Інфекція - Процюк Степан
Хмари, здавалося, висіли безпосередньо над невисокими будинками. Якби тут звідкись виринув хмарочос, то неодмінно зачепив би цю сіру і важку попону переддощової безнадії. Низькі провінційні хмари нагадували розповнілу і трохи обрезклу 45-річну жінку, котра у тяжі і, переносивши дитину, ніяк не може розродитися....
Так нецікаво стало вчитися, такі нудні і висмоктані їхні педагоги, мовби ця школа зібрала під власний дах найсіріших і найпересічніших учителів, щоб вони поширювали учням, наче швидконогу інфекцію, власну вимотаність, спустошеність та нецікавість. Іноді хотілося підійти до котрогось сіяча вічного і вліпити йому в голову жорстокого щигля, може би, хоч тоді стрепенувся, крикнув, скотився до істеричного тонкого вереску, та що завгодно, лише не це: "Учні! Відкрили підручники і читаємо параграф вісімнадцятий" або "Кисільчук, не фантазуйте, такого немає у підручнику". Ці автори підручників, що мають свої болячки і проблеми, навіть не підозрюють, із яким аксіоматичним фетишизмом сприймаються їхні вторинні та зіжмакані думки, управлені у несхитні канони методичних постулатів. Вони навіть не уявляють, якими ідолами та божками є у сотнях тисяч шкіл країни, що територією майже дорівнює Франції! Але — парадокс — вони як люди, білкові субстанції, не цікавлять учителів, значна частина яких не спромоглася би назвати і по батькові автора несхитного ідола, управленого у некрасиві та невиразні палітурки.
Що робити після школи? Остап мав ясну мету — вступити до київського вузу, стати філософом або психологом, бо на дипломата не потягнув би. А я? Яка у мене мета? Так часто переповнене серце чимось таким... ну таким, що я сам нічого не розумію. Нещодавно хотілося стати лікарем, акуратна зелена уніформа, білої не можу терпіти, білу нехай носять торговці мукою; операційна, знівечені після-аварійні тіла, ти даруєш їм друге життя, перепустка до якого знаходиться на кінчику скальпеля, що ним орудуєш із майстерністю напівбога. А вчора, до речі, подумав, що непогано було би стати священиком. Але тоді обов'язковий целібат, бо воркотлива попадя
і сільська парафія не для мене. Навчання у Римі, католицький єзуїтський вишкіл, екуменічні проблеми, а можливо, і чернеча ряса. Заміна імені, відречення від світу, божественна тиша келії, бліда монаша рука, котра благословляє і зцілює сум'яття душевне...
Раптом над вухом пролунало: "Добрий день! Візьміть, будь ласка, нашу книжку". Назар обернувся. Перед ним стояли хлопець і дівчина: спокійні, усміхнені, акуратно зодягнені.
— Для чого вона мені? Додасть настрою? — огризнувся Назар.
— Усяке добре давання та дар досконалий, як сказано у Якова,
походять від бога. У вас поганий настрій? Більше думайте про бога, —
тарахкотіли в унісон хлопець і дівчина.
— Якого бога?
— Єгову, брате, Єгову! Тенета відчаю ловлять тих, хто не з богом.
До речі, серед осіб віком від 15 до 35 років самогубство стало, цитую
французьку газету "Монд", однією із трьох головних причин смерті.
— А хто із Єговою, на того спадає благодать? — пробував сумно
зіронізувати хлопець.
— Аякже! І вони щасливі свідчити великий прихід Єгови! Адже
сказано у Тимофія, що "я дяку складаю тому, хто зміцнив мене, —
Христу Ісусу, господу нашому, що мене за вірного визнав і поставив
на службу", — спокійно і усміхнено говорив хлопець.
— Чому ви постійно цитуєте? Ви не можете говорити власними
словами? — вже дратував Назара спокій молодих свідків.
— А хіба написана краща книга за біблію? Приходьте до нас на збір,
і ви отримаєте спокій і гармонію. Ми вам гарантуємо гарний настрій
і вирішення ваших духовних проблем, — додавала майже інтимним
голосом дівчина: — І увагу.
У зволожені хлопцеві руки втиснули запрошення на зібрання і невеликий ошатний журнал "Пробудись!"
— Нема запитань, на які ми вам не дамо відповіді! Обов'язково
приходьте!
— Бог Єгова позбавить вас від страждань! — знову пролунали на
вздогін два єлейні медоточиві голоси, такі дисгармонійні з низькими
сірими хмарами над райцентром...
Назар стрепенувся і, відрухово та машинально, пішов у напрямку невеличкої церкви греко-католицької конфесії. Церква була відчинена і порожня, тільки жінка-прибиральниця сказала хлопцеві, що отець відслужили літургію і пішли додому; коли прийде, вона не знає, можливо, ввечері. Назар укляк на коліна і щиро молився, виповідуючи свій біль богородичній іконі з пробитим серцем. У церкві, як видалося Назарові, висіла вселенська тиша і вселенська мовчанка...
Мовчали і невибагливі проскурівсько-жмеринські пейзажі за вікном потяга, що віз Остапа до столиці. Ось тобі і вітчизна за вікном, Бог нам дав українську нашу землю, але не дав, чи ми самі не вміли
розпізнати його дару, розуму і практичності. Галицьке село нагадує дегенеративний бестіарій. А що вже казати про села на півдні та сході України? Я там, правда, ніколи не був, але це, напевне, якісь бур'янові пустирища, зловісні малесенькі і смердючі сахари, сходив Остап чорною кров ю. Враження від поїздки до батьків препогані, нічого не дав мені вояж, навіть грошей вділили на цей раз удвоє менше. Ну його в баню, наступну міжсеместровку проведу в Києві, треба шукати серйозних підробітків, винаймати квартиру. Кобіту, їдрі його в корінь, навіть нема куди привести! Слід придбати комп'ютер, тому що без нього людина є хіба півлюдиною. Бо техніка бере на себе вирішення твоїх емоцій, скидання у нірвану монітора твоєї агресії, а ніжність витікатиме разом з мастурбацією!
Остап недобре осміхнувся і, згадуючи якісь ошмаття вступу до дзен-буддизму, пробував засинати. Завтра слід обов'язково зателефонувати до Ірен... мама многава нє знаєт, пачєму на сєрце майом грусть... підчитати Тому Аквінського, цю нудьгу і світову скорботу... Того націка, Савою, здається, звати, не втратити; може, на картинах буде якийсь підробіток... Піарщик усраний, думає мене використати, дулю йому із коноплею... Назар, та ну його із своїми єговістськими прибам-басами... У інших брати нормальні, разом крутяться і роблять бабки, а тут... Нафіг мені ця Ірен... Поки що нема кращого варіанта... Спати, Остапе, спати...
Зранку справи, звичний триб життя, ти ще більше після поїздки до батьків полюбив Київ, Остапе; але це не гармонія рівних, не співзвуччя душі людини і душі міста.
...Так рабиня буває безнадійно закоханою у свого пана-повелителя, підтікаючи вночі від солодких і заслинених фантазій. Вона похапцем витирає слину і змокрілі геніталії, уявляючи... він, що має десятки жінок, підкликав би її одного разу із передпокоїв і, грубо плеснувши по сідниці, звелів роздягатися. Він такий красивий, витончений, із запахом дорогого чоловічого одеколону, а не гною і поту, як у конюха Василя, що постійно забігає в апартаменти для служниць. У неї —точно, справді і чесне слово — від хвилювання моментально підкосилися би ноги. Пан би звелів стати навкарачки, але — стоп! — спочатку послав би у ванну. Напівпритомна від млості, вона би, похапцем виконавши його гігієнічні забаганки, майже вповзала би навкарачки у світлицю. Вона не бачила би царственного лику, бо вони захотіли, ха-ха, взяти мене ззаду, а їхній прутень, абись-те знали, як вівчарська палиця! Я осмілилася просити пана ще заходити до нього, коли пан забажають, але він сказав, добре, мовляв, Гапко, добре, я тебе сам покличу. Більше пан мене не кликали, десь за півроку виїхали із наших країв, спродавши маєтки і залишивши мене на відставних солдатів і конюхів. Але всеньке своє життя, кумонько, я підтікаю — точно, справді і чесне слово — від спогаду про ту їхню, ха-ха, штуковину, ніби товсту вівчарську палицю...
Остап плівся на лекцію із філософії європейського середньовіччя. Інквізиторські вогнища із палаючими єретиками, фанатичні переконання, відьмацькі закляття, кімнати-тортурні для відступників, насильство на прапорі звихнутої ортодоксії — який жах! Невже це не вигадки? Яке щастя, дізнаватися про варварські пристрасті із холодних сторінок книг, що, не відаючи ні жалю, ні співчуття, є моторошними у власній найвитонченішій відстороненості...
Якби Остапові поставили банальне і щире запитання, чи любить він свій вуз, викладачів і навчання, то, не враховуючи обов'язкових і затертих кліше, він не знайшовся би на відповідь...
...Викурювання із життя етики — коли вбивця у російському культовому серіалі трактується витончено і ненав'язливо як неонаціональ-ний супермен-солдат-підвалина омріяної і втраченої імперії — вірус розправи і глумління над мораллю проникав в усі клітини державного організму. І нафіг, нафіг істеричні волання тубільної творчої інтелігенції (бідної, як церковні миші), що на 90% готова виконувати найрізноманітніші соціальні "замовлення", причому майже за безцінь. Хто біля корита, той натужно не підвискує! Етика і мораль зводиться до боротьби за місце біля годівниці! І не було такої соціальної сфери, куди не проник би вульгарний вірус розтління. Навіть пасічництво чи кролярство було заражене ним, але на малоцікаві об'єкти ніхто не звертав уваги. Коли слово "ідеал" стає синонімом слову "посміховисько", поспільство перетворюється в агонізуючу трупарню душевності... Вважалося моветон(ом) і рагульством навіть говорити про ці категорії, цікаві хіба що тургенєвським "дєвушкам". Порядні та чесні за своєю іманентною природою люди поступово і непомітно перероджувалися. І найчутливіше вухо вловлювало, марно сподіваючись на високе довгими безнадійними вечорами, мертвий глузливий сміх практичного біолога-комуніста Дарвіна, який давно показав людині, звідки вона походить і як легко осипається з неї поверховий шар цивілізаційності, коли панує тотальний природний відбір...
Бо що таке людина, міркував Остап, як не трохи ускладнена, порівняно із фауною, білкова субстанція? Людська совість — це прищеплені архаїчними бабусями, що весь вік проіснували у рідному селі, смішні і стародавні поняття, які теж можна витлумачувати як завгодно, керуючись лише правом конкретної ситуації. Совісливих — у резервацію, чесних і співчутливих — у музей рептилій, вірних і справедливих — у реліктові схрони відходів допотопної етики!
Остап аж пінився від припадку несподіваної ненависті до позитивних сторін етичного. Аякже, чесні і порядні вчительки тепер стоять у підземних переходах із простягнутою рукою, а їхні учні-двієчники в ефектних костюмах навіть не стікають зловтіхою.
