Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Ні, я вже не виставлявся їй на очі, а почав чинити так, як звик: нишком дивився на неї на перервах, але так, щоб вона того не помічала. В цей день довідався про неї достатньо: справді вчилась у п'ятому класі, власне, у п'ятому "А", сьогодні в неї уроки закінчувалися одночасно з моїми, а третє, що я довідався, що ім'я в неї красиве й рідкісне – Юліана… Це ім'я чомусь у мене пов'язувалося з Шекспіровою Джульєттою, і вона в житейській нашій виставі цілком на ту роль підходила. Зате я на роль Ромео не підходив ніяк.
Був сьогодні неуважний, навіть учителі помітили, і вперше за цей навчальний рік я дістав за відповідь "четвірку" – кажучи чесно, відповідав на "три", але вчителі відмінникам трійок не ставлять.
– Що з тобою? – спитала в мене Олена Артамонівна.
– Голова болить, – проказав я вічну школярську формулу.
– Це від погоди, – мовила Олена Артамонівна. – Я думала, що, може, вдома щось негаразд.
– Удома в мене все гаразд, – сказав я, хоч удома в мене, як виявилося пізніше, не все було гаразд.
Олена Артамонівна тримала мене в улюбленцях. Часто отак інтимно заговорювала до мене, але я приймав її увагу неохоче – завжди здавалося, що мене жаліє. Коли дивилася на мене, її очі запалювалися співчуттям, а я не бажав, щоб мені співчували. Хотів, щоб мене любили не за нікчемність, а за достоїнства. Адже не від жалості вчителі ставили мені самі п'ятірки; навіть наш красунчик та інтелігент, як ми його прозивали, Владек Шарий від мене відставав – Владек Шарий свої п'ятірки заробляв горбом, а я за іграшку; Владек Шарий сидів над уроками, як він хвалився, по п'ять годин, а я годину–дві; Владек Шарий опускався до того, щоб списати в мене, а я не списував ні в кого.
Отож сьогодні був я неуважний. Може, трохи й сумний. Може, в мені вже жило передчуття нової домашньої бурі, а може, це в мені бунтувалося те, що непідвладне нашій волі. Дивно мені було: дивився я на Юліану, і щось таке незбагненне зі мною творилося! Тиха радість мене охоплювала, щось мене зачаровувало. Дивно мені було: дивився у вікно, за яким і досі йшов сніг, і відчував у тому снігу, в тій сутіні за вікном сховану солодку таємницю. Сам ніби запинався тією солодкою таємницею, аж навіть наші дівчата почали на мене позирати. Я вирішив бути обережніший, адже в тих дівчат тільки й інтересу: хто кому подобається. В цьому вони нишпорки й вивідачі – куди мені братися! І я вирішив стати сірим та непомітним, посірів у своєму сірому кутку і навіть скривився, ніби мені й справді боліла голова. Сірий і ніякий сидів я за партою, хоч у мені вже закипала й почала пінитися каламутна вода. І я раптом подумав: навіщо мені опиратися? Маю тільки позатуляти всі шпарки, куди може підглянути стороннє око. Носитиму на собі оцю сіру й ніяку машкару, буду ніби в панцир із криці одягнений, а всередині цвістиме весна. Всередині розбуяю, як вишня, бо що може бути солодше, коли дивишся у вікно, а за ним – солодка таємниця; дивишся на класну дошку, а на ній написано секретною крейдою ім'я, котре означує солодку таємницю; дивишся на стіну і знаєш, що за нею ще одна стіна і ще, і всіх тих стін п'ять, а за п'ятою – солодка таємниця. Одне мене під ту хвилю страшило: щоб ота трава, на якій росте моя розквітла вишня, отой цвіт і листя не пробили мого крицевого панциря, адже тоді мене засміють. Я ж блазнем бути в цьому випадку аж ніяк не хотів.
Такі екстази і запаморочення вже кілька разів переживав; здасться, маю гостро вразливу вдачу. Здається, мені дано пристрасну душу, і в цьому я знову‑таки справжня дитина свого батька, але батько не знає і ніколи не взнає моїх непереборних проклять: мого батька ніхто й не подумав би прозивати Мавпою, адже і в класі поза очі мене називали саме так. Отже, мав бути обережний удвічі.
Але на перервах мене вабило до п’ятого "А" з такою дикою й непереможною силою, що я весь час тій силі піддавався. Друге, що мене турбувало і про що хотів посильно дбати: аби мого незвичайного до неї інтересу не помітила сама Юліана. По–перше, це було, порівняно зі мною, восьмикласником, дитя, яке навряд чи розуміє такі речі, гадав тоді наївно я. Хоч сам у п'ятому класі такі речі чудово розумів, по–друге, не мав ані на відсоток надії, що моє почуття буде розділене і що не піддамся я і з її боку глуму, а по–третє, ще не вірив сам собі, адже сьогодні в мені цвіте біла вишня, а завтра можу прокинутися з холодним серцем і посміюся з себе: хіба мало химер нас у цьому світі побиває? А це таки була химера, маленьке безумство, супроти якого не знаю інших ліків, як пережити його й забути.
