Лісничиха - Донченко Олесь
Хто ж це зробив?
В уяві майнули лиця школярів-однокласників. Увесь четвертий клас пройшов перед очима. Улянка сиділа на одній парті з Мартою. Та хіба ж могла це зробити Мартуся, найкраща подруга?
Ні, не інакше, як це зробив хтось із хлопців. Хто?
З юрми школярів випливло насмішкувате, задерикувате обличчя Демка Рогози, сина Макара Макаровича. Він був перший верховода на всі витівки в класі. В кишенях він завжди носив коробочки з різними жуками, і ті жуки дряпали, шелестіли, скреблися в коробочках, і здавалося, що в хлопця під сорочкою сховано якусь машинку з заводною пружиною.
Хіба ж не посадив він одного разу Улянці на волосся жука-рогача? "І за що він мене так незлюбив? — з образою подумала дівчинка.— То штовхне, то перечепить. А зошит... Демко! Його діло!"
Та писати твір усе ж таки треба. Улянка перегорнула залиті чорнилом сторінки. Найважче почати. Вона склала трубкою губи, наче хотіла засвистіти, й поскребла кінчиком ручки за вухом. А що, коли почати так:
"Давно вже смеркло, і я засвітила лампу. Надворі пустився дрібний осінній дощик. Мені чути, як він тихо стукає у вікно. Дідусь спить на печі, і тільки я одна не сплю в хатині, котра стоїть у лісі. На стіні висить портрет Шевченка у рямцях із жовтого очерету, а трохи нижче — татова берданка. При німцях дідусь загорнув її в мішок і закопав за сараєм. Коли німці втекли, ми її викопали, і я удвох з дідусем почистили іржу і змазали затвор олією".
Дівчинка писала акуратно, не поспішаючи. Потім вона прислухалась. Дощик не вщухав, і розбирався вітер. Дерева за вікном шуміли, наче просились пустити їх до хати погрітись.
"Мій трудовий день ще не скінчився, хоч у лісі вже пізній вечір, і, мабуть, найбільше страшно зараз в Одудовім яру. Трудовий мій день скінчиться тоді, як я допишу цей твір і ляжу спати..."
Вітер жалібно загудів у комині. "Вставайте, ді-ду-у-у!" — вчулося Улянці в його голосі. Вона взяла губами кінчик ручки і, прислухаючись, дивилась перед собою в чорне вікно.
В прямокутнику шибки виникає якась бліда пляма. І в ту ж мить Улянка бачить, виразно бачить, як чиєсь обличчя приникло знадвору до скла. Розжеврені, як жарини, очі невідомого втупились у дівчинку.
Це тривало всього кілька секунд, та Улянка встигла розгледіти кострубаті віхті брів, приплюснутий до шибки, схожий на картоплину ніс, заросле обличчя, шапку-ушанку...
Дівчинка повільно встала з-за столу, завороженими очима вдивляючись у вікно. Але там уже не було нікого.
"Вставай, діду-у-у!"—знову загудів вітер, і вогник у лампі злякано заколивався.
* * *
Уранці Улянка розповіла дідові Маврикію про невідомого. Дід погладив долонею свою коричневу шию, всю в квадратиках старечих борозенок, глянув на онуку і погладив шию ще раз (і це була певна ознака, що дід чимось або дуже зацікавився, або стривожився).
— Та, може, тобі тільки вздрілося?
Він вийшов з хати і довго щось розглядав під вікном. На мокрій від дощу землі дід знайшов сліди великих підошов. Відбитки були такі ясні, що можна було розглядіти навіть цвяхи на підборах.
Дід Маврикій затоптав слід і нічого не сказав про це Улянці.
— Може, хто й був,— навмисне байдуже промовив він, повернувшись у хату.— Мабуть, хтось із лісників...
"Не треба тривожити онуку",—думав він.
Розділ третій
ДЕМКО
Перед початком уроків Людмила Степанівна покликала до себе Улянку.
Квартира вчительки була в тому ж будинку, що й школа, тільки хід до неї був не з вулиці, а з двору.
