Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Батько захекався, він уже біжить не підтюпцем, а щосили. Хоче втекти від тіні, босої, в трусах та майці, але йому це не вдається. Я мчу за ним, не торкаючись землі ногами, і не відстаю ані на крок. Біля Трипільської батько переходить на ходу – повітря зі свистом виривається з його грудей. Зупиняється, щоб заспокоїтися, і я зупиняюся також.

– Пішли додому, – кажу йому я.

– Ні, – відповідає батько дихавично, він ще не відсапався. – Вона мене образила.

– Все одно ти повернешся, – кажу.

– Може, й повернуся, а може, й ні, – відповідає.

– До кого це тут пристав? – питаю.

– До такої, котра мене не обража, – відповідає.

Заходить у двір і стукає у темне вікно. Вікно відразу ж спалахує світлом. Він підіймається на ганок і чекає, поки йому відчинять.

Я стою босий у снігу й мовчки чекаю. Риплять у глибині дому двері і брязкотять засуви. Світло проливається в щілини, а коли двері розчиняються, я бачу в сінях жінку, як дві краплі води схожу на мою матір.

– Чого так пізно? – каже вона зовсім таким, як у моєї матері, голосом. – Уже думала, не прийдеш.

– Вибач. Маріє, – сказав мій батько винувато. – Я таки справді сьогодні у тебе не ночуватиму. Річ у тім…

– Річ у чім? – питає строго жінка.

– Річ у тім, що за мною прийшов син…

Батько повернувся через два дні, в неділю. В мене й досі стояла висока температура, але вже не марив. Почув, як вдарили сінешні, затим і хатні двері – хтось зайшов. Мати була вдома, але до того, хто зайшов, не подала й звуку. Той, хто зайшов, роззувався, я почув, як грюкнули об підлогу чоботи, і тої хвилини мені почулося: по хаті розійшовся знайомий, трохи терпкий запах батькового тіла. Захотілося зірватися на ноги і вискочити до вітальні, але мусив лежати, прикутий до ліжка, бо таки справді був до нього прикутий.

– Що там у вас сталося? – нарешті заговорив батько.

– Чи тобі не все одно, що у нас сталося? – відказала мати.

Зависла пауза. Відчинилися мої двері, і в них постав батько. Але якийсь чужий, бо нижчий од того, котрого я знав, винувато усміхнений, з неголеними щоками, з очима, біля яких висіли капшучки – ці очі зупинилися на мені, і я раптом задихнувся, скільки було в них болю, співчуття й любові.

– Що, Віталику, – тепло спитав він, – захворів?

– Це нічого, – спробував усміхнутися я. – Застудився трохи.

– У нього температура сорок і один, – суворо проголосила мати, стаючи у прочілі.

– Господи! – зітхнув батько і сів на моє ліжко. Взяв мою руку, дивна якась стала та рука, прозора, маленька – не моя рука. Від батька пахло свіжим повітрям, морозом, снігом, тютюном, терпким духом його тіла, від батька пахло рідним домом, трохи шкірою, а трохи ацетоновим клеєм, від батька пахло миром, який знову прийшов у наш дім; він сидів на ліжку такий зморений, такий винуватий, такий покірний. Мати все ще нерушно стояла в прочілі, на її обличчі застигло строге торжество, яке вона щосили намагалася приховати, бо він – цей бог нашого дому, сидів повергнутий у моїх ногах, бо й цього разу перемогла його, здолала з моєю нещасною допомогою, але як він довідався про мою хворобу?

– Мені приснився сон, – тихо й трохи хрипко сказав батько, не випускаючи моєї прозорої, синьої руки. – Приснилося, що хтось мене гукає. Довкола біла снігова пустеля, і хтось у тій пустелі гукає мене на ім’я. Я зайшов і побачив тебе в снігу. Босого, в трусах і майці. Ти стояв у снігу й переминався з ноги на ногу.

– Так воно й було, – шепнув я.

– Бачиш, він і досі марить, – строго сказала, стовбичачи в прочілі, мати. – Він весь час марив і кричав. Тебе гукав…

– Стояв босий у снігу, в трусах і майці і дивився на мене, – тихо сказав батько – Тоді щось знову закричало. Його голосом, але він там, у снігу, стояв і мовчав. Я прокинувся і зрозумів, що у вас щось сталося.

– Так воно й було, – сказав я. – Спершу я тебе гукав, а тоді побіг босий услід. По снігу. До базару, а тоді на Поділ. Тоді на Трипільську вулицю.

Батько здригнувся. Повернувся до матері, а та все ще нерушно стриміла в прочілі.

– Звідки він знає про Трипільську? – спитав він.

– Як бачиш, знає, – строго відказала мати. – Чи вже думав, що твої таємниці все будуть при тобі.

– Ти знала теж? – спитав тихо батько.

Мати не відповіла. Стояла із замерзлим обличчям, а її тонкі губи ледь розійшлись у саркастичній і зневажливій усмішці.

– Лікаря викликали? – спитав батько.

– Авжеж, не чекали ж на тебе, – холодно відказала мати.

Батько дивився на мене і гладив мою руку пошерхлими, потрісканими і шкарубкими пальцями шевця, темними, грубими пальцями з обламаними нігтями. І я раптом відчув, що я й справді ще достобіса малий, що мої п’ятнадцять років – це вигадка, що я не торжествую й не радію з його приходу, що мені його жаль. Його, принишклого й неголеного, який відчув нашу тривогу і відразу ж на неї примчався… Ну, нехай не відразу, але примчався. Біг тією ж дорогою, якою я йшов за ним, марячи, і, може, йому ввижалися босі дитячі сліди у снігу, бо йому раптом стало страшно, що те, від чого утікав, зникне, що від того, від чого утікав, таки втече, і то буде не на один і не на два дні, а навік. Саме тому він біг сюди, аж на нього зглядалися, але що йому до людей, коли справжній страх його пойняв. Страх, що ніколи не вибереться із білої пустелі, в яку сам себе загнав, бо раптом виявив, що то справді пустеля, а не світ із цвітом, який його зманив. Світ із цвітом був тут, і він це раптом збагнув, коли почув отой поклик із білої пустелі, той жахливий, роздирливий і печальний крик.

