Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
– Завтра я за ним простежу.
– Простеж, синку, – поспішливо підхопила мати. – Тебе він послухає.
– Але завтра в мене важлива контрольна робота, – так само похмуро сказав я.
– Та вже пропустиш… Нечасто в нас таке буває.
Я встав і потягся. В тілі й досі стояв холод що його набрався, брьохаючнсь у снігу. Ні, цього холоду я ще більше набрався тут, де хотів відпочити, заживши тепла й миру. Немає в моєму домі ані тепла, ні миру. Є тільки оці сльозливі, благальні материні очі і є моя глибока, як ніч, самотність. Я стояв, закутий у сірий залізний риштунок, але квітучої вишні за ним не було. Була тільки сіра порожнеча, в яку маю опуститися, ніби в сон.
Але спати було ще рано. Тому я взяв книжку і ліг на застелену постіль, ніби почитати. Лампочка над головою ледве жевріла, мати економила, і в нас у домі світилися вони на 25 ват. Я вже давно відчував, що в мене після читання починає різати очі; здавалося, що й бачити я став значно гірше, але поки що уваги на це не звертав. Сидів у ліжку, дивився в книгу, але літер не бачив. Натомість слухав хугу за вікном, і мені знову уявився мандрівник на порожній, засипаній снігом дорозі. Він бреде, опустивши голову, й навколо крутяться снігові вихори. Крутяться білі колеса, але кінь та візник у тій прозорій кареті один і той самий – мій батько. Він іде, забувши про свій дім, забувши про мене й про матір, і з нього насміхається хуга, адже в таке бездоріжжя тільки безумні виходять на дорогу. Отже, в батька немає вибору; не під міст же він піде ночувати – змушений постукати в якесь вікно. Але кому він потрібен, бездомний, самотній і замерзлий? Отож він іде й перебирає в умі знайомих. Не всіх, а тільки самотніх, як і сам. Бо тільки самотній може відгукнутися на обережний стукіт його закоцюблих пальців, тільки самотній відчинить йому двері, власне, не просто самотній, а самотня. Отож він і звертає до тих шибок, за якими сидить, щось в'яжучи чи шиючи Хтось жіночої статі. Хтось мені невідомий, але кого я напевне маю знати в лице. Переді мною виникає кін, на якому носяться танцюристи. Навколо мете хуга, але танцюристи не зважають – топчуть і топчуть поміст, ойкають і погукують; чоловіки загонисто вибивають дріб і витинають колінця, а жінки пливуть біля них павами. Мене цікавлять зараз ці пави, і я перепускаю їх одна за одною, ніби якийсь огляд чиню.
Але мати не дала мені передивитися ті обличчя. Рипнули двері, і вона зайшла до мене, трохи винувата й зігнута, з тими‑таки покірними засльозеними очима – прийшла й сіла на стільця біля ліжка.
– Бачиш, – сказала вона, – сьогодні в нього особливий день. Сьогодні він став вільний од свого боргу. Тепер ми йому непотрібні, отож він і дня не став чекати…
Щось таке чудне вона говорить, щось таке штучно намислене – не розумію її мови.
– Бачиш, – уперто пояснює вона, – це тільки я така дурна, що тримала його безгрошівного, тягла лямку, зі шкури вилазила, щоб він міг оплатити свою глупоту.
– Навіщо таке говорити, мамо? – питаю я, бо її резонів сприйняти не можу. Блідо світить двадцятип'ятиватна лампочка, від того нікчемного світла материне обличчя старе й недобре, а за вікном січе снігова хуга.
– Знайшов дурну, яка терпіла всі його коники, – вперто продовжує мати. – Бо та, до якої він пішов, його коників не терпіла б. Та й непотрібний він їй був, коли в нього вітер у кишенях гуляв. Отож він і дня не чекав, звільнився від боргу і відразу ж про нас забув…
Вона знову заплакала. Ні, ця її логічна побудова була навіть не на піску збудована, а на гніві, на болі ураженого серця; вона дико фантазує, моя мати, бо їй хочеться переконатися, що мій батько – негідник. Більше того, переконати в тому й мене, бо завжди мала мене за свого союзника і хотіла від нього відвоювати. Але химерне це було відвоювання: від батька я ласку знав, а від неї ні; не вміла вона пускатися, як батько, в довгі цікавлющі розмови; робила свою жіночу роботу в домі і вважала, ніби цього досить, аби завоювати моє й батькове серце.
– Так про нього кажеш, – мовив я, ледве стримуючи обурення, – ніби він негідник…
Мати поставила супроти мене великі очі.
– А хіба ні? – спитала тонко. – Хіба чесний чоловік так себе вестиме? Хіба чесний чоловік кидатиме сім'ю напризволяще? Я йому, як болячці, годила, і от що дістала! Мені розігнутися не було коли, і от яка мені дяка! Все його кудись із дому тягло! Оті танці–манці, гульки, отой вітер у голові – все його кудись рвало; не любив він нас, синку!..
– То навіщо його повертати назад? – немилосердно спитав я.
– Як так? – аж здригнулася мати. – Як так не повертати? Що ти говориш, сину?
Ні, її логіки я збагнути не міг. Її мета була припнути батька до нашої хати, до шевського стільця і щоб він, як і вона, не розгинав спини. Щоб вони обоє не розгинали спини і щоб ніколи не знали ніякого просвітку. Краєм душі розуміла, що батькові цього мало, отож ходила з ним у кіно й театр, хоч і тут завжди бурчала, що то навряд чи потрібні витрати. Бажала, щоб він став рабом цієї хати й родини, бо рабинею хати й родини була сама. Все, що виходило поза це розуміння, було їй вороже. Ось звідки її ненависть до батькових танців–манців, хоч батько на танці–манці ходив лише раз у тиждень. Тобто, танці–манці були світом для неї чужим, який міг би легковажного, на її думку батька забрати від хати й родини, то був світ із квітом; вона ж уперто плекала світ без цвіту.