У кімнаті пахло свіжою фарбою від підлоги; на стіні, якраз над дзеркалом, висів портрет Леніна, а поряд цокав годинник з гирками на ланцюжку; на столі стояли глобус і велика чорнильниця, і Улянка враз уявила собі, як увечері сидить Людмила Степанівна за цим столом і виправляє домашній твір "Мій трудовий день".
— Сідай, Улянко,— запросила вчителька.— Чаю вип'єш.
Улянка засоромилась — і вчора ж пила чай у Людмили Степанівни, і позавчора; та вчителька поставила на стіл тарілку з хрускотливими вергунами, схожими на рум'яні вушка, і хто ж може відмовитись од вергунів?
Людмилі Степанівні ще немає тридцяти років, та в неї вже блищить сивий кучерик, якраз над лобом, і на верхній губі маленькі золотаві вусики. Вона короткозора і щуриться, але очі в неї такі карі та блискучі, мов умиті ранньою росою.
Улянці дуже ніяково, бо чим же вона заслугувала таку прихильність учительки? П'ятірок у дівчинки мало, є навіть дві трійки, а отже, мабуть, ніхто з школярів ще не пив отак чай у Людмили Степанівни. І коли дивиться вчителька на Улянку, то короткозорі очі її наче співають хорошу пісню — і ласкаву, і журливу. І ще Улянці завжди чомусь здається, що Людмила Степанівна немов не все сказала, що є в неї якісь невідомі для дівчинки слова.
— От і осінь,— сказала за чаєм учителька.— Як же ти ходитимеш із лісу взимку, коли замете всі стежки? Доведеться тобі ночувати в мене. А то попрошу Макара Макаровича, хай підвозить тебе до школи кіньми.
— А може, скоро тато повернеться з фронту,— і очі в Улянки стали серйозні й великі,— то він мене сам і підвозитиме.
Людмила Степанівна встала й пройшлася по кімнаті з кутка в куток. І нічого не сказала. Потім глянула на годинника. І враз підійшла до Улянки й поцілувала її в льняне пухнасте волосся.
— Пора йти.
Зашарілась дівчинка. Ніколи раніше не цілувала її вчителька.
— Людмило Степанівно, а чому так довго немає листів від батька?
А вчителька наче не чує. Стоїть і дивиться у вікно. І тоді:
— Пора в клас, пора. Буває, що губляться листи в дорозі. Шлях далекий.
Улянку в класі зустрів Демко. Наче він навмисне чекав біля дверей. У нього чорне-пречорне волосся, підстрижене під машинку (сам батько стриг — знала Улянка), таке, мабуть, колюче волосся, як у їжака. На Демкові, як завжди, теліпався дуже широкий сукняний піджачок, перешитий з батькового. Цей піджачок добре знали всі школярі, бо на ньому всі ґудзики були різні: один — маленький, другий — великий, той — чорний, а той — білий. Коли б же вони так не губилися, кляті. А то не встигне Демко повернутися — глянь, немає ґудзика. Поборюкається з товаришами — ще один відірвався.
Найбільше губилося ґудзиків під час великої перерви, коли школярі грались у війну. А ходити розхристаному не гаразд, тож Демко сам і пришиває собі вдома ґудзики, які потрапляють під руку. Мати в Демка давно померла, доводиться йому самому бути кравцем...
Сьогодні на піджаці в хлопця було два ґудзики чорних, один сірий і один, миленький, білий. " Мабуть, одкрутив від сорочки й пришив до піджака",—подумала Улянка.
Демко голосно спитав:
— Ну що, солодкий чай?
"Звідки він довідався?—здивувалась Улянка.— Та й що ж тут поганого — ну, була в Людмили Степанівни, ну, пила чай..."
Та очі в Демка блищать так негарно — у них і глузування, і ще щось невимовне, злостиве.
"Чого йому треба від мене?"
Дівчинка насупила брови й підійшла до школяра впритул.
— Ти навіщо попсував учора зошит?
— Який зошит?
