Інфекція - Процюк Степан
Чому ж ти, сизоносий сухомлинський, два роки назад не трактував мене як гордість, приспівуючи і причитуючи у своєму кабінеті за бійку із дев ятикласника-ми? Столичний студент хотів зігнорувати, але потім передумав; хрін із ним, піду. Директор зустрів буквально на порозі, такий поношений і улесливий. Запросив до одинадцятого класу, там ще і Назар сидить, учні Остапа знають, жодної тобі запобігливості, звертаються виключно на "ти", шофери і доярки майбутні. Остап лютиться, внутрішньо шаленіє, ні тобі єлейненьких рефлексій про гомосексуалізм Фуко, ні навіть поверхових софізмів про клінічну картину патографії Ніцше як особистості. Дубуваті запитання, чи можна, тіпа, у Києві купити все-все, чи можна у київські вузи вступити без хабаря, чи повернеться Остап після завершення навчання у рідну школу як вчитель суспільствознавства, о майн гот! Кисільчук втрачає будь-який контакт з аудиторією, його вже ніхто не слухає, окрім двох-трьох Назарових однокласниць. Дзвінок на перерву сприймається як спасіння і визволення
від контакту зі школярами-односельчанами, батьки яких не бували далі обласного центру, за винятком кількох порядних газдів, що зараз розбудовують Португалію.
Директор кличе до кабінету, наливає вина; горілки, мовляв, Остапові ще не треба, га-га-га, хоча тут у нього є прекрасний самогон, для себе люди робили, на храмове свято. Випили по чарчині, директор зразу бере бика за роги, дипломатичних вишколів, мовляв, ми не проходили, палюбітє нас чьорнєнькімі (нафіг мені тебе любити бєлєнька-во чи чьорнєнькаво); дізнайся, Остапцю, ти ж мій колишній учень, атестат я тобі, до речі, видав прекрасний, га-га-га, не тільки через те, що батьки-вчителі. Я знав, що ти далеко підеш; дізнайся, Остапцю, про можливості вступу до вашого університету, у Києві воно якось престижніше, ніж у нас, дочка ж моя одинадцятий клас закінчує. Давай ще вина, за мною не постоїть, і ти щось трохи заробиш, хлопець повинен мати гроші у кишені, га-га-га... (Так ось у чому справа, оце тобі і гордість, оце тобі і сизоносий сухомлинський, паралельно мізкує Остап.) Може, познайомиш мене із кимось, дитина так хоче вчитися, га-га-га, давай-но ще по чарочці. Вийшовши від директора, Остап зразу викинув зміст бесіди у сміттєзвалище підсвідомості.
Із батьками стосунки також не складалися, хоча Назар не розповідав їм про бійку і конфлікт, він ближчий до батьків, совісливіший, як каже мати, а батько навіть процідив учора, мовляв, з одного дерева хрест і лопата. Остапа бісили старечі ідеалістичні уявлення про Київ, предок мій якийсь атавістичний зліпок. Які демонстрації, літературні вечори, спілкування із правозахисниками, для чого? Ліпше би подумав, що синові треба більше грошей, і це було би його єдиноможливою доброю справою для Остапа. Аякже, дочекаєшся...
Остап шаленів, коли його просили допомогти вичистити гній з-під корови, нарізати січки. Все тикають мене, бляха, мордою у гімно, щоб показати, мовляв, я далеко від них не втік, можна бути філософом і вичищати гнояки. Знайшли Геракла, схиленого над смердючою конюшнею! Та пофіг мені, пофіг, буде урожай чи не буде, дощ чи спека, висохло сіно чи гниє на пні. Ці люди роками із маніакальною і кротячою нехитрою вправністю риються у землі — і що мають? Гроші, славу? Горби на спині, руки в мозолях і ніким не санкціоновану зневагу до себе як нижчої раси. Що вони бачили, чули, знають, окрім інформації про малоцікаві сільські події? Звідки у них ця ортодоксально-тупувата мужицька самодостатність?
Керований припадком селофобії, Остап бачив навколо лише обмеженість, примітивну хитруватість, вульгарну відвертість і щирість неандертальців, що вміють безпосередньо відгикували і псувати повітря, не зв'язані найменшими нашаруваннями цивілізаційної стриманості...
А маленьке і скромне село стоїчно перетравлювало чорну кров власного уродженця.
Батьки і Назар наївно чекали, що принаймні вечорами вони, як і завжди, збираючись сімейним колом, будуть обговорювати якісь події, Остап розповідатиме про навчання, на столі паруватиме гаряча їжа, а над столом — дух ріднокровної єдності й любов. Але Остап не хотів нічого говорити і, натоптавши їжею шлунок, заглиблювався у квадрат старенького чорно-білого телевізора. Вони все одно не зрозуміють його, бо приречені на одноманітне сільське животіння, бо все, що цікаве Остапу, нецікаве їм, і навпаки — хто вийшов заміж, хто як був одягнутий на концерті районного вокально-інструментального ансамблю (уявляєте, ще і такі музичні релікти збереглися у тихенько-збоченських районних центрах), нецікаво йому. Очевидно, що батько незреалізо-ваний, але це його життя. На Заході хворих і немічних предків преспокійно віддають у будинки перестарілих, повністю звільняючись від фальшивої моралі.