Однак того дня, збунтованого й дикого дня, коли падав і падав чудовий лапатий сніг, коли душа в мене була немічна й розхилена, довелося мені пережити ще не одне потрясіння. Вийшов зі школи з мирним наміром якнайшвидше дістатися додому, бо хотів зачинитися від світу, бо в такі часи, коли я схвильований і надмірно збуджений, найліпше залишатися на самоті; тоді можна буде скинути із себе сірий залізний панцир і якийсь час пробути білою квітучою вишнею, яка цвіте й пахтіє і над якою гудуть бджоли, яка пишається своїм цвітом і несподіваною весною – хай і зима за вікном; у перекладі на просту мову це значило: уволю помріяти. Отож я міг, зачинившись у кімнаті, вдати, ніби я страх як захоплений читанням, а в голові моїй почнуть з'являтися образи й люди, які діятимуть так, як мені захочеться. А мені захочеться стати високим і гарним, мені захочеться знову вдягти на себе батькову плоть, мені конче захочеться, щоб не я запалав вогнем і перетворився в білу квітучу вишню, а дівчина, якій я, можливо, трохи додам років, і на її гаряче почуття милостиво відповім. Далі почнеться цілковита фантастика, як уже й починалася не раз, від того звична буденність, оте нудне життя моє розчиниться, як грудка цукру в окропі, а це хіба не найкраще із свят?
Отже, я вийшов зі школи із наймирнішим наміром дістатися додому і побачив попереду гурт малих дівчат, серед яких виразно цвіло зелене пальто й шапочка, оторочена білим кролячим хутром, а ще яскравіше цвіли червоні на руках рукавички. І йшов сніг, білий і лапатий, а все опушилося навколо так, як ота чарівницька шапочка; сніг покрив гілляччя на деревах, ліг білим хутром на гостряки парканів, обвішав карнизи вікон, ліпився навіть на цегляних стінах, вмощуюючись у швах. Все було ніби заворожене, і голоси в той мент звучали дзвінко й радісно; навіть наш шкільний бездомний пес, котрий жив на школярські подачки, виліз зі своєї криївки і в нього були засніжені брови й спина; він весело гавкнув і почав стрибати, бігати довкола веселого гурту дівчаток, в центрі яких найголосніше сміялася та, в зеленому пальті з червоними рукавичками. Я стояв як маленьке опудало, по–дурному вищирівшись, хоч мені в цей момент варто було б десь сховатися. В мій бік метнувся, ніби блискавка, трохи здивований гарячий погляд; дівчинка знову пирснула – і це вже напевне сміялася з мене. Я розсердився й пішов геть, але це геть виявилося дуже близько, бо за рогом школи знову зупинився і вже звідти стежив, як ідуть, розкидаючи валянцями пухнастий сніг, оті дівчатка. Пес теж перестав бігати, а став і, ніби передражнюючи мене, дивився услід п’ятикласницям здивованими очима, над якими наліпилося два острішки снігу. От і все; я мав можливість забиратися зі шкільного подвір'я, якнайшвидше пробігти шлях між школою й моєю домівкою, зачинитись у кімнаті, – цвіти, біла вишне! Але я сьогодні сам собі не належав, я сьогодні підкорився іншій силі, більшій за мене й могутнішій, отож поплентався слідом за тими дівчатками, але вже так, щоб вони мене не помітили, – не міг я, ну просто не міг не додати до свого знаття про Юліану ще й такого важливого факту: де вона, ота мала чарівниця, живе? Дівочий гурт, у міру того, як простували вони по дорозі, зменшувався, одна а чи друга відколювалася від юрби і зникала або в завулку, або в дворі. Я йшов за ними віддалік, аби тільки не втратити їх із визору, бо почуття остороги знову жило в мені – вивідачем бути мені не новина. Нарешті з усього того гурту залишилося їх дві – одна зелена пляма, а друга брунатна; вони брьохались у снігу, вряди–годи щось вигукували, і мені дивно стало – ну який я можу мати до них інтерес, адже вони ще зовсім діти, порівняно із моєю сірою дорослістю. Але мій інтерес од таких старечих резонів не пропадав; мій інтерес – щось од мене незалежне!
І ось вона залишилася сама: зелена плямка на білому полі, єдине дерево серед пустелі, бо і я зі своїм білим цвітом – дитина тієї ж пустелі. Не вишня я, а радше морель, що цвіте, не вибивши листя; і ми в цьому світі раптом залишилися на самоті; між нами – прозора стіна, молекули якої – оці застиглі в повітрі сніжини; стіна, через яку, здавалося б, неважко й перейти, але тим більше – неперехідна.
Маленька зелена постать дереться по крутосхилу – маленький зелений жучок, який майже втопивсь у густому сутінку; я ледве–ледь його розрізняю. Ось жучок посковзнувся і поїхав на всіх чотирьох униз. Він вражено озирається, але я стою за деревом, я тінь од того дерева і зовсім не сміюся з отієї смішної пози зеленого жучка. Зелений жучок знову дряпається на крутосхил, і вдруге йому не вдається – є золота нагода перестати бути тінню дерева, вийти із його стовбура і тому зеленому жучкові допомогти. Але вчинити так у мене бракує мужності, хоч моя вишня чи морель за крицевими риштунками цвіте. Не маю права зраджувати себе, адже я тому жучкові сьогодні не раз потрапляв на очі. Ліпше залишуся тут, серед білої пустелі самотнім, засипаним снігом деревом, холодним деревом, тужним деревом, ніж викажу себе, адже я за тим жучком підглядаю.
Тоді на версі крутосхилу з’являється чорна постать. Вона впевнено сходить униз, бере жучка за руку, і вони дряпаються на гору разом. Вони видряпуються під схил і на якусь мить завмирають на верхівці, щоб зникнути мені з очей. Тоді я щосили біжу вниз, у яр, щоб вигнатися під гору, яку ніяк не міг подолати зелений жучок. Виганяюся під схил без утруднень і задихано зупиняюся. Тут вулиця і горить ліхтар. Від нього ненабагато видніше, бо навколо сяє сніг. Навколо все горить білим полум'ям, а садки коло хат цвітуть. Покриті крижаним цвітом, але без жодного листочка, сади оці – як моя сьогоднішня пристрасть.
Стою й дивлюся, бо ноги мої вкипіли в землю.
