Інфекція - Процюк Степан
Ірен називає, як холоднокровна ясновидиця, точний час його зустрічі з братом; він на хвилинку торопіє, хоче відкорегувати хоча би на півгодини, очі Ірен напівпрезирливі, напіввідсторонені; добре, of course, я чекатиму; о, єс, єс, вона сміється, даруючи Остапові перевитрати жіночності.
Як попередити брата, бідолаха не знає міста, але ж не може Остап Кисільчук посвячувати дівчину в такі малопривабливі деталі, не відмінити ж через це таку важливу стрєлку, вдруге вона може не згодитися, а брат викрутиться, він кмітливий.
А брат чекає ще півгодини, на його очі, як би не було це банально, набігають сльози. Жаль стискає серце, жаль — не картопля, його не обчистиш. Хлопець бродить центром, як виром, перепитує автобусні маршрути на Голосіївку, він не має грошей, потертих символічних папірців, аби всунути їх у руку таксиста, він упевнений на 100% у поганих передчуттях. Чому їхав, але ж ти сам хотів, мати не дуже згоджувалася, підтримав батько. Ох, Остапчику, Остапчику...
А Остапчик дожидає чарівну лінгвістку, проходить десять, п'ятнадцять хвилин; брати, чекаючи у різних місцях, хвилюються однаково екзальтовано, лише за різними суб'єктами сохне їхня енергетика; Остапові закрадається в голову думка про брата, хоче бігти, може, Назар ще на місці. Але на обрії, як холоднокровна ясновидиця, з'являється неквапливо-витончена фігурка Ірен, брат викрутиться. Вона веде у дорогу кав'ярню, хлопець позичив годину тому п'ятдесят гривень, наївний бухгалтер, що не уявляє, як звести фінансові плюси з мінусами. Вона хоче сухого вина, Остап глянув у розцінки і завмер, це вам не завивати у шкільному хорі какофонічними голосами, що бідні дівки заміж йдуть, а багаті плачуть. Але він, яко моторний Еней, зразу заявляє, що дуже вподобав Ірен; а ви загалом із дівчатами зустрічалися,— питає та, переходячи виключно на російську; аякже, дайош інтимну тематику на рідній мові!
Остап просторікує про епізодичність, необов'язковість власного досвіду, він філософ, работа у нас такая, лише не переходить на російську, очевидно, тому, що соромиться накруто замішаного захід-няцького акценту. Розмова тече довкруж їхнього вузу, Ірен виступає У ролі попечительки-суперледі, вона знає про викладачів таке, що наївному хлопові і не приснилося би, але нафіг мені ці історії, згодяться, як до нового костюму латка, прагматично роздумує Остап. Він запобігливо, як рафінований льокай, підтакує дівчині, вона бачить Остапову капітуляцію, ще не підозрюючи про всі переходи і лабіринти галицької душі. Взяти би її таки тут, на цьому столі, міркує злегка захмелілий донжуан, здерти б із неї дороге пальто і всі напарфумлені інтимні аксесуари, зламати б її самовпевненість генеральської доні, бачити би її голою та упокореною, як молоду кобилку після першого осідлувача, ачей не підбирав би тоді, наче крихти милостині, обривки усмішки і кальку відвертості.
Ірен розпитує, чи мають вищу освіту вчителі сільських шкіл, чи є У хлопцевих батьків корова і кури, вона цинічно знущається із носія Щирого українського імені, той якнайрізкіше відгороджується від будь-якої причетності до сільської домашньої фауни, до сірих закомплексованих педагогів, котрі роками не виїжджають далі райцентру. Ірен входить у смак, проводячи сеанс вишуканої шокотерапії, не відчуваючи, як палкий юнацький інтерес обростає першим екстрактом ненависті і злоби, малоусвідомлюваної, але добре контрольованої. Грошей їм не вистачає, вона докидає ЗО грн., кажучи, що на Заході кожен платить за себе, і не варто зважати на рудименти патріархату, лише виключно на власні фінансові можливості. Що, хлопче, отримав негативний заряд, знайся кінь з конем; їй слід кудись бігти, мету вона, звісно, не уточнює. Майже холодно прощаються біля фешенебельного входу, як там брат?
А брат доперся до університетських гуртожитків за три години, хоча можна було би вкластися у шістдесятихвилинний відрізок, брат став зібранішим, чекаючи біди, за короткий шмат часу позбавившись найтяжчих симптомів столичного страху. Знайшов Остапову кімнату, звичайно, так і думав, його немає, всім це до фені, да прийде твой братєльнік, не волнуйся, лагідно каже якийсь сумчанин. Назар хоче шукати телефону, повідомляти у сільську раду, що пропав брат, бити телеграму. Хлопець розтривожений, у скронях стукає, настінний годинник, яко єдина розкіш у братовій кімнаті, тупо відлічує часоплин. Гуртожиток оживає: верещить і рохкає, варить їжу і вживає алкоголь, псує презервативи і готується до семінарів. Лише Остапа немає, братчику, пробач, може, колись образив тебе, бра...
Різко відчиняються двері, входить... Остап; ага, Назаре, ти тут, усе добре, я затримався в університеті, позапланове заняття, ну нафіг з тим усим. Голос Остапа не видає ані найменших вібрацій каяття; ошелешений брат перепитує, чи не бреше Остап, може, у нього якісь неприємності, той заувагу розуміє по-своєму, яке твоє діло до моїх неприємностей, ти мій опікун чи духівник? Назар рознаркотизовуєть-ся від хвилі нав'язливих передчуттів, міг би попередити, я переживав. Ти бачиш, він переживав, як целка, злісно іронізує накручений приниженнями лінгвістки Остап; Назар широко розплющує очі, тобі щось бракує, перепитує старшого брата. У кімнаті сидять інші хлопці, вони починають зацікавлено прислухатись до особливостей братерсько-галицької артикуляції, вони змовкають, галантно надаючи братам можливість вільного мововияву...