– Бідний, бідний тато, – прошепотів я, заплющуючи очі, бо вже втомився, і сон мене забирав.

– Що він каже? – строго спитала від дверей мати.

Але батько не відповів. Я розплющив очі: він беззвучно плакав. Сльози котилися з його очей на неголені щоки, і це було так дивно і так страшно, адже немає нічого печальніше, ніж коли на твоєму ліжку сидить несхожий на себе батько, тримає твою прозору руку в своїй і незвідь–чому плаче.

– Заспокойся, тату, – прошепотів я, не маючи сили втримати гарячих і важких повік. – Ми з тобою ще розшукаємо світ із цвітом.

– Що він говорить? – десь далеко пролунав материн голос.

– Він говорить, що в нас буде все добре, – мовив батько.

– Коли не викидуватимеш коників, то у нас і справді буде все добре, – глухо сказав далекий материн голос…

Тепер я й справді можу відпочити. Це зовсім не означає, що мій світ перестав бути розколений на три частини, але дві з них я зумів сяк–так стулити. Той високий і гарний чоловік, що самітно брів по дорозі в третій кулі, той, у якого в очах світяться сиві вогники, став на горбі й дивиться у долину, де сонце освітлює білостінний дім. Він повертається туди, хоча те, задля чого покинув його, у світі не віднайшлося. Але скільки можна блукати в білій пустелі, в якій вряди–годи лунає печальний і тривожний погук. Той погук і пригнав його на цей горб. Добре знає, що біля того дому не росте біла від цвіту вишня і що він посадити й виплекати ту вишню не зуміє. Але він туди повертається, бо переконався: тільки тоді перестане лунати той печальний погук, від якого стогне в грудях і нівечиться серце. Вік утомлений і впокорений, а сиві вогники в очах погасли. Він сам погас, а плечі його згорбилися. Щоки покрила сиво–чорна щетина, і ніхто його вже красенем не назве.

– Я, Раю, – каже він жінці, котра сидить на порозі дому, жінці–будівниці, – втомлений і хворий. У мене, Раю, вже немає сили з тобою змагатися.

– Ти як дитина, Вадиме, – строго каже жінка. – Дивися, сиве волосся вже пробивається, чи ж не пора стати дорослим?

– Пора, Раю, – каже він, стомлено сідаючи на ганок побіч жінки. – Мені вже й справді скоро прийде пора…

– Не мели дурниць! – гостро відказує жінка. – Менше б шлявся!..

– Будь певна, Раю, – тихо й сумно проказав батько. – Коли піду втретє, то вже не повернуся…

Розділ четвертий

ПРОЛІСКИ

Шістнадцять років

Цей розділ короткий, бо в тому році в мене жодної історії не склалося. В ньому були тільки деякі події, а ще мої мрії й марення. Річ у тім, що того року я пережив першу атаку ревматизму, що дало мені ускладнення на серце. Терпіти не можу балачок про хвороби, але та напасть приклеїла мене до ліжка на півроку. Температура в мене не спадала, але голова була ясна. Днями й вечорами я читав – книги мені пакунками приносив із фабричної бібліотеки батько. Він перестав відвідувати танцювально–вокальний ансамбль (на велике задоволення матері) і якось одразу постарів. Навіть розмови його зі мною стали апатичні й нецікаві. Але до мене заходив частенько і часто біля мене мовчки сидів. Я в цей час не відривався від книжки, але мені була приємна його присутність. Кілька разів за цей рік він лягав у лікарню, і тоді наша хата порожніла й ставала глухою. Мати розривалася між роботою, доглядом за мною й біганням у лікарню, але це на шкоду їй не йшло. Навпаки, ніби помолодшала, погарнішала, адже все тепер у домі улягало її волі. Я страждав од батькової відсутності подвійно; одне, що скучав, а друге, ніхто мені не приносив книжок.

– І не треба тобі ніяких книг, – безапеляційно казала мати, – тільки очі псуєш.

Але очі в мене вже були зіпсуті. Світ на відстані став мені каламутний і розмитий, а двадцятип'ятиватна лампочка різала очі. Але мати й не подумала замінити лампочку на потужнішу; батько тепер заробляв мало, від підробітків відмовився, а її зарплатня на пошті була мізерна. Отож цілими днями я сидів у хаті сам, коли не було батька, то й без книжок, і мені тільки й залишалося, що пильно готувати уроки, а у вільний час загортатись у ковдру і дивитись у вікно. Уроки мені приносив Владек Шарий, бо й жив він од мене найближче – більшість із нашого класу були жителями Мальованки та Корбутівки, місця од моєї хати віддалені. Владек приходив перед школою (ми все ще були на другій зміні) і тільки інколи ввечері. Раніше між нами було щось на зразок змагання, бо ми тільки двоє в класі вчилися відмінно. Мене цей хлопець навіть дратував. Завжди ошатний, з бездоганною стрілкою на шерстяних штанях (всі ми носили штани кортові), в оксамитній у смужечку бо бочці, з білою сорочкою під тією бобочкою, тобто біля шиї випускався білий комір, з чубом, охайно зачесаним назад, – мав вигляд маминого пестунчика. Був гарний якоюсь холодною вродою і так само, як я, страшенно любив читати.