Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

Коли ж під’їхав на велисипеді міліціонер, Яким трохи не помер на місці, міліціонер знайомий, він іноді б’є лісом навпрошки до свого села. Але цього разу той видався йому настороженим і злим. По тому з душі відкочувало. І він косив, як гаспид, щоправда навідувався до сторожки частіше, але працював, як лут,— перед Варкою, і перед сусідами показати, та й корові треба сіно на зиму, та й легше забувався в роботі; і поправив штахет біля сторожки, навіть нащось скопав давню, ще довоєнну, геть зарослу травою і бур’яном клумбу, й начальник дільниці, який одного разу проїжджав дрезиною, пригальмувавши похвалив: "Добре господарюєш, Короб-ченко, матимеш в кінці кварталу премію". А потім накочувалася інша хвиля. І Яким починав метатися, тер-мосоватися. Сусід запитував, чого рідко ночує вдома — ні з ким пляшку роздушити,— йому здавалося, запитує неспроста, тітка йшла повз сторожку з корзиною за грибами, зупинилася, роззяпила рота... "Може, то така тітка..."; переховував гроші — спочатку опустив на шворці в дупло старої берези, а тоді злякався ("а хтось бачив, або спиляють березу"), приніс додому, засунув у полову на горищі ("а діти знайдуть"), і нарешті припер назад, сюди, закопав у хлівчику та притрусив солом’яною поте-рухою ("все-таки на оці").

А то якось сів на рейку, замислився: "Куплю Барці

машинку швейну,— давно просить",-— й одразу: "А звідки взяв гроші", "Дали премію", "Коли ж дознає, що премії не було, а як і дадуть — скільки тієї премії, що казати?" Не зауважив, що почав водити пальцем по піску: це ж коли розділити двісті тисяч на жалування — сімсот кербелів на місяць, дванадцять місяців у році... сімсот на дванадцять — вісім тисяч чотириста; двісті тисяч на вісім тисяч чотириста... Буде на двадцять три з гаком роки. "Може, краще виїхати в город?" І підскочив, неначе штрикнутий під ребро ножем, затирав ногою цифри, оглядався на всі боки. "Дурак". Він зчорнів, його гостре, лисяче обличчя вигострилося ще дужче, в міжбрів’ї залягла крута зморшка, яка не розправлялася, очі бігали, чого не було раніше. Залізним ланцюгом скручував серце: "Ждать, ждать — і більше нічого. Коли б тільки швидше".

Додому навідувався все рідше й рідше, і дочекався, фронтальної перевірки: Варка з’явилася передобідньої пори, ніби з хмари впала, либонь, пантрувала з кущів кілька годин. Гаразд, що він ніякого знаку не подав — перекладав старі, притрухлі, просмолені шпали біля колодязя. Ротата, пащекувата, вилупкувата, вона обнюхала сторожку, і хлівчик, і все довкола, сподіваючись напасти на якийсь слід. І трохи таки не напала:

— А чого це ти драбину прип’яв, неначе сучку, яка вар’ює за тічкою?

— Цупили, паразити, вже за рудкою одняв,— знайшовся.

— Хто?

— Шкети якісь...

Вже по тому видлубала з корзини ушушкану в хустку надщерблену макітерку з варениками, граночку печеного сала, малосольних огірків, ще й мерзавчика перваку:

— Щось ти заробився,— мовила солодким голосом.— Посолоди душу.

Не посолодили душу вареники, не посолодила й любов з Варкою на дерев’яному тапчані в кутку сторожки, Якимові здавалося, що туди, нагору, все чути (Варка справді скрикнула зо два рази), що його захований немилий гість прислухається, й по тому Варка хряпнула дверима сторожки, аж при одвірку посипалася штукатурка:

— Ні, в тебе таки хтось є, і я височу, виведу на чисту воду,— чим вкинула Якима в гарячу паніку. Тепер він ще дужче боявся надовго відлучатися від сторожки, боявся їздити додому і переживав, що рідко їздить.

