Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Ота чорна постать, яка вивела зеленого жучка під гору, – барилькуватий чоловік. Він веде зеленого жучка за руку, і той жучок, задерши голівку з опушеною шапочкою, щось йому розповідає. Вони зупиняються біля двору, чоловік відчиняє хвіртку, і малий зелений жучок біжить по прочищеній доріжці. Вікна хати, до якої жучок біжить, палають. Чоловік бере в руки широку диктову лопату і починає відкидати сніг. Зелений жучок обмітає валянці віником. Одчиняє двері і ховається з мого зору, а в дворі залишається барилькуватий чоловік, який моторно махає лопатою і жбурляє сніг за паркан.

Я стою, облитий холодним світлом ліхтаря, з неба на мене спадають і осідають сніжини, я перетворююсь у снігову бабу; хтось вийде з двору, може, цей чоловік, і всуне мені в руки мітлу, а на місці носа всадить жовту морквину. Надягне мені на голову старе, побите відро, а замість очей припасує вуглики. І я стоятиму тут, доки не мине моє здивування, а може, й ураза. Адже хату, в якій сховався зелений жучок, я знаю. Адже саме тут ми збиралися рік тому з Пепою побити вікна. Адже цього чоловіка я і батько мій маємо за свого лютого ворога і уже помстилися йому кожен у свій спосіб.

– Прощай, Юліано, – шепочуть мої скрижанілі вуста. – Прощай, моя любове, ти тривала один тільки день!

Частина II. СВІТ БЕЗ ЦВІТУ

Але я ще не випив того дня своєї чаші гіркоти до дна, бо такі вони часом приходять до нас, дні, яким немає кінця. Йшов додому поволеньки і вже не роздивлявся зачаровано навколо, бо зачарованість моя померла. Вітер дув мені в обличчя і сік сухим снігом, тихий снігопад сам по собі перетворивсь у завірюху. Стало мені холодно, щипало вуха, і я спустив вуха шапки. Брьохавсь у снігу, і вже не хотів якнайшвидше доскочити додому – ні про що там було мені мріяти. Там, удома, мене мав зустріти той‑таки Будень, який заводив мене сьогодні у школу; заведе мене сьогодні й у рідний дім. Я видерся на мостовий схил, але не зразу, а з'їжджав кілька разів, зовсім так само, як ота дочка нашого ворога: сили вже в мене не було. Але на насипі не з'явилася чорна батькова постать, не взяла мене, малого і збезсилілого, за руку і не повела додому: мусив добиватися туди самотою. Мене взяло зло, я розгнівався й таки видерся на крутосхил. Міст був порожній, горіло два ліхтарі, і в їхньому світлі хутко носилися, як білі нетлі, сніжини. Мені назустріч ішов закутаний у кожуха до п'ят, у спущеній шапці–вушанці, з шиєю, обмотаною картатою хусткою, Рочінь. На шапці в нього лежала друга шапка – снігова.

– Чого лазиш? – тонко закричав він на мене. – Чого вдома не сидиш?

– Із школи йду, хіба не бачите? – сердито спитав я.

Рочінь став, покліпав залиплими снігом віями і, певне, побачив, що через плече в мене перекинуто сумку.

– Лазите тут удень і вночі! – буркнув він і потупцяв далі, лишаючи в снігу круглі виямки від своїх битих валянців.