Мені навіть здається тепер, коли роздумую про ті часи, що світ без цвіту – це була єдина форма існування, яка повністю задовольняла її душу, і саме проти цього бунтувався батько. Адже в його душі, як і в моїй, весь час запалювалося якесь світло. Бо в нього, як і в мене, в очах жевріли сиві вогники, тобто ми ніколи не забували про широкий зелений світ, про щось незвідане, казкове, щось таємниче, ясне; ми хотіли хвилюватися, кудись іти, щось шукати, щось у собі і в людях відкривати – туга за казкою нас з'їдала. Кожен із нас будував у хмарах білі палаци, і хоч ми чудово знали, що ніколи нам у тих палацах не поселитися, але вони мусили вряди–годи оживати перед нашим зором.
– Мамо, – сказав я гірко, – от ти говориш, що він сякий–такий, що він веде себе негідно, що він недобрий, що тобі життя з ним – мука…
– Я не казала, що мені життя з ним мука, – обірвала мене мати. – Але коли чоловік зв'язав себе сім'єю, він мусить жити для сім'ї.
Ні, ми не знаходили з нею порозуміння. У неї є один бог, одна святиня – дім і все, що сюди належить. Служить тому богу, як уміє, тобто, вкладаючи всю свою силу, а втіхою й моральним задоволенням для неї стає те, що кінці з кінцями ми таки зводимо. Моральною запорукою сталості її світу чи світика, стало те, що він непідвладний змінам; підоснова ж її спокою – відданість тому божку не лише її, але й інших членів родини. Все інше, не належне до цього світу, – зайве і має, на її переконання, відтинатися; більше того, саме їй треба вести за те непримиренну боротьбу.
Так пояснюю ту ситуацію я зараз. Тоді ж, п'ятнадцятирічним, я її резонів просто не тямив. Але я знав, що з нею не варто сперечатися, бо це ні до чого не приведе, хіба викличе сварку: останніми часами сварки поміж нами почастішали. Зараз же не та була ситуація, щоб сваритися: ми обоє виявилися покинуті, ми мусили ставати союзниками, бажали того чи ні, ми обоє були зачинені в одній капсулі, по вінця налитій блідим світлом двадцятип'ятиватної лампочки, ми обоє не мали в душі миру й спокою. Отож чи треба нам руйнувати ті нікчемні залишки миру, що їх ми утримували? Окрім того, я хотів уже залишитися сам. Дещо подумати й дещо розважити.
– Гаразд, мамо, – мовив я, дивлячись у книгу. – Розберемося завтра.
– Ти казав, що він повернеться сьогодні, – поспішила затвердити свою перемогу мати. – То що, повернувся?
Ні, батько не повернувся, тут вона мала цілковиту рацію.
– Давай постелю, – шумно звелася вона зі стільця.
Я зіскочив з ліжка й підійшов до вікна. Воно було закладене темрявою, сніжини стукотіли об скло. Сніжини, а не батькова скорцюблена від холоду рука.
Мати постелила, зітхнула важко й вийшла, віддавши мені надобраніч, я знову залишився сам. Заліз у ліжко й поклав для маскування на коліна собі книжку. І закрутилися, завертілися, як метелиця, танцюристи, застогнав під їхніми ногами дощатий поміст, і попливли, ніби пави, жінки й дівчата, а я сидів у глибині ночі, малий, скоцюрблений, з розширеними очима і вдивлявсь у ті обличчя, що пропливали повз мене. І тут напливла на мене вже немолода, як на мій тодішній погляд, жінка, худа і сіра, з великими темними очима, з тонкими, малокровними вустами, старша за інших і непомітніша, вона танцювала не в перших рядах, а в останніх. Я раптом стрепенувся, пильно в неї вдивляючись, адже вона чимось нагадувала мою матір, а мою матір також красунею не назвеш. Ось та, безпомильно визначив я, хто серед них найсамотніша, ось та, на яку мій батько міг звернути увагу. Чому я так вирішив тоді, сидячи закорцюблою грудкою у власному ліжку, не розумію й тепер, але мені твердо подумалося, що ніхто інший батькової уваги заполонити не міг. Щоб підсилити своє підозріння, я вчинив так, як завжди. Тобто відчув себе батьком, отим танцюристом між снігових вихорів і закрутився, заметався в шаленому вихорі, і шалені снігові вихори закружляли довкола мене, і в тій метелиці знову почав виловлювати обличчя, і я – батько зупинив раптом очі на тій, на кого падала підозра мене, хлопця; і щось у грудях у мене раптом здригнулося, адже не якусь чужу жінку запримітив і уздрів батько, а таки мою матір; ту, з якою зв'язав свою долю. Таж бо недаремно вибрав її з тисячі інших і недаремно захотів, щоб саме вона народила йому сина. І ось цей син закоцюрб у холодній сніговій пустелі, навколо нього гуляє хурделиця, цей син малий і мізерний; в нього круглі, як монетки, оченята і обличчя мавпочки; в нього тіла ледь–ледь на тонких кісточках; у нього сили, як у горобеняти – він маленька почварка, адже союз жінки, що стала моєю матір'ю, й чоловіка, що став моїм батьком, ефемерний; адже в своєму виборі вони у чомусь помилилися, і результат отієї помилки – я: смішний, малий, котрого на вулиці Мавпою прозивають; йому, тому результату, дано нікудишню плоть, але не обділено здатністю мислити й тонко відчувати.