Чого приїхав, нерви мені псувати, без тебе тоскно, продовжує Остап, пересипаючи власну бесіду лайкою, наче присмокталася до його губ огидна чорна п'явка. Більше не приїду, зараз же забираю речі; скатєртью дарошка, ти диви, яка панянка, тобі справді щось бракує нині, Остапе.
Даремно ти сказав це, голубе, ще не підозрюючи, що за айн момент твій брат несподівано розвернеться і з усього маху вліпить тебе кулаком в обличчя. Ти заточишся, схопишся руками за лице, потекла червона юшка. Остап стане, як укопаний, вони ніколи не билися біля батька-матері, хіба малесенькими. Першим Назаровим бажанням було відскочити вбік і впитися зубами у це ненависне самовпевнене тіло, трощачи та гамселячи його до напівсмерті, адже ходить на секцію боксу, напевне, зуміє побити цього філософа, який ще чверть години тому був ріднішим від себе. Назар хоче це зробити, Назар машинально фіксує фарисейські усмішки вінничан та чернігівців, аякже, бандери приїхали сюди битися, дай їм кулемет із-під стріхи, то вони, чого доброго, півгуртожитку перестріляють. Назар інтуїтивно прочуває стихійний виплеск темного географічного расизму, підсвідомі кавалки стереотипних упереджень синів Великої, поетизованої галичанами України. Назар зупиняється.
Так і завмерли на хвильку, один навпроти одного, не кузени, не напівродичі, а два рідні брати. У кімнаті стало тихо-тихо. Примружені очі вінничан і чернігівців. їм смішно і цікаво, їм страшно і цікаво, їм паралельно, але цікаво.
Стукає настінний годинник. Назар мовчазно і стримано збирає речі. Він думав погостювати у брата декілька днів, він уявляв їхні довгі нічні розмови, він хотів розповісти Остапові про Наталку, не все розкажеш батькові-матері, однокласникам, кого спитати, як не старшого брата, чому у дівчат настрій міняється, як березнева погода, може, є якісь специфічні засоби впливу, і взагалі, що брат думає про батьків, Назара, себе, Київ, державу.
Остап стоїть посеред кімнати, як укопаний, і жаль йому вже, що вдарив брата, той так довго їхав сюди. Але Остапа забембують ці невідповідні вторгнення в його життя, ці архаїчні пуповини, босоноге дитинство і всілякі рушники, над якими матері недосипають ночей. Треба було попереджувати, а якщо вже приїхав (та ні, вже місяць попереджували, але... але все одно), то слід сидіти нижче трави, це не сільський вигін, де підлітки пасуть худобу, не гульки у приміщенні будинку культури так званого рідного села, Назар — дикун, конан-варвар, як він смів нести таку ахінею, подумаєш, перетрудився, самостійно добираючись до гуртожитку.
Назар одягається, зараз піде у ніч, Остапа розпирає злість, який неприємний день, треба буде переглянути гороскоп, він хоче жити, а не скніти, його не можуть постійно в'язати із кимось спогади про сільських бабів і дідів, невже ця, бляха, мала батьківщина буде вічно висіти наді мною дамокловим мечем? Але Остап пересилює себе, викликає брата на коридор, нехай не дивляться на їхні суперечки ці жевжики.
У коридорі братерські очі спалахують соромом та неприязню. і стоїть брат навпроти брата, як воїн навпроти воїна, ворог навпроти ворога, Петлюра навпроти Муравйова, сонце навпроти місяця.
Мовчанка, навіть не чути набридливого цокання настінного годинника, наче брати випали у позачасову чорну діру. Відсутність взаємних докорів, уперта родинна кров. Накінець Остап зважується і промим-рює, щоби брат пробачив йому, погарячкував, типу, були неприємності з однією кобітою. Так і сказав, кобіта; дєвка, тьолка, чувіха, полонізми і русизми, вульгаризми і арготизми, одним словом, вишуканий синонімічний ряд, достойний неоплатоніста і младогегель-янця, сковородинчука і розанофца. Назара душить нахлинутий жаль, образа, йому видається гидким і слизьким худорляво-бліде братове обличчя. Закрадається думка, що він, властиво, уперше бачить цього самовпевненого егоцентрика, який посмів його ударити, що він уперше чує лукаво-екзальтовані вібрації нерідного голосу, що він уперше сприймає, як чужого, цього хлопця, котрий преться носити борідку під чекіста Дзержинського.
Мовчанка. Перестань, Назаре, що ти, справді, як целка, хочеш мене ударити, то бий, театрально розстібує Остап два верхні ґудзики на сорочці. А Назар згадує їхні відверті нічні бесіди, котрі вели у своїй хлоп'ячій кімнаті, будучи школяриками, їхні розділені секрети, що довірливо прошіптувались о другій ночі, їхні спільні футбольні матчі й перші кавалерські виходи чи кавалерійські наскоки до дівчат.
Мовчанка. Це вже украй замахує мене, усьому є межа, не хочеш вдарити мене, ходи, вип'ємо, пляшка знайдеться, тільки не стіймо тут, як дурні лохи. У голосі Остапа зникає театральність, він нервує, незмірно далекий від блідих грецьких стоїків чи середньовічних аскетів у чорних сутанах.
Із-за дверей визирають Остапові колеги, великоукраїнські спудеї, вічні центристи.