Мій дім світив вікнами – не манили вони мене сьогодні. Але й тут, під відкритим небом, коли обличчя січе сніг, коли холод гуляє між одежею й тілом, тут іще незатишніше. Я відчинив хвіртку – в нашому дворі стежку зовсім замело, не було видно на ній і слідів. Ну, звісно, мій батько – то не той хазяйновитий наш ворог, не Садовий. Наш батько ліпше сидітиме біля теплої грубки і з сивими вогниками в очах дивитиметься на вікна, за якими гуляє сніговиця. Вчора він закінчив шити замовлені чоботи і сьогодні напевне відпочиває. Сьогодні в нашому домі повинен бути мир. І мені (я обтріпувався і змітав із ніг сніг) страшенно захотілося отакого миру. Хай вони зустрінуть мене лагідно, хай повечеряємо ми всі разом, а за вечерею батько хай жартує. Хай пашітимуть грубки і хай засидимося ми за столом, щось весело оповідаючи. Я був вичерпаний і втомлений, бо з моєї білої вишні, поки я брьохався в снігу, осипався весь цвіт. Осипався, й вітер поніс його в сліпій гонитві, січучи тим цвітом лиця перехожих. Той вітер видув із мене екстазне запоморочення, і я став порожній, як висохлий гарбуз.

Відчинив двері, і з хати війнуло на мене теплом. Але материне обличчя, яке побачив наступної хвилі, було крижане.

– Це ти? – байдуже сказала вона. – А я думала, батько заявився.

Материне обличчя було не тільки крижане, але й мокре, а очі червоні.

Серце в мене йокнуло: ні, не зустрічають мене тут, змерзлого й вичерпаного, обіймами. Ні, не буде сьогодні в цій хаті миру – його видуло звідси, як вивіяло в мене мій вишневий цвіт. Нічого не запитував, а стояв і дивився на свою печальну матір. Сльози вже котилися в неї обличчям.

– Може, щось сталося? – спитав я пошепки.

– Нічого з ним не сталося! – закричала верескливо мати. – Знову повіявся!

Я повільно роздягався. Скинув шапку і труснув її об коліно. Скинув благеньке пальтечко й повісив біля порога. Мати впала на стільця біля столу лицем на руки і заридала. Я ковтнув спазму й собі. Мусив бути знову для них звідником, отже, й дорослішим за неї. Мусив давати їй раду, хоч сам я – ніби висушений гарбуз.

– Звідки знаєш, що він повіявся? – спитав я хрипко.

Це було дурне запитання, батько мав прийти додому дві години тому. Але щось мені говорити треба було, щось треба було вирішувати.

– Заспокойся, – сказав я, сідаючи до столу. – Заспокойся і розкажи…

Мати звела обличчя, було воно страшне. Волосся розколошкане, очі підпухлі, червоні, обличчя сіре і старе. Довгий ніс ще більше видовжився – худе й неймовірно старе обличчя!

– Сьогодні в нього получка, – сказала вона зморено. – Сьогодні він остаточно мав сплатити свій борг.

– Значить, він гуляє, – сказав я спокійно. – Нагуляється й прийде.

Батько мій гулякою не був. Але інколи він зривався. Та зараз усі пивниці зачинено.

– Де ти його знайшов того разу? – спитала крижаним голосом. – Де він ночував?

"Дивно, – подумав я. – Минуло стільки часу, а вона не довідалася. Зрештою в батька і в мене важко щось довідатися".

– Під нашим мостом, хіба я тобі не казав?

– Ти такий же потайний, як і твій батечко, – вибухнула мати. – Це вже він пристав до тої Маруськи!

– Якої ще Маруськи? – зчудовано спитав я: невже були речі, що їх я не відав?

– А тої, з ансамблю, – сказала мати, і сльози горохом покотилися по її лиці. – Тієї хвойди проклятої!

Це було щось по–справжньому нове. Я сидів і, певне, дурний вираз на обличчі мав.

– Мені давно розказували, – втомлено сповістила мати, – що він якусь там додому проводжав. Маруською її звати.

Я все ще сидів остовпілий, дурний і малий – де ще взялася на мою голову якась хвойда Маруська з ансамблю. Ось чому мати так часто посилала мене, щоб я забирав батька після репетицій та концертів. Завжди виконував я ті її прохання, але ніколи батько не виходив з якоюсь хвойдою Маруською, а тільки сам. Може, Маруська – ота красуня, що на неї я задивлявся. Але та Маруська, коли вона справді Маруська, мала свого залицяльника, і вони після концертів та репетицій виходили опідруч. Той залицальннк був трохи смішний, з малими вусиками і трохи клишоногий. Але він так тримав свою красуню під руку, що не було ніякого сумніву: ансамблева красуня зовсім не Маруська. про яку каже мати.

