Інфекція - Процюк Степан
Як повертати борги? Всі нікчемні підробітки і обіцянки вичерпані. Хіба їхати у Португалію чи Італію, але він не є вправним майстром-чорноробом, руки ростуть не з того місця. Там теж не треба "філософів", лише жертовного м'яса для безперервної розбудови благополучних і могутніх країн, де, кажуть, навіть пташине молоко може рости на деревах, де, подейкують, примхливі мільярдери згодовують собакам такі делікатеси, що нещасним тутешнім людям будуть недоступні усеньке життя, змарноване на пошуки їжі — майже як у первісних племенах, котрі відійшли від могутнього канібальського інстинкту... А може, покинути дружину і Дочку? Нехай їдуть на Галичину, там багатші люди, бо лукаві й хитрі, а мої бідні черкащани з ранку до ночі стовбичать на неозорих і родючих, наче кролиха із збунтованим геном самовідтворення, полях колективних господарств... А я ще не старий, якщо візьмуть, завершуюсь у перший-ліпший іноземний легіон і стану африканським миротворцем; європейські повії, долари і смерть, що постійно з тобою, Небезпека, піт, кров, але долари, долари, долари... Десять-п'ятнад-йять років служби, а потім військова пенсія, можливість зміни громадянства — і це кажу я, патріот Чорнокрил... Або буду збирати полуниці у якій-небудь іспаноголландії, гроші не мають запаху, стану провідним полуничним практиком. Повернуся сюди за кілька років, може, щось зміниться? Ні, тут застиг час, функціонують дореволюційні будинки, тут не квапляться, мовби проживають під дією відеозапису-гіганта, наркозу-велета. Тут ніколи не буде змін, тільки вічне стовбичення раком на колгоспних полях, постійна турбота у містах, щоб не відключили комунікації, бо у селах уже забули, що таке безперервна подача електрики; застигло-покірні волості й повіти; не хочу, не можу, не буду!
Де ж поділася твоя патетика, Саво, звідки бере початок твій некроз віри? Ти чоловік чи істерична і вередлива панянка файного галицького ховання? Адже все-таки щось ти та й зробив на цій землі: придбав квартиру для сім'ї, дочку виховуєш, матері вряди-годи перекидаєш кілька десятків гривень, навіть про тещу не забуваєш, безнадійно покинуту на своєму цукрово-буряковому Тернопіллі людьми із наших організацій. Отже, геть зневіру, ти не стара кокетка, що струмочком пускає сльози, одночасно підглядаючи за собою у дзеркалі, щоб переконатися, чи існує краса плачу і привабливість напускної сльози.
Розпочинався наступний день із життя Сави Миколайовича. Бо Миколою кликали його безпутного батька, котрий покинув матір із маленькими дітьми і переїхав на Кіровоградщину, звідки була родом його, значно молодша від матері, пасія. Маленький Сава часто питав про батька, брехав одноліткам, що батько у нього є. Потім перестав допитуватися, мати коротко розповіла йому цю історію один раз, акурат після закінчення школи. Вона не знала, де зараз її Микола, єдиний чоловік у наипрямішому значенні цієї словосполуки, чи живий-здоровий-щасливий. Сава спитав, чи хоче мати щось знати про нього, мати мовчала. І він відчув тоді важкий, як шинель вбитого солдата у товариша на плечі, припадок ненависті до людини, що не подарувала Саві навіть прізвища, був на материному, лише архаїчне російське по батькові та ефемерну легенду напівсирітства.
Здавалося, що якби знайшов його на тій Кіровоградщині й побачив щасливим доглянутим пенсіонером, оточеним дітьми і внуками, то міг би вбити, задушити, реалізувати акт помсти за своє жебрацько-неповноцінне дитинство. Старий лепетав би, хто такий, мовляв, я вас не знаю і викликаю участкового, а він би його навідліг по обличчю, спеціально одягнувши перед цим рукавички, щоб не осквернювати шкіру на руках кров'ю зрадника. Бив би і питав, а тепер пізнаєш, виродку, тепер пізнаєш, нещастя, може, згадаєш, як мати Якилина просила тебе, щоб не кидав нас, а вона пробачить тобі і коханку, і горілку, падала до твоїх п'яних ніг, а ти, будучи на межі святотатського вчинку, бо попід стіл ходило пішки двоє немовлят, покривав її пролетарською лайкою і гегемонськими кулаками. Старий і вгодований,
пенсіонер раптом пополотнів би, белькочучи: "Ти Сава? Ти Сава?" —очі такі нажахані, як у миші після лабораторного експерименту із вівісекції— "Я!" — відповів би чорнобородий чоловік, викинув би рукавички обіч старого мастодонта, нехай подає у міліцію і знімає побої, нехай судять тепер Саву за розбійний напад на тихого, поважаного у селі пенсіонера. "Я!" — ще раз сказав би і пішов би назавжди, не слухаючи безпорадного лепету і маразматичних погроз.
