Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Мокрі онучі тонкими млинцями попадали на підлогу, штани також були мокрі – нижче колін. Я скинув їх, і мати погнала мене в ліжко.

– Ну, чого гарячкуєш, – сказав невдоволено. – Я б його ще наздогнав.

– Хай під ним земля западеться, – з серцем сказала мати. – Бігом у ліжко – зараз я тебе розітру…

Але я не поспішав. Не поспішав, бо якось більно чи солодко мені стало: ніколи ще мати так біля мене не упадала. Повільно рушив у свою кімнату, а за мить туди примчала з якоюсь спиртовою настойкою мати і почала натирати мої ноги сухою жорсткою рукою. Настій пряно запах, очевидно, в спирту мочився який цілющий корінь, який настояти їй порадила Марина Карпівна – знавець усього навколишнього зілля; я подумав, що батько йде зараз по засніженій порожній дорозі й тихо підсміюється, адже цього разу мене перехитрував, заплутав сліди й може спокійнісінько повертатись у місце свого нового схову – ніхто ніколи тепер про нього не довідається.

Мати закутала мої ноги у вовняну ковдру, притягла ковдру свою, а зверху накинула ще й кожуха, і я визирав з купи бебехів, як звіреня з нори.

– Даремно не дозволила мені за ним піти, – сказав я для годиться, бо вже навряд чи й зміг би кудись іти. – Обов'язково його б вислідив.

– Він що, підходив до нашого дому? – спитала ніби й байдуже мати.

– Пішов через міст, а я тудою піти побоявся. Там той Рочінь, – сказав.

– Через це тебе й понесло через річку?

– Еге ж, бо як же інакше? А там вода підмила кригу. Ще сьогодні вранці я там переходив.

– Бідний, бідний мій хлопчику, – захитала головою мати й подивилася на мене таким поглядом, що мені аж незручно стало. – Це я винувата, – сказала вона, і сльози виступили в неї на очах.

Але я й досі був ще збуджений. Ще й досі ніби йшов услід за батьком, руки й ноги в мене тремтіли від збудження, а може, від того, що нагрівалися.

– Не треба було тобі за ним стежити, – сказала зморено мати. – Я й так знаю, куди він прибився.

– А я хотів перевірити! – гаряче промовив я.

– Не треба нічого перевіряти. Я навіть знаю будинок, де та задрипа живе…

У мене вже трусився язик, і зуби почали вицокувати.

– Завтра туди піду, – сказав я, намагаючись втримати дрож.

– Нікуди ти завтра не підеш, – так само смутно сказала мати. – Не будемо, синку, перед ним принижуватися…

Це було щось нове, і я навіть тремтіти перестав.

– Але ж це ти посилала мене його забрати? – спитав здивовано.

– Послала, а тепер каюся, – покірливо мовила мати і змахнула з ока сльозину.

– Це через те, що я провалився? – поставив супроти неї здивовані очі.

– Не тільки через те, – сказала мати. – Є в мене причини.

Тоді я не стримався й таки зацокотів зубами. Мати кинула на мене зляканий погляд і миттю зірвалася на ноги.

– Я тобі зараз молока гарячого дам!

– Укрий мене чимось іще, – попросив я неслухняними вустами.

Побігла й притягла своє пальто. Воно важко впало на мене – я був уже похований під величезною купою ковдр та одежі. Але тепліше мені не стало. Мати побігла гріти молоко, а я вирішив узяти себе в руки. Зціпив кулаки, стиснув зуби, міцно заплющився, напружив усе тіло – трем і справді почав стихати.

Хвилин через п'ять прибігла мати й напоїла мене гарячим молоком з медом та маслом. Я пив ту солодку суміш і відчував, як тепла рідина розходиться по холодних кишках. Тремтіти я перестав, натомість тіло моє почало наливатися жаром. Але я й досі був збуджений. Дивну маю вдачу: коли взявся за якесь діло, маю конче довести його до кінця. Може, не варто було мені повертатися додому, може, треба було побігти під Чуднівську – напевне б його наздогнав. Він, здається, свідомо мене обдурив, обвів довкола пальця, мов якогось дурника, а може, мати має рацію, коли каже про нього погано. Може, й справді немає йому ніякого діла ні до матері, ні до мене, ні дому нашого, може, світ із цвітом – це тільки химери невдахи, якого постійно гризе думка, що з нього могло б у цьому житті вийти щось більше, ніж є. Може, сиві вогники в батькових очах і є оте невдоволення невдахи, яке ні до чого людину не спонукає, але ближнім існування псує? Коли так, не треба його зупиняти, хай покине наш дім і спробує влаштувати собі життя нове, адже ми – свідки його невлаштованості та невдачливості.

Це вперше я думав так погано про батька, а пустив ці думки в себе тільки тому, що не вірив у них. Хотів відгородитися від нього, адже сьогодні місії своєї я не виконав. Не простежив до кінця його шляху, а натомість опинився під грудою ковдр та одежі, яка починала вже й душити мене. Мати в цей час вийшла, і я покликав її, бо мені вже пекло. Вскочила перелякано і зняла з мене пальто й кожуха. Трохи полегшало.

– Посидіти біля тебе? – спитала.

– Ні, – мовив я хрипко. – Може, я засну.

– Чи не переїв би чого?

Але мені було не до їжі. Хіба може думати про їжу той. хто не виконав своєї місії? Отже, коли не можу виконати її наяву, то чи не спробувати виконати її подумки? Пошлю туди, за вікно, об яке й досі січе крупою віхола, свій дух і хай він піде за батьком. Хай ступає слід у слід у снігові ямки, прокладені батьковими чобітьми, і хай не відпускає його з визору ані на крок. Хай батько знову відчує за собою вистежувача і хай скільки завгодно обертається, цього разу йому обдурити мене не вдасться.