Ще і Назар почав учора втирати якусь ахінею про армагедон та ідолопоклонство, залу царства і 144 000 вибраних. Ти що, здурів, питаю чіста канкрєтна, понял, нєт, у свідки Єгови пошився? Але це твоє життя і твої проблеми, не ботай мені по єговістській фені, лютився і глузував Остап. Та ну вас усіх, треба їхати до Києва, столиця стужилася за Кисільчуком-філософом. Трохи грошей дали; звісно, що замало, мамо, біля гуртожитку грядки із овочами не ростуть, все треба купити. Мама не витримала, заплакала. Боже мій, Боже, сини мої, що ж це таке, здоров'я своє поклала на вас, а один нелюдяний такий, жорстокий; другий у секту хоче вступати, наш католицький із діда-прадіда рід ніколи не чув про єресь. Батько мовчазний, дуже посивів за останній рік, а лице благородне і просвітлене, як у ранньохристиянського великомученика. Назар блідий такий, совісливий від природи, ломить до хрускоту пальці, не чіпайте, мовляв, братів і сестер, вони істинно віруючі, бо сказано у Біблії; що сказано, дурню, грубо перебиває Остап, твої свідки є лише зацофаними фанатиками, що нав'язують власні брошурки на кожному кроці. Особливо на великі християнські свята, додає батько, мати плаче, ми не хотіли тобі цього говорити, Остапчику, інстинктивно шукає спільника в особі старшого сина. Мені по барабану, люто кидає той. Всі сваряться, перебивають, щось хочуть довести, Остапові на хвилю стає жаль старих батьків, таких чистеньких, святкових і сумних. Бо старший син від'їжджає до столиці, а молодший буде після обіду спішити на книговивчення, зазубрювати, як отченаш, книги пророків, хто не з нами, той проти нас, брати і сестри привітні і спокійні, вони підтримують Назара морально і матеріально.
Остап похапцем цілує матір, реактивно захотілося сплакнути, тисне батькові руку і каже "гуд бай" Назарові, кольнувши його на прощання,
що ж це ти, типу, соколе, був таким небайдужим до національних питань, а твоїм братам і сестрам однаково, якою мовою говорити і в якій державі жити, адже всякий устрій від бога Єгови...
Швидкі енергійні кроки до мікроавтобуса на Івано-Франківськ, хоча Станіслав є історичною назвою, шляхетська аристократія, витончені усмішки, а не трагічні метання ковальського сина, думає Остап.
Жовтневий недільний ранок. Пронизливий і чистий осінній холод,
наче поцілунок непорочниці. Холод моментально випаровує Остапів
синівський жаль, розпачливі братові духовні стрибки у сторони, холод
знову робить хлопця глузливим та іронічним. Лише невиразна бацила
люті нікуди не хоче щезати, вільно розгулюючи у мізку спудея-
філософа. ' •
А для Назара братові кроки воскресили у пам'яті чувані історії про прощання навіки, відречення від світу, чернечі обітниці, церковне ім'я, мелодію "Вічної пам'яті" і пелюстки, що ними усипають чернечу одіж...
Відколи розпрощався із Остапом на київському вокзалі, ніяк не міг змиритися, пробачити, забути братового хамства. Та йому енцефалографію треба робити, бо, відколи поїхав до Києва, наче вщепив йому там якийсь учень Йожефа Менгеле чужорідні мізкові клітини. А у тих клітинах уже не знайшлося місця на пам ять про їхні спільно проведені шкільні роки і братні розмови. Боже, як я його любив, руку готовий був підставити під циркулярку, якщо би було потрібно для брата, їхав до Києва, як на велике свято. І що сталося??? Невже може бути така нагла підміна людини; у мене, на повному серйозі, часом складається враження, що це якийсь всесильний злий геній медицини змінив Остапові розум, залишивши, для більшого жаху близьким, лише тілесну подобизну. І мучиться бідна братова душа, обплутана обіймами наймодерніших нейролептиків, а провідний спеціаліст із впровадження енцефалопатологій лише регоче холодним сміхом медичного маніяка, скромно уточнюючи: "Ну як, сподобалася моя робота?"
Назар не розповідав батькам про свою муку, однокласникам такі речі нецікаві, це ж не привезені свіжі враження від крутої гри київського "Динамо". Священик, старенький такий і висохлий, як нетлінні мощі, лише кивав пальцем. Не можна, сину, не любити близьких, зле зробив, що хотів вдарити брата, треба молитися, молитися. Назар ще збирався багато йому розповісти, але до сповіді вишикувалася черга прихожан, священик квапився, адже він один, а пастви багато. Назар молився, легше ставало ненадовго, Боже, чому людина така самотня і беззахисна? Ні селяни, ні артисти, ні міністри не застраховані від важкої хвороби, втрати таланту, енергії, віри; і вже нікому вони тоді не потрібні. Забуваються усі заслуги, не цікавить їхнє здоров'я, покладене на вівтар абсурдного молоха, а колишня слава стає лише випотрошеним і відразливим опудалом. Забуті усипальниці колишніх
знаменитостей, міль, яка нищить сторінки колись найпопулярніших книг, хробаки і стерв'ятники, що пожирають бездиханні тіла, непотрібні речі, колишні об'єкти біснуватої фетишизації...
А що вже казати про простих безіменних тружеників зі своїми конкретними долями, зворушливими мріями, над якими глузують зловісні і щербаті мойри? Ще вчора щасливому і егоцентричному видавалося, що хапнув Бога за бороду, а сьогодні — лише розпука, порох від планів і сподівань... Але і скручені у неприродних позах, спотворені гримасою невиповілих вмерлих таємниць самогубці — не вихід, тільки свідчення безсилої приреченості людини. А де вихід, ти, що єси на небесах?
Десь через місяць після невеселих київських гостювань Назар понуро брів їхнім тихим і сірим райцентром.