Могло би бути усе інакше. Сава знайшов би його у будинку перестарілих, цьому страшному пристанищі розплати за гріхи добровільні і недобровільні, погане виховання дітей, наївну довіру людям. І сказали би старому алкашу, майже горілчаній руїні, вас шукає хтось, і налякався би старий Микола, адже його запроторили сюди діти другої дружини, про першу, Якилину, забув і думати; друга дружина померла, а своїх дітей із нею не мав. Старий алкогольний пень подумав би, що прийшли його вбивати, бо не був їм добрим вітчимом, а пив-гуляв усеньке життя. І закричав би: "Не треба! Не хочу!" — але пізно, на порозі молодий чорнобородий чоловік. Хто ви такий, дайте мені кілька гривень, тут не годують, ображають і б'ють, розплакався би Микола, побачивши, що це не діти дружини № 2. Старигана ніхто не провідував, відколи потрапив у цей богозабутий заповідник для доживаючих, де ніхто і чарки не наллє. Сава глянув би на свого батька, нещасного жебрака, такого подібного, хоч і знівеченого роками і... дав би сто гривень, ще й оформивши щомісячну пересилку грошей. Хто ви, хто ви, мій благодійнику, мій ангеле, лепетав би старий, а Сава відповів би йому: "Я ваш син, а мати моя Якилина". І укляк би на місці старий Микола, мовби розбитий реактивним паралічем. І постояли би так хвилю син і батько, і пішов би Сава, залишаючи старого на самоті... Отже, розпочинався наступний день із життя Сави Миколайовича Чорнокрила. Треба було кудись іти, шукати заробітку, знайомі позирають скоса, а рідна Савина партія швидко сама піде простягати руку під українські церкви; подайте на прожиття, Христа ради, патріотичній партії, де немає жодного стукача і фальшивця, де всі живуть містичним сяєвом ідеї, де...
Думаючи над партійним становищем, Саві хотілося плакати, але розпач банкноті не протиставиш. Вирішив провідати знайомого художника, Кирила Орленка, що правдами і неправдами відвоював собі Для майстерні кімнатку на горищі одного із будинків у центрі Києва. V-ава нерідко провідував Кирила. Здавалося, що його майстерня акумулює всю глибину програшу донкіхотів нинішній добі. Ти йдеш велелюдною площею, один провулок, поворот ліворуч і — два світи, два способи життя; засцяний під'їзд будинку, яко люмпенська насмішка над закликами до європеїзації; нам, мовляв, добре скніти обісцяними ооісраними у центрі столиці, і що з нами зроблять? Бо ми такі, ми ролетарі, джакузі нам може придатися лише для випорожнення, викидання із наших міцних пролетарських кишечників окалин, екскрементів, відходів, та називайте це, як хочете, заслинені естети-очкарики! Тут інший світ, тут геронтократія колишніх російських комсомолок, дрібних форцовщиків, тут живуть істинні кияни у сьомому коліні, що бачили безперервні зміни влади, ми нікого не трогаєм, і нас не трогайте. Ах да, має тут якийсь вусатий мазепинський придурок на горищі майстерню, проходьте тими сходами вверх, знову вверх до упора, лазять тут всякі...
А Кирило, хоч і був запертим у власній вежі-майстерні (зі слонової кості?), зовсім не чекав гостей. Здається, якби у його обителі був телефон, то він лише відмовляв би напівбомжівським "митцям", охочим до чарки і відвідин, у "прийнятті". О, він добре знає ці нескінченні горілчані теревені невдах, які умудряються нашару випивати за добу близько десяти чашок кави і літру-дві змішаних у шлункові коньяку, горілки, вина, шампанського, пива і лікеру. Обмиваються кісточки всім, невдаха не минує визнаних, бо він прозирає всюди, він діагностує все, окрім власної нікчемності, він страшний у неусвідомленій потребі сальєрівської сатисфакції, графоманського відімщення за власну не-відбулість. Бувало таке, що Кирило просто викидав декого із майстерні, правда, бракувало начищеного до блиску чорного чобота, який можна смачно прикласти до алкогольної дупи ремісника, що уявляє себе генієм. В господареві очі кадили фіміам, безмежно розхвалювали, особливо, коли він виставляв горілку, на всі лади обхаюючи поза очі через декілька годин, але уже в іншій майстерні, при іншому господареві та іншій чарці. Ці гості-п'явки чомусь уперто нагадували Кирилові чи то придворних гімнолизів-поетів, чи то підпільний гомосексуальний театр, бо і в тому, і в іншому випадку із осіб, що носять penis, мовби була кастрована чоловічість, а залишене тільки огидне базарне пліткар —ство, подобизна маскулінного, істерія підстаркуватої кокетки...
Кирило Орленко не церемонився, вивалюючи гостям правду-матін-ку, але у п'явок із звалашеною гідністю не було опірних реакцій, хіба що закінчувалася горілка. Кирило знав біографію кожного невдахи, бо всі вони носилися із власним надцінним життєписом, мов із центнером відшліфованих алмазів. До нього приходили не лише горе-живописці, були тут і супервразливі та надгеніальні колишні поети, спиті та обколоті музиканти, один архітектор, кілька типів із невизначеними талантами, вчитель історії, котрого вигнали з роботи, навіть старий математик-бахусоборець. Життєписи, наче типові характери у типових обставинах — ці люди колись були справді талановитими, подавали, як мовиться, надії. Майже усі пережили болючі втрати, розчарування у homo sapiens загалом, а жінках зосібна (архаїчний принцип Кирила —уникати геїв-естетів, геїв-неестетів, геїв-малоестетів). У кожного із цих людей колись наступав момент великого вибору, тоді потрібна була воля до вчинку, адже ніхто з них не був ні важкохворим, ні
безнадійно нездарним. Але перемагало безвілля, лінощі, апатія, сак-оаментально-хохлацьке "якось воно буде, ще так не було, щоб ніяк не було
І відбувався розпад таланту, розщеплення та переродження тієї
віртуальної субстанції, натомість у тілі додавалось алкогольних міазмів, а у дуй" — смердючого тління.
