитинства...