Інфекція - Процюк Степан
І все ж Кирило любив цих людей! Здавалося, любити їх не було за віщо, адже людські стосунки на 95% корисливі, а гості-п'явки не додавали художнику ні матеріального, швидше навпаки, ні духовного зиску. Проте існувало щось невловне, зворушливо-дитяче у цих людях, що інколи розчулювало Кирила до внутрішніх сліз. їхня антипрагматичність, інстинктивне прагнення свободи (котре часто набирало відразливих форм самоприниження і втрати гідності), іноді наївна дитинність — усе пробачив би їм у такі хвилі! — розходжують тобі майстернею майже великі діти із затриманим психічним розвитком, котрий не передбачає ні цинізму, ні фальшу. Проте і ці люди хворіли лакейством і ненавистю, гіпертрофовано-несправжнім цинізмом ображеної дитини. У них скільки було намішано зерна і полови, що найвитонченіший експерт-психоаналітик не міг би чітко розфасувати на професійних терезах плюси і мінуси цих зранених особистостей. І не допомогло би тут підключення до руки Фройда, голови Фрома, версій Ломброзо чи наказів Фуко...
Попри те все розуміння, Кирило не страждав ні ангельським альтруїзмом, ні місіонерським терпінням, адже, щоб повноцінно спілкуватися із цими людьми, треба було мати у своєму розпорядженні відра часу, центнери годин, гекалітри хвилин. Він не міг розливати перед ними нектар і розкидати амброзію, навчися відмовляти, не раз казав Саві — своєму другові, що займав у житті художника осібне місце. Кирило вірив у високу місію власного живопису.
...Так вірить у цілюще омовіння в ріці мертвих індійський простолюдин, спалюючи на дровах трупи для дивного обряду погребіння. Дров не вистачає, але для долини мертвих достатньо і факту напівкре-мації. Трупи викидають у воду великої Ріки, їх клюють гіпертрофо-вано товсті птахи-стерв'ятники, а простолюд завершує погребну церемонію актом омовіння. І — о велике диво містичної Азії! — ніхто не заражується у воді, просякнутій інфекціями трупного розпаду...
Із виставками не дуже щастило, Кирило мав прихованих мистецьких ворогів, цих новоофіційних "паханів" малярства, котрі завжди вставляли в потрібний час і у потрібному місці ніби ненароком кинуте словечко про його "рустикальну" обмеженість, графоманське бажання слави, фанатизм посереднього художника. І це спрацьовувало майже на сто відсотків, бо роздавачі грантів і премій, поїздок і нагород — цих ежиттєвих^ але необхідних атрибутів самореалізації — прислухалися ? . паханів , а не до Кирила. Він чудово знав, що "паханів" уся ця філістерсько-мистецька атрибутика мучить більше від нього, але кому
це доведеш? "Пахани" навчилися софістикованої облуди, усмішечок і компліментів, "пахани" на рідкість приємні хлопці у спілкуванні із потрібними ім людьми, котрих мають у дупі, "пахани", як чорт ладану, бояться конкуренції, вони створили обіч себе псевдоснобістське коло лакиз та пахолків, яких і допускають — час від часу — до мілкого коритця підтримки мистецтва.
Люди, які вірили у Кирилову зірку, вряди-годи підтримували його, і за це дяка, все чудово розуміли, але вони, бачите, живуть не у вакуумі, хитрі, обережні і глевкі хохли, как би чєво не вишло, вони, бачите, не можуть ризикувати грішми для вкладання в Орленкове малярство. "Паханів" знають більше, вони розкрученіші; вибачай, друже, ти хороший художник, більше терпіння, терпіння і ще раз терпіння!
І Кирило терпів, тамуючи душевні образи, на ображених воду возять; гості-п явки розхвалювали безмежно, особливо, коли була горілка, "пахани" спілкувалися з ним зрідка і вимушено. Серед них було немало високоталановитих людей, Кирило завжди говорив про це поза ' паханськими" очима, будучи їхнім таємним другом і чесним опонентом. Але "пахани" — лише люди, а не птахи, ніщо людське їм не чуже, кожен із них хоче словесної патоки, захоплених жестів, камердинерських реверансів.
Іноді на художника наступало військо, що складається із розчарування, депресії, навіть безнадії. Та для чого я малюю? Кому це потрібно? Може, я дійсно тупий нездара і "паханам" зі сторони видніше? Кого врятували чи бодай наснажили мої картини, яких не люблять ні "просунуті" "пахани", ні старі малярські ортодокси? Кого запалили мій біль і віра, оправлені у рамку? А може, я не знаю про таких людей? Може, вони соромляться підходити, вважаючи мене вкрай амбітним та зарозумілим у приватному житті? Хіба вони знають, що моя амбітність — лише убога жалюгідна маска, під якою ховаюся від пліток, образ, заздрощів та упередженого нерозуміння? Хіба вони підозрюють... Е, що там казати...
У такі години із Кирилової душі повністю спадала попона захисту. Уявляєте людину, із якої знята шкіра, хоча всі внутрішні органи функціонують пречудово, але це короткочасна ілюзія, адже у будь-який момент може наступити зараження, інфекційна атака, від якої шкіра захищала. І чим тоді стає людський організм, тіло без шкіри? Мішенню для кістлявої баби у білих тапочках, беззахисним і безпорадним посміховиськом...
Кирила тоді мучили недобрі енергетичні заряди: ненависні очі перехожого, втуплені у маляра із параноїдальною одержимістю маніяка-кастрата; заувага про невиправданий абстракціонізм тупого, як дошка, допотопного живописного і військового ветерана ВВВ із придбаними у відповідних фахівців-форцовщиків орденськими планками; байдужість вродливої, строгої і малознайомої жінки.
