Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Він, батько мій, був іще хлопчаком і йшов на роботу, а тоді він працював у друкарні. І от щоранку підкрадався до начальницьких дверей і смикав за ручку дзвінка. Тоді тікав, скільки сили, і так повторювалося не раз…
На вустах у батька під час розповіді стояла смутна усмішка, розповідав неквапом, трохи тягнучи слова, – ніби переживав ту маленьку подію заново. Я цю історію також знав, але усі сімейні перекази, як правило, оповідаються не раз, саме тому вони так вкорінюються в нашу пам’ять.
Закінчення тієї історійки було звичайне. Начальник поскаржився в міліцію, і мого батька за недозволеним заняттям хапонули. Його повели до дільниці (осьде вона була, показав він на двоповерховий будинок, убудований у виріз гори, я його називав, як і всі хлопці нашої вулиці, Смердючим двором), і тут начальник міліцейський заявив хлопцеві, що його відішлють за такі штучки в колонію.
– У колонію мене не вислали, – сказав, тонко всміхаючись, тато, – але викликали батька, і той мені так урізав, що рука моя до того дзвоника вже не підіймалася.
Я зирнув на нього: ішов самозаглиблений, смутний – ніби навмисне викликав для себе тіні забутих предків. І я раптом збагнув, що для того й вигадав він оцю мандрівку, для того і взяв мене: тіні забутих предків почали його незвідь–чому хвилювати. Отож ми зупинилися перед будинком, де була колись міліцейська дільниця, і дивилися на його жовті, цегляні, поколупані стіни. І в моїй уяві ожив міліцейський начальник, з поголеною головою і грудкою вусів під носом, який лякав перестрашеного хлопця колонією: на ньому був новий мундир, і портупеї при кожному русі порипували, а ще в моїй уяві ожив батько мого батька, коли він ішов по цій‑таки вулиці забирати з міліції сина. Але уявити мені власного діда було важче, аніж міліцейського начальника – в нас не залишилося жодної його фотокартки. В родині нашій мовилося, що батько мій був схожий на батька свого; отож я й уявив високого й худого чоловіка з кучерявим розтріпаним чубом, з довгим прямим носом і з сивими вогниками в очах.
Тато різко повернувся в бік Пушкінської; здається, він побачив діда також. Побачив такого, якого знав, і, може, пошкодував, що від того й фотокартки не залишилося, що пам'ять наша така плитка й неповна, що ми часом легко губимо в мороці днів навіть найдорожчі обличчя. Я, здається, й справді вгадав батькові думки, він раптом поклав мені на плече руку.
– Слухай, є ідея. А що, коли ми з тобою сфотографуємося?
У нас була тільки одна сімейна фотокартка, її зроблено було у травні 1945 року, коли батько повернувся після мобілізації. Був там молодий і гарний, мати також була молода, а на обличчі – радість; я став у їхніх ногах, маленька почварка в білих полотняних штанах на шлейці і з незастебнутнм гудзиком на ширінці. В білій сорочечці, із вив'язаним на шиї бантом – як я тоді ненавидів той бант і як опирався, щоб його мені зав'язували!
Я кивнув, ідея була непогана – тільки зупинені миті тривко лишаються в нашій пам’яті.
Але перш, ніж зайти до фотографії, ми зупинилися ще двічі. Перша зупинка була біля лазні на тій‑таки Пушкінській – батько тут завжди підстригався. Його зачіска, як я вже звіщав, була особлива: розшарпана кучерява шевелюра, але вряди–годи він ту шевелюру, як сам визначав, "пригноблював". Тоді й заходив у двір лазні, що на Пушкінській, спускавсь у підвальчик, де працював горбатий Льоня Гольдфарб і дві дивовижно схожі поміж себе, очевидно, сестри, перукарки. Батька стриг тільки Льоня; часом ми поєднували цей урочистий акт з миттям у лазні, через що Льоня Гольдфарб неодмінно запитував, чи підемо митися? Коли ж ми йшли митися, то заходили в перукарню після лазні, і Льоня без черги обфуркував нас потрійним одеколоном – ми поверталися додому чисті, як каченята, й надухані, що незмінно наповнювало нас урочистим святковим настроєм. Але сьогодні батько в лазню не йшов, надто в нас була, як він сказав, велика програма – після лазні ж годилося повернутися додому; ми ж свій шлях тільки починали. Тож батько завернув до лазні тільки заради перукарні; ми спустились у підвальчик і побачили поважне, навіть самовпевнене обличчя перукаря: відвідувачів сьогодні не було. Льоня відразу ж усадив батька в крісло, погукав Соню, і вона посадила в крісло мене; тоді й почалася балачка: Соня почала тоненько розповідати про якийсь нещасний випадок, Льоня перебивав ту розповідь запитаннями, а Соня докладно на ті питання відповідала. Вона оповідала про те, як з нашого мосту впала машина, а Льоня батька запитав, чи справді було так? Батько підтвердив, але це сталося минулого місяця, машина була легкова, і там їхав якийсь начальник із полюбовницею. І от що цікаво, сказав Льоня, полюбовниця залишилася жива, а начальник і шофер повбивалися. Не зовсім повбивалися, підхопила Соня, клацаючи над моєю головою ножицями; начальник убився, а шофер помер у лікарні. їх завезли живих обох до лікарні, уточнив батько, а Соня вражено клацнула ножицями в мене біля вуха. "Не може того бути!" – вигукнула вона, а Льоня поважно зауважив, що коли так каже Вадим, який там близько живе, то він напевне ліпше знає. "Ваш син, – без будь–якого зв'язку з вищеоповідженою історією озвалася Соня, – так виріс і таке в нього густе, добре й гарне волосся!" Я за шарівся під тим волоссям, бо тільки Соня могла мене похвалити – вона незмінно хвалила волосся своїх клієнтів, навіть коли того волосся залишилося на загривку жменя. "Ах, яке у вас було в молодості гарне волосся!" – казала вона, а Льоня починав статечно мудрувати про причини, чому в одних волосся вилазить, а в інших ні. В самого Льоні кучугура була руда, а волосини – ніби скручений мідний дріт; він твердо був переконаний, що міцність волосся залежить від їжі, яку ми вживаємо, і що вченим варто було б розробити особливий раціон – таке собі, сказав Льоня поважно, вітамінне збагачення.
