Відлуння золотого віку - Солон
Проте, читаючи Авсонія, чиє досить об’ємне однотомне зібрання творів збереглось до наших днів, ми практично не зауважуємо назрівання цих катаклізмів: як і варто було сподіватися, поетичний світ поета, який, як ніхто інший, належав до класичної шкільної риторичної традиції, переважно сконструйований на матеріалі авторів золотого віку та інших давніх класиків.
Авсоній — автор переважно малих форм. Більшість його поезій — це різного роду епіграми, часто безпосередньо взоровані на конкретні грецькі чи римські зразки. Серед іншого він написав цикл епітафій на героїв троянської війни, які є зразком одного з типових шкільних жанрів — тексту на задану міфічну тему.
Авсоній, чиї твори не визначаються ні особливою глибиною, ні ориґінальністю, все ж залишив і справжні поетичні перлини. Серед них надзвичайно тепла лірична ідилія «Садиба» й один з найцікавіших його творів — цикл «Перебіг дня», в якому автор у дуже живих, яскравих побутових картинах змальовує свої заняття впродовж дня, демонструючи водночас і віртуозність версифікатора (зокрема, звертає на себе увагу метричне багатство циклу), і поетичну вченість (сповнюючи текст відвертими і прихованими ремінісценціями з класичних авторів). Про те, що надворі вже народжується християнська епоха, нагадує нам молитва до триєдиного християнського Бога з цього ж таки циклу, яка показує, що Авсоній, очевидно, вже християнин. Що, зрештою, ніяк не дисонує з тим, що його художній світ все ще переважно традиційно «поганський»: як уже було сказано, на предметному рівні настрої сучасного Авсонієві світу не надто вплинули на його поезію.
З більших творів Авсонія заслуженою славою користувалась невелика «каталогічна» поема «Мозелла», у якій поет яскраво і «вчено» описує ріку Мозель (у сучасній Німеччині). Проте, переклад «Мозелли», як і решти творів Авсонієвого корпусу, залишається справою майбутнього.
Якщо придворне і доволі високе державне становище Авсонія загалом не надто вплинуло на його поезію — у своїй творчості він лишився ритором і шкільним поетом, — то молодий грек, який з'явився при імператорському дворі в останні дні Авсонієвого життя, став класичним придворним поетом.
Йдеться про Клавдія Клавдіана, грека з єгипетської Александрії, «останнього великого римського поета». Клавдіан починав писати рідною мовою. У так званій «Грецькій антології» збереглось декілька його епіграм, до наших днів дійшли й фраґменти його грецької поеми (та її латинського перекладу) «Гігантомахія». Але основний його доробок — пов'язаний з імператорським двором — вже латиномовний.
Ми не знаємо, коли Клавдіан народився і коли помер. Але, писана на актуальні політичні теми, його поезія дозволяє доволі точно датувати час його активної творчості — коротке десятиліття між 395 і 404 роками.
Після смерті Феодосія (395 p.), імперію було знову розділено — між його юними синами: одинадцятирічний Гонорій став імператором західної римської імперії, а вісімнадцятирічний Аркадій («перший візантійський імператор») — східної. Зрозуміло, що реальної влади вони не мали. При Аркадієві спочатку регентом був впливовий префект Сходу Флавій Руфин, а з кінця 395 p., коли того було вбито, першою особою держави став придворний євнух Евтропій (до своєї загибелі у 399 p.). На заході роль регента виконував полководець Феодосія — напіввандал Стиліхон (до 408 p., коли його було страчено за звинуваченням у змові з варварами).
Клавдіан творив у драматичний період історії імперії. Як писали давніші історики, у той час були зруйновані бар’єри, що так довго розділяли «дикі і цивілізовані народи». Варвари починали господарювати у провінціях імперії, а східний і західний двори, здавалось, більше переймалися боротьбою між собою, ніж із зовнішнім ворогом, якого, до того ж, часто використовували один проти одного, від чого тільки зростала могутність варварів — майбутніх володарів Європи.
Основний доробок Клавдіана — це панегіристична й інвективна поезія. Він красномовний, патетичний, улесливий і вишукано багатослівний (звідси і його майбутній авторитет у барокових поетів). На відміну від Авсонія, Клавдіан віддає перевагу більшим жанрам. За короткий час своєї літературної активності він написав цілу серію панегіриків: починаючи від хвали на честь консулів 395 р. і продовжуючи уславленням юного імператора Гонорія та дійсного правителя Стиліхона. Паралельно Клавдіан пише інвективи проти головних політичних противників Стиліхона: Руфина і, згодом, Евтропія. Ті самі хвалебні й інвективні мотиви звучать і в його епічній поемі «Про війну з Гільдоном», де описано африканський конфлікт 397 року, в якому перетнулися інтереси обох дворів.
На відміну від спокійного «кабінетного» Авсонія, що більше жив у світі давніх книжних образів і реалій, Клавдіан, справно виконуючи роботу придворного поета, активно відгукувався і на політичні події. Однак цікаво, що за всією цією злободенністю і «актуальністю» Клавдіанової «офіційної» поезії справжня, настроєва картина епохи не прочитується. За традиційним для жанру піднесеним, енергійним пафосом не проступає відчуття тієї катастрофи, яка нависла над тогочасним західним світом. Впускаючи до свого художнього світу актуальні реалії, Клавдіан не впускає духу і настрою часу, а вибудовує із цих реалій класичні піднесені конструкції.
Зовсім інший Клавдіан постає перед нами у малих жанрах. Тут він показує себе, з одного боку, вихованцем тієї ж шкільної риторичної традиції, що й Авсоній, — в епіграмах на незвичні явища природи, на дивовижні витвори людини (наприклад, перекладений в антології опис «Архімедової кулі»), на окремі людські типажі тощо. У тій же традиції — вміщений в антології яскравий побутовий «портрет» ґалльських мулів, у якому особливо виразно проявляється характеристична для епохи поетика буденності. Серед малих творів є й невеличка елегійна поезія, відома під назвою «Веронський дід» (також подана в антології). У цьому справжньому шедеврі Клавдіан показав себе тонким і глибоким ліриком. У контексті тих катаклізмів, які переживала імперія, ця елегія звучить особливо зворушливо. Столичний, придворний поет, на очах у якого руйнується старий світ, віками виплекана цивілізація, ніби намагається сконструювати хоч якусь
