Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

– Він хотів зі мною дружити…

– Хотів використати тебе або ж утягнути у ганебні справи, – озвався батько.

– Я не піддався б, – відповів я, схлипуючи. – У нас була тверда домовленість: робити те, на що згоджуємося обоє…

– А чому ти не розказав мені цього раніше?

– Бо не дозволив би ти мені. А я хотів помститися…

– Добре тобі тепер? – спитав батько. – Задоволений?

Я мовчав. Не було мені добре й не був я задоволений.

– Справді, тобі б не дозволив, – мовив батько, беручи мене, як малого, за руку. – І не тому, що я вибачив тому чоловікові. Я йому не вибачив.

– Чому ж? – спитав я.

– Тому, що знаю: від помсти легше на душі не стає…

Сказав це зовсім тихо, але мені від тих слів язик колом у роті став. Невже те, про що я здогадався, правда?

Але я не встиг додумати тієї гадки. Біля пивниці заворушилася, вкутана в купу шмаття постать Рочіня і з тієї купи вирвався рипливий голос:

– Ти йому, заразі, дай! Дай, щоб не шлявся ночами!

– Гаразд! – сказав Рочіню батько.

– Дай, щоб аж клоччя летіло! – верескнув Рочінь. – Це такий, що і моста може спалити!

– Гаразд! – сказав батько. – Заспокойтеся, дядьку. Що треба, він дістане!..

Рочінь заспокоївся, його маленька голівка знову гулькнула в купу шмаття і пропала. Батько тихо сміявся. Але мені смішно не було. До випадів Рочіня я звик, як і всі хлопці, мене зараз турбувало інше. Бо моя гадка розрослася в мені й заповнила голову.

– Тат, – сказав я, задираючи голову до високого й ставного батька. – А звідки ти знаєш?

– Що знаю? – не зрозумів батько, він усе ще сміявся з Рочіня.

– Звідки знаєш, що від помсти легше не стає?

Батько теж став серйозний.

– А ти не здогадався? – спитав він, нахмурившись.

– Ти вже мстився? На Садовому? – спитав я, і мені аж дух заклало.

– Годі про це, – обірвав мене батько. – Бачиш, синку, дорослі часом бувають не розумніші за дітей. Зрозумів мене?

Я зрозумів. Але повірити до решти не міг.

– Чого ж ти мені нічого не сказав? – прошепотів я зовсім по–дитячому.

Батько зупинився під ліхтарем, засміявся, задер голову й зиркнув туди, де в світляному колі крутилося й моталося безліч зеленої комашні, а тоді й сказав з тією поблажливістю, з якою говорять до неприпустимо малих дітей:

– Наступного разу неодмінно скажу.

І поплескав мене по плечі, даючи знати, що відстані між нами ніколи таки не подолати…

Мати чекала нас біля хвіртки.

– Знаєш що, Раєчко, – тепло мовив батько. – Ти його зараз не чіпай. Хай піде й виспиться.

– Де він був? – з тривогою спитала мати.

– Де був, там його зараз нема. Я тобі все розкажу.

– Де ти був? – верескнула до мене мати.

Тоді батькова рука штовхнула мене в плечі. Я зрозумів цей порух і кинувся притьма в напіврозчинені сінешні двері.

– Чуєш, що сказав? – грізно зазвучав у дворі батьків голос. – Все тобі розкажу й поясню.

Я вскочив у свою кімнату і замкнувся на гачок. Але мати до мене не рвалася, батько зумів її втихомирити. Це було до речі, бо ще одного нервового струсу я не витримав би.

І щось у мені обірвалося, руки мої знову звисли, як пліті, ноги ніби у водолазні черевики озулися, голова ледве на в'язах трималася; я скинув із себе бридливими заповільненими рухами одежу, очі мої дивились у куток, де загус сутінок, квола лампочка над головою ледве мріла – жовте мертве світло розливалося навколо, і я бабрався в тому світлі, як зловлена муха.