"А та полюбовниця начальника, сказала Соня, знову перескочивши на стару тему, не тільки не поранилася, а й подряпини не дістала. Це правда, Вадиме, спитала Соня, що коли вибралася вона на дорогу, то так дременула, що вихорці куряви за нею стрибали?" Батько такого посвідчити не зміг. Вона стояла й плакала, а коли примчала швидка і забрала потерпілих, сіла в неї й поїхала. "А те, що на ній не було й подряпини, правда?" – спитав Льоня. Батько відповів ствердно; Льоня в цей час його голив, і обличчя батькове було намазане мильною піною аж під очі. От бачиш, Соню, сказав Льоня, я тобі давно казав; вір тільки очевидцям, які бачили все на власні очі. Мені розказувала таке, відповіла Соня, загрозливо поклацуючи ножицями біля мого другого вуха, та, котра бачила все на власні очі. Льоня Гольдфарб це зауваження зволив пропустити крізь вуха, його раптом зацікавив мій вік. Зупинився з лезом навпроти батькового горла непомірно здивований від того, що я вже закінчив школу: як же він, тобто я, закінчив школу? З золотою медаллю? Соню, ти знаєш, кого стрижеш? – поважно запитав він. Соня, ясна річ, знала, кого вона стриже; вона, до речі, вміє визначати розум по волоссю і вже переконалася, що така людина, як я, тобто людина з таким волоссям, не може бути дурною. "І що ж ваш син. Вадиме? – спитав Льоня. – Чому він у Житомирі?" Батько відповів, ледь рухаючи засніженим підборіддям, коротко сповістивши, чому я в Житомирі, адже я вже рік і три чверті місяця студент Житомирського педінституту. "Чого ж ви мовчите!" – змахнув над батьковим горлом лезом Льоня. Соня погладила мене по підстриженому чубові і зняла білу покривку, якою я огорнений був аж під горло; перед цим вона щедро обфуркала мене одеколоном, довідавшись, що в лазню ми сьогодні не йдемо.
Батько після стрижки виглядав смішно. Незвично прилизаний, з подовженою шиєю, яка й без того в нього була довга, з тимчасово упокореним волоссям, ще вогким од потрійного одеколону, він здавався худіший, ніж був.
– Ну от! – сказав він, чіпаючи пальцями зачіску. – Тепер мені можна й до дівчат. Мати принаймні точно мене не впізнає.
Ми рушили Пушкінською, він кроком широким, ніби тікав од зливи слів, що на нього вилили в перукарні, а я намагався його крокові вторити – так ми дійшли до Театральної, й батько різко звернув ліворуч – вулиця тут спускалася вниз.
– Хочу зирнути на батькову хату, – коротко пояснив він.
Та хата, до якої простували, була знайома мені також, вона стояла в глибині яру, по якому воркотів брудний струмок. Батьківською її можна було назвати умовно, бо її мій дід із бабою наймали, але тато в ній народився й прожив майже десять років, принаймні дитинство провів тут. Ми до самої хати не підходили, тепер жили там чужі люди, а піднялися стежкою по крутосхилу до невеликого двоповерхового будинку, в якому напхом було напхано пожильців – трохи вище яблуні–пепінки; там, де розкинувся городець, що його обробляв безногий дід із бородою миколаївського солдата, стояла лавка. З цієї лавки добре було видно втоптаний дворик із розкиданим по ньому начинням: відра, миски, стара діжка, цебро, лопата. Дід із бородою миколаївського солдата порався на городчику, відпечатуючи колодкою, причепленою до ноги, круглі глибокі сліди; він позирав на нас, бо лавка вочевидь належала йому, але батько цим не переймався – він, здається, взагалі вийшов із сьогоднішнього дня, а увійшов у якийсь проминулий: обличчя мав замислене і дивився він туди, на хату й дворик, де вряди–годи з’являлася, снуючи по господарству, дивовижної грубизни жінка; я знав, що в цієї жінки принаймні п’ятеро дітей, але в цей ранок вони кудись подалися; на низькому ослінчику сидів лише найменший та бив патичком по землі, від чого довкола нього зібралася кругла хмарка куряви.
– Хочеш, розповім тобі, як помер мій батько, – заговорив раптом тато, і я насторожився: про це він мені ніколи не оповідав.
І оповів тут, на лавці, дивлячись на обійстя, де виріс, впираючись ногами об майже висохлу траву, буденну історію про те, що в нашому роді є неперехідний фатум: родичів у нас майже не залишилося і то через те, що всі хлопці й чоловіки вмирали в ранньому, принаймні молодому віці, тобто в тридцять сім років помер і мій дід. Щось у нього було негаразд із шлунком, але він не стерігся й не лікувався, а любив ще й випити; вряди–годи його скручувало так, що він стогнав і кричав, але лікаря викликати до себе забороняв.