6

Університетський гуртожиток десять місяців на рік сповнений юрмовиська, гомону, напакований пристрастями, амбіціями, гарячими надіями, безапеляційністю, нині порожній, гнітив пусткою. Майже всі студенти й аспіранти роз’їхалися на канікули, на двох поверхах робили ремонт, зігнавши всіх, хто лишився, пожильців на другий поверх (Олегова кімната — на другому, його поки що не зачіпали); шість років він прошвендяв цими сходами, вже й обридло, але мешкав тут і далі — за домовленістю між управліннями університету та академії (у гуртожитку якої бракувало місць). Смерділо вапном, олійною фарбою — кожного року стіни чомусь фарбують темно-синьою фарбою,— по кутках — купи сміття, балко-ни-лоджії заставлені винесеними з кімнат меблями, плитка у вестибюлі, де вечорами студенти крутилися під "Гуцульське танго",— зірвана, й ходити доводилося по кладці з дощок. На дверях їдальні й досі висів прижовклий папірець з писаним від руки останнім меню, яке відкривав невгасимий вінегрет, а вінчав компот із сухофруктів.

Олег потинявся по кімнаті, пофліртував із сатанин-ськи красивою і неймовірно дурною дівчиною з дивовижним ім’ям Чаріта (Чаріта Омельківна, десь-то відкопали його Чарітині батьки й подарували дочці разом з влас-ною обмеженістю; дурість і здатність осягати інформацію — навчатися, речі не адекватні, дурнів однакова кількість серед вчених і двірників, комбайнерів і міністрів— серед останніх, либонь, процент навіть вищий), вона — студентка четвертого курсу географічного факультету, незабаром розподіл на роботу, можуть послати на село, й Чаріта полює на аспірантів, які, познайомившись з нею, наслухавшись хвастощів та самовихвалянь, втікають від неї без обзиру.

Олег слухав Чарітине торохтіння, а сам думав (з ним у кімнаті мешкає одружений аспірант Петро Красій, так він говорить, що може займатися в ліжку любов’ю по дві години без передиху, а на запитання, як це йому вдається, відказує: "а я в цей час думаю про дисертацію") про Медведівку, про втрачений літопис, про Чорного. Повернувшись до Києва, Олег того ж дня купив фарби для Василя Гордійовича, аж два комплекти, й відіслав з лис" том, у якому плутано (почував сам), гаряче шкодував на втрату, а також писав, що коли б йому бодай одним оком заглянути в аркуш літопису, "понюхати його", прочитати хоч кілька рядків, аби впевнитися у реальності його і всього того, що нарозказував Василь Гордійович, він би вмент написав дисертацію, явивши новий погляд на події Коліївщини.

Пробував попрацювати в бібліотеці, але читав і нічого не міг утямити, перед очима стояли інші рядки й цілі видива, й він вирішив поїхати додому, хоч збирався зробити це пізніше. В день від’їзду написав Чорному ще одного листа, такого ж гарячого й розпачливого.

...Майнули за вікном Зайцеві сосни, де маслючків, маленьких, липучих — косою коси, проплив пастівник — там він, перегнавши через переїзд, пас корову,— Ляхівка, з двома могилами, про які ніхто нічого не знає, окрім назви — Ляхівські, вони обидві осіли, приплюснулися до землі, стали, неначе млинці, пропливло Лисянське болото, над яким зеленів горбок, там колись стояв дім, у траві й досі валяється бита цегла, в далині манячили Зань-ки, село їхньої сільради... І він вперше подумав, що в школі ніхто ніколи не розповів їм, учням, про Занько-вецьку, про Юрія Лисянського, першого слов’янина, українця, який об’їхав довкола земної кулі, він про нього довідався вже сам в університеті ("великий русский мо-реплаватель" — в енциклопедії). Мінялись вчителі історії, класні керівники, директори школи... І — ніхто. І чомусь згадалося ядуче Василеве Гордійовичеве: "Щоб не було й пам’яті". Мимоволі стрельнула думка: "Хто це робить? Для чого? Може, самі? Так могли б підказати зверху..."