Я погасив лампочку, погасив ясного павука, щоб він не поліз по золотих струнах, щоб не вжалив мене смертельно, бо я вже зовсім обезсилів, був тільки однією із мільйона нічних метеликів–нетль; хотів полинути в ніч, у царство снів, щоб нарешті вирвати із павутини себе самого, щоб звільнитися від сьогоднішнього дня й сьогоднішньої ночі, щоб стати бездумним крилатим створінням, яке летить і летить у ніч. Летить, щоб побачити перед собою вогонь, запалений чарівником ночі, щоб, врешті, вдаритись об шибу, яка оберігає той вогонь, і розбитись об неї або ж проникнути у шпару і самоспалитися, щоб увійти в новий день у новій іпостасі, щоб покинути у цій ночі всю свою темряву, весь біль та безсилля, щоб прокинутися й побачити залите сонцем вікно – вікно свого нового дня.

З такою сподіванкою я й заснув. І мені вдруге приснився чорт, чи як його інакше звуть, пепа. З гирявою. круглою головою, на якій стриміли ріжки, а коли той чорт усміхався, я побачив на передніх зубах щербу. Чорт зайшов у мою кімнату, волочачи довгого з китичкою на кінці хвоста, вийняв пачку "Боксу" і закурив, пригостивши й мене. Чорт подав мені чорну лапу, і я ту лапу потиснув. Тоді він присів на мою отоманку, зроблену моїм пропалим безвісти дядьком, але не поправив турботливо ковдру, не заспівав мені козлоголосно колискової, а сидів смутний і невеселий.

– Ти мене зрадив, Мавпо, – печально сказав він. – І ніяких веселих діл уже не чинитимеш.

– Що значить веселі діла? – спитав я.

– Пригоди, – сказав чорт. – Щоб зажити весело й чворити всілякі штучки. Я стільки на тебе сили витратив, а ти поганий і невдячний. Чого тебе понесло услід за Пепою і навіщо його вивіряв? Чого тобі захотілося топити ту одежу, кому з того користь? Чому, тільки почавши творити діла, відсахнувся від них, яка з того користь? Не вийде з тебе героя, Мавпо, а вийде щось маленьке, почварне і смішне.

– Пепа мене зрадив, – уперто сказав я. – То не дружба, коли один одного дурить. Пепа хотів зробити з мене злодія–грабіжника, а не помстителя.

– Дурненький ти пацан, Мавпо, – сказав чорт. – Пепа тебе не зрадив, а хотів, щоб ти став такий, як і він. Щоб ви були справжні друзі, а не гадані. Щоб думали однаково, інакше не зможете творити веселі діла.

– Веселі діла – це злочини? – спитав я.

– Що таке злочини, Мавпо? Те, що робить тебе неподібним до інших. Те, що порушує забобони малих і нудних людей, – не складно я кажу? А веселі діла, Мавпо, – це жити життям, повним небезпек, пригод, веселого ризику. Чи не того ти хотів? Чи. може, ти бажаєш жити нудним невдахою, як твій батько?

Я заплющив очі, бо хотів вийти з цього сну, бо не хотів цієї розмови, бо в мене не було розуму й слів, аби заперечити чортові, а з ним зрадливому другові моєму Пепі; я заплющив очі, щоб стати у цій ночі нетлею – нічним метеликом. Але нічним метеликом я сьогодні не став. Став самим собою, хлопцем, якому чотирнадцять років, а скидається він на одинадцять: капловухим, малим, який стоїть на облитій місяцем стежці. Стоїть і дивиться, як борсається в кропиві голе, біле, черевате тіло – кволе, безсиле, хоч і бридке. Як силиться звестися навкарачки, а натомість блює в землю; білого кабана, якого я мав би ненавидіти, але натомість почав жаліти.