Лежав із заплющеними очима, під пахвою грівся термометр – не пам’ятаю, як він туди потрапив, – здається, мати продовжує біля мене сидіти. Ну, звісно, досить привідкрити повіки – і видно сумну й суху її постать; лежав і відчував, що світ мій розколено на три частини. Мій світ – це три великі білі кулі. В першій – біла земля, але це не сніг, бо в ній росте біла вишня. І хоч пелюстки тієї вишні вкрили всю землю під нею, вишня продовжує цвісти. До тієї вишні злетілося безліч бджіл, і вона гуде від бриніння їхніх крил. У другій кулі цвіту нема, в другій кулі не росте дерево – стоїть наш дім. Сидить на порозі його загорьована мати, химерний будівничий цього дому. Так, це вона звела його стіни, накрила його червоним дахом, побілила зовні і зсередини, вимела сміття і вимила підлогу, спорудила ложе й заслала його білими простирадлами, подушки пошила і заклала їх у білосніжні пошивки, ковдри сховала в так само білосніжні наковдреники; розпалила в плиті вогонь і приготувала вечерю; розклала на столі із білосніжною скатеркою білосніжні тарілки й чашки, молоко скип'ятила і налила в ті чашки, а тепер сидить на ганку й чекає. У третій кулі – дорога, і по ній бреде, опустивши голову високий гарний чоловік із очима, в яких світяться сиві вогники; попереду в нього грають міражі й привиддя, попереду – долина, і сонце освітлює білостінний дім. І він спиняється раптом, адже подумав, що і той дім – міраж. Міряє відстань очима і від напруги в нього двоїться в очах, і він уже й справді не знає, де його справжній дім, а де міражний. Розгублено озирається, бо навколо біла пустеля, бо дорога його покривається білим снігом, бо за ним усього одна вервечка слідів, в яких стоїть мала його тінь. Але я не тінь. Я всі оті три кулі, три частини, на які розколено світ, і місія моя неабияка. Місія моя – послати погук у білу пустелю і скерувати батька до справжнього дому, а не до міражного.

Місія моя – привести його до того дому, на порозі якого сидить моя мати, а не подоба її; місія моя – посадити біля того дому білу вишню; місія моя – вчинити так, щоб не сніг покривав землю біля дому, а цвіт. І я гукаю в білу пустелю, посилаю свій погук та клич; а в очах у мене розростається три сонця, три кулі, на які розколено мій світ – хай там що, а все намислене я таки здійсню! Бо в мене сили в грудях – не переміряти, в мене любові в серці – не вихлюпати, в мене впертості духу – не подолати!

– Що тобі, синку? – схиляється мати і кладе мені на лоба холоднющу долоню.

– Я, мамо, вже його покликав, – шепочуть мої вуста. – Завтра, мамо, він до нас повернеться.

– Повернеться, синку, повернеться, – печально каже мати. – Був би він нелюдом, щоб не повернувся.

Я розплющую очі й дивлюся на свою матір. Вона смутна, але спокійна. Всовує мені до рота якусь таблетку і дає залити рештками молока.

– Все добре, – кажу я їй лагідно. – Іди спати!

– Ще трохи біля тебе посиджу, – відповідає мати.

– Мені ріже від світла очі, – мовлю я, і це правда.

Вона зітхає, встає, іде до вимикача, і ми поринаємо в темряву. "Коли батько й досі стоїть біля наших вікон, – думав я, – він зрозуміє, що стояти отак далі годі. Треба або постукати, або йти геть".

Я надто впертий і звик все замислене виконувати. Батько рушив від нашого дому геть, а я вже не можу влежати – аж перегрівся в цьому ліжкові. Мати пішла спати, отже, можу тихцем вибратись із дому і майнути батькові вслід – вмію виходити з хати так, що за мною і двері не рипнуть. Я в майці і трусах, і мої босі ноги зовсім не відчувають студені снігу, по якому ступаю. Дме крижаний вітер, і мете віхола, але моє оголене тіло від того ще більше пашить, ніби віє це не зимовий, а тропічний вітер. Батько швидким кроком іде під Чуднівську. Біля високовольтної будки, якраз там, де водогінна колонка, він звертає в бік базару. Підіймається на горбок і озирається. Але мене він не бачить, віхола засліплює очі. Він, здається, також змерз, тому йде швидко, майже біжить. Мені, роздягненому, бігти за ним зовсім легко; ні, не позбудеться він переслідувача й вивідника. Він простує повз зачинені кузні і повз дім, де до війни була міська вбиральня. По війні якийсь дядько переробив її на хату, і вже зараз навколо того дому–вбиральні пишно росте сад. Цей сад цвіте, бо віти яблунь, слив та груш білі. Батько пробігає підтюпцем повз будку, де продають гас, біля цієї будки я не раз і не сто простояв у довжелезних чергах. Батько перетинає простір між базаром і критим ринком і виходить до вулиці Шолом— Алейхема – тут і зараз працює механічний млин. Чути, як стугонять жорна, і в повітрі висить тонкий запах свіжопомеленого борошна. Мені здається, що сніг, який мете мені в лице, і є розсіяним борошном. Батько збігає крутою вуличкою на Поділ і спішить до хати, котра стоїть на болітці. Довкола тієї хати влітку виростає буйна трава й очерет, а зараз болітце під кригою. Батько минає ту хату і майже вибігає під гору у вузький завулочок. Я вже знаю, що його шлях напевне до Трипільської вулиці, і цей мій здогад правильний.