Навіть сьогодні, прошкуючи до майстерні, Кирило пережив по-ібний стан, заздрячи пересічному простонароддю, бо ніхто із цих конкретних особин не переживає дико-глибокого розуміння безцільності, антисенсу, абсурду. Вони живуть, дуючи носом у дві дірки, справно приймаючи їжу та методично відвідуючи відхоже місце. І що їм до Орленкових гнітючо-екзальтованих пошуків мистецької правди, до його існування загалом? І хіба йому легше від усвідомлення нарцисич-ного егоцентризму таких думок? Хіба це щось додає або віднімає у його понурому, майже по-школярськи спланованому дні педанта із обов'язковою кількакілометровою прогулянкою пішки, із обов'язковою кожноденною працею? Орленко кепкував із прихильників так званої теорії натхнення, яка могла би пригодитися хіба що блідолицим, нібито не від світу цього, поетам, котрі корчать із себе великих (потворні дорослі діти, мислив Кирило, інфантили із старечими обличчями, що непохитно і непомильно вірять у власні можливості творити ірраціональні паралельні світи). Отже, кожноденна праця, уникання строкатих традиційних та новітніх стимуляторів, адже вони донищать і без того кволу захисну оболонку Кирила-невротика. Вже не боявся усвідомлення власної невротичності, можливо, саме вона робила його малярем. Бо від людини-стандарту ніколи не діждатися спалаху божевілля пошуку, намацування містичних лакун ірреалі, бо стандарт цікавлять лише гроші і здоров'я, здоров'я і гроші.
Недавно Кирило подав милостиню жебрачці, що так несподівано і вишукано звернулася до нього "паничу", розповідаючи історію із власного жахливого сценарію, де уже не відрізниш фальшивку від правди. Кидаючи копійки на руку із нелюдсько-безжиттєвим відсвітом шкіри, він помітив якусь висипку, можливо, екземного походження, на її обличчі. Доторкнувшись до шкіри на руці при киданні монети, Кирило гидливо і нажахано відсмикнувся, мовби уражений розрядом струму. Жебрачці байдуже, її душа давно наркотизована від глуму і образ, жебрачку може здивувати хіба велике милосердя. Вона театрально припадає уже до іншого "панича", автоматично починаючи викладати вигадану, а можливо, і правдиву історію; його тілом починає подорожувати мороз, маляр вкривається гусячою шкіркою, далекою В1д співчуття до приступів світової скорботи, котрі мордують хазяїна ситуативної гусячості. Можливо, старушенція хвора проказою? А якщо у неї зачатки сифілітичного розпаду? Адже побутовим сифілісом ожна заразитися, як три рази через ліве плече плюнути, а тоді до його ворих депресивних виквітів додадуться ще реальні. Плюсова реакція ассермана, Кирило вже зримо уявляє венеричний диспансер, вуль-рнии медперсонал, йому по барабану, що у психіатрії існують понят-сифиісофобіі чи "канцерофобії". Довгі місяці лікування, парабола 1ХУ якого залежить від товщини гаманця клієнта, Кирило починає відчувати сверблячку рук, який там нейродерміт, пересохлість у роті; все, вже починається перша стадія зараження. Він розуміє абсурдність чужорідної волі, котра безцеремонно вривається в його педантичний мозок, він розуміє все, але не може із собою нічого вдіяти...
Чому мистецтво так часто твориться надломленістю, пограничним станом, психічною дисгармонією? Невже красу дозволено відтворювати лише напівхворому мозкові? Де поділися великі олімпійці духу, світлі самураї малярства? Так здрібніло століття? Здрібніла людина? Але повноцінного сприймача не може зацікавлювати надтріснута картина світу, галюциногенні виквіти нездоров'я, мистецтво, просякнуте агресією, зображення людини, паралізованої страхом? Це ж неминуче повинно викликати відторгнення, як відштовхує чужорідне тіло людський організм, як не сприймає друга група крові четвертої, як дають іноді непередбачувані мутації навіть її додатній та від'ємний резус... Чи руїнницький інстинкт закладений у людині так глибоко, що ніяким цивілізаційним парфумом його не здолати? Може, мистецтво є лише справді, як учив цинічний віденський психіатр, проявом сублімації непогамовного лібідо?
Кирило прекрасно тямив, що ці трюїзми-порхавки, котрі виникали у його запаленому мозку, мало наближають до відповідей. Але відповідей немає, друже, заспокоював себе художник, усякі вічні запитання є лише fata morgana, ілюзією пошуку, будь-які рефлексії є сприятливим фундаментом для потраплення до психушки, а усяке внутрішнє життя, як вчать нас уже новітні гуру, є шкідливим і міазматичним. Господи, оце домислився, мордувався Кирило. Ні-ні, шепотів знадливий та інтимний голос alter ego, жодних рефлексій про рефлексії. Є конкретне століття, рік, пора року, день, люди, які тебе оточують, конкретні гроші, які ти можеш заробити, жінки, яких ти можеш любити, конкретне власне здоров'я, яке не створять тобі ніякі нудні рефлективні та меланхолійні знайомі із нахилом до паніки, слізливості та алкоголю. Не вникай, Кириле, у їхнє внутрішнє життя, адже ти навіть доцільність свого ставиш під сумнів, не будь їм нянькою, плюнь на їхні проблеми, адже твоїми вони не цікавляться, якщо не враховувати фальшиву позлітку псевдоусмішок і плюгавенькі горілчані одкровення.