• Пробитівка: глухо —— козаки пробивалися з оточення

• ...В началі вересня 1766, інквізитори уніати, при

• Олег відчув, що люто ревнує Лукію до Іполита. Якби

Пробитівка: глухо —— козаки пробивалися з оточення, Баньківщина, Барамики, Богданівщина, Скалига, Козаче, звідки ці назви — не знає ніхто. Навіть про партизанщину громадянської — пришерхло, з чуток, усі чогось бояться,— та, мабуть, і є чого — партизанів, хто значніший,— троє з орденами Бойового червоного прапора — позабирали в тридцять сьомому, вернулося двоє чи троє — з поодбиваними печінками. Непам’ять, непам’ять! А люди — добрі, роботящі, щирі.

Полетіла назад будка стрілочника, пакгауз заготзер-но. Сюди і він возив колгоспний хліб на здачу. Мішки великі — лантухи, йдеш по трапу, а він слизький, засипаний зерном, лантух тягне набік, і врешті — геп... "Ту-ди-перетуди, в гроб, кості, печінку мать,— комірник,— присилають сопляків". Кожен рік, всеньке літо, всі канікули він ходив у колгосп на роботу — з косою на жнива, до молотарки — мати, передова ланкова, і він також подавав приклад, дівчата ж увечері сміялися з нього. Дів-чата-студентки, мамині доці: "Хопить, що я, як дурка, тягну лямку за палички", вдень вони лежать по садочках, увечері виходять до клубу (через те їх називають "матіолами"), або на колодки. І на колодки свої, а не на ті, на які збираються сільські дівчата. І парубки — також студенти. Олег пригадав, як минулого року в сутінь стояв він з дівчатами студентками біля Рябушиного двору, там ще були дві міські дівчини, киянки, манірні й кручені, приїхали до подруг, вели розмови про високі матерії, мимо проходили сільські парубки, чоловік десять, і видали звук протесту — всі разом, як то вони спромоглися, лихий їх знає, але гуркнули, аж кури в хліві за тином сполошилися й закудкудакали, дівчата й Олег обмерли, він зніяковів страшенно, а потім чомусь його почало трясти від реготу. То був вельми промовистий і голосний протест.

Куріла під ногами дорога від станції в коров’ячих млинцях, зеленіли обабіч плантації огірків — кара жіноча — славнозвісних ніжинських, відомих навіть у Америці (на п’ятнадцять кілометрів довкола Ніжина — срі-берна зона, в землі — срібло, через те вони такі тверді й хрумкі), назустріч їхав шкет у безтарці, повній огірків ("гурків"), жбурляв корнішонами в собак, які гарчали з підворіть. Поминув сільське кладовище, там і Олегові діди та баби, й також уперше подумав: яке ж воно убоге, неогороджене, пустельне, де не де дерев’яні або металеві, зварені з двох труб, хрести — непам’ять! непам’ять! — а поруч битий шлях, їздить начальство з району та з області...

...Рідне подвір’я, хата — защеміла тоненька жилочка під серцем, але не так, як колись, у перші приїзди, вже він віддаленів звідси, вже щось поза ним нашіптує, що назавжди ти сюди вже не вернешся; на ослоні зі спинкою, переробленому з прадідівської лави, мати місила діжу (сьогодні неділя, вона вдома), боксувалася з тістом маленькими сухими кулачками, вона ойкнула, не могла обняти сина — руки в тісті, батько за хлівцем кришив на колоді скіском поросятам зілля, сховав радість у кущів’ї брів, Олег ходив по подвір’ю, по саду, по городу: вперше вродила яблунька білого наливу, а старий горіх усох, у смородинових хащах попід тином кублилися кури, хотів витягти з колодязя холодняку, щоб напитися з дороги, й випустив з рук відро, і воно хуркнуло вгору, й грякнув звід, аж захиталася соха,— колись би батько вибанітував на чім світ стоїть, тепер промовчав — син — вчений — тільки скривився; спокутуючи вину, засипав піском глеювату ямку біля колодязя й прив’язав нову колодку до звода.