– Удар його, вдар! – шепотів мені на вухо пепа–чорт. – Це ж падлюка! Згадай, що зробив він твоєму батькові, вдар! Адже через нього твої батько й мати тільки те й чинять, що сваряться. Вдар, і у вашому домі запанує мир, і мати перестане дорікати батькові за його нерозум і непотрібні чесноти, за його сміху варту довірливість. Розженися отак, як зробив твій приятель Пепа, хан запалають нещадно твої очі, хай затопить тебе чорна хвиля ненависті, хай уриється носом цей кабан у власне блювотиння. Вдар його і відчуєш волю, яка звільнить тебе від пут золотого павутиння!

Тоді я зробив те, що вчинив, коли не хотів слухати сварок своїх батьків. Вийняв із кишені хусточку і забив двома її кінцями собі вуха. Голос пропав, а я пішов по залитій місячним світлом дорозі, відчуваючи, що ні в ногах, ні в руках у мене не залишилося ані краплини сили. Йшов, ледь–ледь човгаючи своїми водолазними черевиками, і в мене раптом засвітилася перед очима жовта цятка малого вогника. Я тримав ту цятку у визорі, боючись загубити її. Перетворювався поступово у нетлю, в мене за плечима виростали крила, прозорі й перетинчасті, але чи зможу я полетіти? Я змахнув тими крильми, стрепенувся, і ноги мої раптом визулись із водолазних черевиків. Я летів у своєму сні зеленим нічним метеликом, і шлях мій був до самотнього блимотливого вогника. Знав, що той вогник з мого дому, але й він за твердою оболоною, яку мені треба пробити власними грудьми. Знав, що пробити грудьми скляну оболону – це ще не принесе вирішення всіх моїх болей та проблем. Знав, що потраплю там у золоту павутину самого себе, що чорна муха лихих думок битиметься у тій павутині, а страждати доведеться знову‑таки мені. Знав, що пошлю отруту в ту муху, і ця отрута вб'є якусь частку мого "я". Моє "я" частково відімре, спалившись у вогні того золотого павука, але решту себе я постараюся зберегти, так само, як це чинять і мої батьки. Бо ми в цьому світі – одна кров, бо ми в цьому світі живі.

Розділ третій

СВІТ, РОЗДІЛЕНИЙ НА ЧАСТИНИ

П'ятнадцять років

Частина І. БІЛА ВИШНЯ

Мій батько – трудівник. Ніколи не бачив його серед пляжників, щоб розвалився на піску й пролежав півдня а чи день. Не був він і рибалкою, не мостив гребель, не бігав весною з каламейкою, а влітку з хваткою та вудочками. Не ставив верш та ятерів і не бовтав річки з волоком або саком. Майже цілий день у нього забирала фабрика, а що йти було далеченько, повертався після шести. Влітку після роботи він купався, незмінно беручи з собою й мене, і наші плавання на Завалі, а коли підняли в Тетереві воду, біля мосту, що його щорічно розбирали і споруджували (власне, це й не був міст, а широка кладка), були для мене чимось на зразок маленького свята, особливо, коли ми неспішно поверталися додому й неспішно, як чоловік з чоловіком, розмовляли. Сонце вже схилялося до горба, на якому була саджалка (часом ходили купатись і туди), в якій я топив одежу свого ворога і де каменярі в окулярах витесували надмогильні пам'ятники. Повернувшись додому, батько вечеряв, а тоді сідав на шевського пасастого стільця і шив туфлі й чоботи на замовлення. Траплялося, що замовники його взуття не забирали, тоді мати ходила з тим взуттям на товкучку і поверталася звідти тиха й сіра, після чого вони з батьком говорили про якісь нецікаві речі, коли слово "гроші" було основним, – в такий спосіб батьки зводили кінці з кінцями, адже й досі тато виплачував борг. Бувало, що замовникам пошите взуття не подобалося, тоді сірий ставав батько так само, як мати, коли поверталася з товкучки, і з тиждень по тому, вернувшись із роботи, валявся на отоманці, яку зробив мій пропалий безвісти дядько.