Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

А за вікном уже стояла темінь, і коли позирав я туди, здавалося мені, що звідтіля віє духом леглого листя, пряним настоєм осіннього повітря на димі відгорілих ватр, і цей дим (десь і досі вони куріли) просочувався і в нашу кімнату, і, хоч горіла над головою електрична лампочка, мені бачився прозорий тремкий синій серпанок, що робив із нас тіні. І жартун – веселун Андрій Андрійович, чоловік Олени Артамонівни, раптом перестав жартувати; обличчя в нього стало поважне, ніби той серпанок проник і в нього, як давно проник він у мене, і вуса в нього вже не посмикувалися смішно, а погляд став замислений і печальний.

– Є один вірш у Володимира Кобилянського, – сказав повільно. – Про осінь. Той Кобилянський помер зовсім молодим, але яка це тонка і вишукана була душа. Так от, пишучи про осінь, він сказав: "Краса переходу – найвища краса!" Ми ішли з Оленою Артамонівною до вас, і я декламував їй цього вірша. Ви любите поезію, юначе? – повернувся він до мене.

Я зніяковів, бо якось не задумувався, чи люблю поезію. Ту поезію, що ми її вивчали у школі, навряд, а чи існує інша якась поезія?

– Ясно, – сказав Андрій Андрійович. – Що таке поезія, ви поки що не збагнули. Принесу вам одну книжку, то давня й дуже цінна книжка: декламатор "Сяйво". Але читайте її спокійно й повільно. Коли дійде до вашого серця, буду дуже радий.

Сказав це тихо й сердечно, і його рокітливий бас уже не заповнював моєї сірої кімнатки, як то кажуть, по вінця, зате проник у мене, і я раптом відчув, що зараз має щось відбутися, якесь особливе свято, що його я й не переживав іще. І справді, бандура злетіла йому на коліна, ліва рука обхопила гриф, він схилився, звісив вуса, і струни раптом заговорили тихо й ніжно, срібно й прегарно. І він почав співати, але не про осінь, а про весну. Про хвору дівчину, яка відчуває весну за шибками своєї кімнати і яка просить, щоб принесли їй пролісків. "Пролісків, пролісків хай принесуть!" – ридав чудовий голос Андрія Андрійовича, і я раптом побачив, що мати моя плаче; ні, не так плаче, як тоді, коли виникали незлагоди з батьком, а плаче, як б сказав, прекрасно. Раптом побачив у її обличчі не бачену досі красу і здивовано збагнув, чому батько з усіх жінок світу вибрав у дружини саме її; її великі очі сяяли, зморшки розгладилися, лице стало добре, смутне і трохи таємниче. Вона була гарна моя мати особливою красою: ні, не була схожа на свої дівочі фотокартки – тут з'явилося те, чого не здатен передати жоден фотоапарат. Я помітив ще одну річ: батько мій у цей сокровенний мент дивився не на співака, а таки на матір, і нерівні рум'янці знову повернулися йому на обличчя, а в очах засвітилися знайомі сиві вогники. Одна тільки Олена Артамонівна сиділа спокійна, їй, очевидно, доводилося слухати цю пісню не раз. Але й на її обличчі застигла м'яка задума, а вуста тонко й гарно всміхалися – ось яке дивне свято вона мені подарувала! Це все я бачив і спостеріг кутиком єства – вся решта мене була заполонена тим співом, тим болем, яким так дивно бринів густий голос Андрія Андрійовича. Я раптом побачив ту дівчину з тонкими, прозорими пальцями, з очима, як у моєї матері, і з ніжними, як подих літнього вітру, рисами обличчя, що нагадували мені обличчя Юліани, але значно старше і без дитячих рум’янців. Заплющив очі, вдихнув на повні груди повітря з присмаком диму від осінніх вогнищ і пішов до тієї дівчини з великим синім букетом пролісків, на пелюстках яких ще тремтіла роса, бо мені не хотілося, щоб вона вмирала, ота дівчина, бо я запраг, щоб тонкі, прозорі пальці взяли мого букета і почали повільно його перекладати. Щоб вони попестили кожну квітку, торкнулися пучками ніжної прохолодної матерії, щоб вони відчули весну, адже "краса переходу – найвища краса", як сказав той не відомий мені Володимир Кобилянський. І вона взяла від мене мої проліски, а раз так, ми в дивний спосіб порозумілися. І я раптом збагнув, може, вперше в житті, який тендітний і вразливий навколо нас світ, як легко й безнадійно можна його позбутися; я раптом пізнав, що й життя людське може бути, як легенький подих літнього леготу, а ще я збагнув, що найтонша краса, яку творить світ, напрочуд короткочасна, що все красиве, ніби ніжна квітка, відірвана від землі: сьогодні вона цвіте, а завтра її нема. Але саме в цій короткочасності й тлінності, зрозумів тоді я, і найбільша рація існування тієї краси, бо вона – мить і пролітає; вона – свято, яке відшумить і минає; вона – наше прагнення стати в цьому світі добрим, прагнення, що спалахує в кожній людській душі, але не в кожній проросте; вона – наша надія на завтра, на завтрашнє свято; вона – це сьогоднішні материні сльози і її зворушення; вона – сиві вогники в батькових очах; вона – гіркий димок осінніх вогнищ, вона, зрештою, – тепло наших душ.