— Ось цей! Наче не знає! По очах бачу, що ти!
Демко зміряв Улянку з голови до ніг довгим поглядом:
— Може, й я. Ну, то що буде? Жалітись побіжиш? Може, вже й наябедничала?
Вони стояли одне проти одного—школяр і школярка, такі неподібні — білява Улянка і чорний,. як жук, Демко. Вона — червона від обурення і гніву, він — з робленою байдужістю.
Якусь мить вони тільки дивились одне одному у вічі, не вимовляючи жодного слова, хоч в обох кипіло в серці. Демко знав, що це — головне: дивитися у вічі, не моргаючи й не ворушачись. Бо коли моргнеш — "супротивник" може подумати, що ти злякався. І при цьому руки найкраще тримати в кишенях, а груди дуже випнути вперед.
Така пауза завжди бував перед тим, як сутичка доходить вищої своєї точки. Від першого слова, вимовленого після цієї паузи, залежить дуже багато: трапиться або бійка, або обидві сторони розійдуться, і тоді буває, що сутичка сходить нанівець.
— Підлабуза! — тихо, але виразно вимовив хлопець.
Вперше таке слово сказав Демко. Це було страшне слово.
Улянка зблідла від тяжкої й несправедливої образи. І тепер вона враз зрозуміла причину Демкової зненависті до неї. Він думає, що вона підлабузнюється до вчительки. Вона, Улянка! Вона — підлабуза!
Її серце покотилося з грудей, вона нічого не могла вимовити. Слова застигли в горлянці. Не чула, як Марта вхопила її під руку, як посадила за парту.
"Так думає не тільки Демко, а й увесь клас,— майнуло з дівчинки.— Хіба тільки Марта, одна Марта, цього не думає..."
— Не слухай його, дурня!—шепоче подружка.— Не звертай на нього уваги, Кульбабко! Хай собі базікає, хай!
Наче крізь туман бачить Улянка сині Мартині оченята, відчуває її руку на своєму плечі. І потроху їй одлягае від серця.
Розділ четвертий
БОРСУК
Уранці в неділю Улянка взяла кошик і пішла наламати кукурудзи. Ще лишилось на вгороді стебел із двадцятеро — найкращих, з повними качанами. Навмисне до пізньої осені залишила їх, щоб добре визріли, бо це — на насіння, такі найдобірніші качани*
Прийшла на вгород і озирнулась. Згадала, як копала тут весною грядку, а кури хапали з-під заступа черв'яків. А потім ось тут викопала велику жабу, й вона стрибнула просто на півня, і той з переляку чкурнув аж на тин. Тут була грядка гороху. Коли Улянка зривала стручки, кожний кущ рипів, як нові немазані чоботи. Ось тут виріс найбільший сонях, з головою завбільшки з миску. Та злодійкуваті горобці внадились видзьобувати насіння, і вона тоді обв'язала соняха старою хусткою.
Зажурився сонях, що не стало йому видно сонця, і похилив донизу свою важку голову і став тоді зовсім схожий на стару бабу.
А на цій грядці росли буряки. Ой, як шкода було проривати їх ранньою весною! Кожний висмикнутий корінець лускався з тихим тріскотом, як електрична іскра з гребінця, коли його потерти сукниною.
Зараз тільки сухе бадилля стовбурчилось на вгороді та стриміло соняшничиння. Та зате в погребі було повно буряків — білих і червоних, і картопля — така, як два кулаки завбільшки.
— Та що ж це таке? — скрикнула раптом Улянка. Кошик кинула та — до кукурудзи. Декілька стебел було зламано, а качани, які найповніші, погризено.
"Оце залишила на насіння!" —подумала з жалем і образою.
— Що, Улянко, шкода трапилась? — ураз почула знайомий голос. Озирнулась і побачила біля себе Макара Макаровича.
— Не почула, як і підійшов? — посміхнувся він.— На те я лісничий: Атож, іду — нічичирк!
І він показав, як він іде: ось так, як навшпиньках!
— Дивіться, Макаре Макаровичу.