Отже, вони з батьком мали свою таємницю, про яку я ані здогадувався, отже, й тихий плин нашого спільного життя був тільки моєю оманою. Щось батька в нашому домі й нашій сімейній спілці не задовольняло, щось його гнітило, щось у них перед цим знову відбулося, знову виникла гостра непогодженість: гірко було те, що я в цих їхніх змаганнях до уваги не брався. Ще минулого року в батька знайшли якусь ниркову хворобу: мати тоді затурбувалася, почала бігати до бабок–знахарок, варила якісь зілля і поїла ними батька. Знову в нашому домі з'явилася медсестра Марина Карпівна, материна подруга, якої батько терпіти не міг. Мати варила йому окремі страви і стала до нього ніби й лагідніша; я вже навіть думав, що ця хвороба зблизить їх, що вже не чутиму я гострого материного вереску, а вона запалювалася від дрібниць. І справді, кілька місяців по тому вони жили, ніби голубки; мати перестала на нього кричати, а він, як і раніше, залишився спокійний, хіба спалахував у його зорі вряди–годи отой сивий вогник, але той сивий вогник у його очах я любив. Саме в такі хвилини уділяв більше уваги й мені, брав мене на прогулянки (мати на прогулянки не ходила ніколи) і вів довгі задушевні бесіди, а я питав у нього всяку всячину. Але вони мали свою таємницю і досить майстерно мене дурили. Останніми місяцями я перестав забирати батька після репетицій, хоч мати мене кількаразово й просила про те…

– Що ж робитимем, синку? – покірливо спитала вона, дивлячись на мене болющими очима.

– А що можемо зробити?

– Коли ти не забереш його звідти, то ніяка сила його не забере, – сказала тим‑таки голосом мати.

– А чому я? – спитав роздратовано. – Чому не ти?

Мати опустила голову, сльози знову покотилися з її очей. Надто уже вірила вона в мою силу, вельми на неї покладалася. На силу того, в кого її ані на мак!

– Ще тільки дві години, як його нема, – сказав я так само роздратовано. – Чого ти розводиш паніку?

Зітхнула і з тією ж таки покірливістю пішла на кухню. Ні, вона не розкаже, що в них відбулося. Ні, не пояснить, чому так твердо впевнена, що батько сьогодні не прийде, – очевидно, він якось сповістив її.

Завтра мені буде не до школи. Завтра знову змушений буду ставати нишпоркою і вистежувати, де знайшов собі криївку батько цього разу. Ясна річ, що не під мостом. Отже, й Маруська, що сповістила про неї мати, мала таки існувати. Повинен розшукати той дім, але чи вистачить у мене порожнього, як висушений гарбуз, сили, щоб і цього разу привести його додому.

Мати поставила на стіл картоплю й миску з моченою в огірковому розсолі вареною капустою. Капуста лисніла від олії, що нею була полита, а картопля прохолола й задубіла. Але я їв її мовчки, не виявляючи претензій. Не дивився на матір, хоч чудово відчував: зорить на мене.

– Так що, синку? – спитала вона, і це був не наказ і не прохання – це було покірне очікування мого рішення.

– Звідки ти довідалася про ту Маруську?

– Довідалася, – відвела очі мати. – Хіба важко?

– Де вона живе?

– Десь на Трипільській.

Трипільську вулицю я знав – це було недалеко. Звідтіля розгортався чудовий краєвид на Кам'янку, скелі й гори. На Долину Джерел, як її називали.

– Сьогодні ми його почекаємо, – сказав я, понуро доїдаючи задубілу картоплю.