Андрій Андрійович у той вечір ще довго співав. Думи й старовинні козацькі пісні, які теж мали б зворушити й захопити мене, коли б не був я по вінця повний тією першою піснею. Інші пісні мені треба було б слухати іншого разу, але я не ремствував; той подальший спів став ніби тлом, на якому малювалася та ж таки картина з дівчиною, котра тримає в прозорих пальцях букета пролісків. Бо вона була присутня поруч мене, вона сиділа в цьому ліжку замість мене; не мені, а їй співалися ці пісні, а я був тільки малий темний павучок у найдальшому й найтемнішому кутку кімнати, який завмер непорушно, бо йому страх як цікаво стежити за людьми, що порозсідалися довкола столу, і за тим вусанем, котрий тримає перед собою натягнуту павутину струн і торгає її, торгає! В того павучка є своя павутина, але коли і він торгає її ніжні нитки, вона не звучить. І він розуміє раптом істину: є в світі істоти, які грають і співають, а більше таких, яким це потрібно. Належав до останніх, бо кожен звук падав у мене, як краплі розтопленого золота, і те золото застигало в мені, виливаючись у загадкову містичну фігуру, яку треба буде ще колись розгадати. Бо не тільки той чарівником стає, котрий те золото розтоплює, не меншим чарівником стає і той, хто читає у власному серці його чудні арабески: той, котрий розтоплює, – майстер, а той, котрий читає, – мудрець.

– Ну, що, козаче, – раптово наклав руку на струни Андрій Андрійович, – посмутив я вас.

– Ану тебе! – сказала Олена Артамонівна. – Повірите, скільки не слухаю цих пісень, все мені в душі перевертається.

Мати важко зітхнула, а батько встав і про стяг руку до бандури.

– Дозволите?

Взяв інструмент і крутив у грубих, шевських руках.

– Маю собі дві жінки, – показав білі зуби Андрій Андрійович. – Одна бурчить, а друга плаче.

– Дуже багато я на тебе бурчу, – озвалася Олена Артамонівна.

– А хіба я сказав, що це ти, котра бурчить? – хитро заскалив око Андрій Андрійович.

– То що, я плачу? – спитала Олена Артамонівна.

– Ні, ти та, котра бурчить і плаче, – тепло сказав гість. – А ця моя голубка тільки плаче. Часом сміється, а більше плаче.

Батько сів на стільця, поставив інструмента на коліна і тихо торкав пальцями струни.

– Подобається? – всміхнувся Андрій Андрійович.

Батько тільки всміхнувся радісно.

– То давайте я вас навчу, – просто запропонував гість. – А ви, може, пізніше й хлопця свого навчите. Нюхом чую, що у вас це не гірше, як у мене, виходитиме.

– Старий я уже для цього, – зітхнув батько і віддав інструмента господарю.

– А я не старий? – звів брову Андрій Андрійович. – Я, чоловіче, вас, певне, у півтора рази старший.

– А вчилися коли?

– Ну, може, трохи раніше від вас, – згодився гість. – Але ж маєте, чоловіче, абсолютний слух!..

Я не знав, що таке абсолютний слух, але відчув тиху гордість за батька. Він же, як дитина, любив, аби його хвалили, тому розцвів і запосміхався. Материне обличчя при цьому стало сухе і строге, адже йшлося про чергову забаганку. Однак вона мовчала. Батько зирнув у її бік, але на той позир не відповіла. Сиділа виструнчена й строга і ніби не стосувалося це її.

– Не хочу вас утяжувати, – сказав невпевнено батько.

– Та господи мій! – рокотнув на всю хату бас. – Я тільки порадію, коли хтось моїх пісень научиться. Хочете, залишу інструмента у вас?

– Як так у нас? – переполошилася раптом мати. – Ще зробимо щось із ним не так!

– А що мені для науки тягати її щоразу? – спитав гість і заломив брову. – А коли навчиться, ми йому бандуру зробимо. Цю я сам собі зробив…

Батько знову тримав інструмента на колінах. Гладив його, як дитину, великою спрацьованою рукою і всміхався, ніби хлопчак, якому нарешті купили давно сподівану іграшку. Мати сиділа із тонко підтисненими вустами, і на її скам’янілому обличчі не міг прочитати я нічого. Але в глибині очей її помітив ту ж таки теплоту, яка мене так уразила, коли Андрій Андрійович співав свою чудну й прегарну пісню про хвору дівчину, яка відчула, що за її вікнами вже ступила перший крок весна. Та весна була милостива, бо перше, що зробила на цій землі, постукала в її вікно…

Олена Артамонівна з чоловіком пішли, а ми залишилися вдома, розтривожені, схвильовані і якісь ніби вибиті з колії. Батько цілий вечір по тому бринькав на бандурі, і під те тихе бринькання мені розкішно марилося. Бо цей вечір ніби завісу переді мною розчинив. Я вперше реально і схвильовано пізнав, що світ, у якому живу шістнадцять років, тільки мізерна часточка світу величезного, світу безмежного, світу, якому немає кінця, як немає кінця небові, котре розкинуло над нами своє осіннє шатро. Збагнув, що цих світів стільки, скільки існує на світі живих людських душ. Вони туляться одне до одного, як соти у вулику, і в кожній лунці збирається свій мед, солодкий чи гіркий. Оцей світ, що його описую. – наш мед: буденна історія людей, котрі живуть, як уміють, часом бувають нудні, нецікаві, сварливі, нестерпні, але й наша історія навіки неповторна, бо нею ми живемо. Наша історія – це не хроніки війни одне з одним, не виклад наших незлагод, це історія будівництва одного з міліардів мікросвітів. А будівником його є не тільки мати, як здавалося мені раніше, а всі ми, бо ми будуємо не тільки дім, у якому нам жити, а передусім самих себе. Будуємо самих себе у злагоді чи не в злагоді із тими, хто живе поруч, і тим самим будуємо нас, як спільність, котра також є раз назавжди дана.