Відлуння золотого віку - Солон
Щодо більших творів, то Клавдіан написав також одну досить цікаву епічну поему на міфологічну тему «Викрадення Просерпіни». У нашій антології вміщено її зачин, у якому вже вкотре в античній поезії звучить мотив «кінця золотого віку».
Клавдіан помер, мабуть, у молодому віці. Після плідного творчого десятиліття він раптом замовкає. Можливо, гине разом зі страченим у 408 р. Стиліхоном (як його фаворит і панегірист), але, найімовірніше, не доживає навіть до цієї страти, бо сліди його в історії губляться вже після 404 р.
«Останнім римлянином за своїм світоглядом» називають іншого провінціала — цього разу вихідця з ґалльсько-римської знаті — поета і державного діяча Рутілія Намаціана. Він з’являється на історичній арені через десять років після «зникнення» Клавдіана. На імператорському троні далі сидить Гонорій (до своєї смерті у 423 p.), але ситуація при дворі сильно змінилась. У 408 p., як ми вже згадували, страчено Стиліхона — чи то за змову з варварами, чи просто за вміння з ними домовлятися. А вже 410 року Рим здався ґотському королеві Аларіхові. І хоч столицею Гонорія на той час була вже неприступна Равенна (у північно-східній Італії), а Аларіх довго в Римі не затримувався, сам факт падіння «Вічного міста» був тяжким, гнітючим ударом для сучасників. Загибель старої цивілізації виглядала неминучою.
За таких власне обставин ми застаємо Намаціана в Римі, де у 414 р. він був префектом (міським головою з найширшими повноваженнями). Але вже 416 року Намаціан покидає Рим, щоб повернутися на батьківщину, в Ґаллію, де господарюють варвари. Згодом він написав подорожню поему (так званий ітінерарій) «Про своє повернення», де, власне, й описав шлях додому. Поема збереглась, хоч і не повністю.
Якщо Клавдіан писав на злобу дня, то Намаціан радше пише про вічне. Можна сказати, що він малює урочистий і гордий образ невмирущого і непереможного Риму на тлі занепаду і руїни. Він нарікає на варварів, гнівно нападає на вже страченого Стиліхона (того самого, якого ще зовсім недавно оспівував Клавдіан), але все це тільки тло. Головний персонаж його поеми — вічний, славний, великий Рим.
У нашій антології вміщено найвідомішу частину поеми: прощальну молитву чи то до самого Риму, чи то до його патронеси — богині Роми.
Очевидно, до тієї ж неспокійної епохи (поч. V ст.) треба віднести і збірку із 42-х віршованих байок Авіана. Про автора нічого не знаємо, але твори його мали велику популярність у середньовіччі; цьому, звичайно ж, сприяв «педагогічний» характер самого жанру: байки Авіана надовго стали обов’язковою шкільною лектурою.
Відомо, що у римську літературу «Езопову байку» ввів Федр (1-а пол. І ст.), проте зразком для Авіана слугував не він, а грецький байкар Бабрій (II ст.), але, мабуть, не безпосередньо, а через одну з пізніших латинських прозових переробок. На відміну від Федра, який орієнтувався на «масового», плебейського читача, Авіан пише для вченої публіки. Його мова претендує на вишуканість, він сповнений ремінісценцій із Верґілія і показує себе адептом високої поетичної традиції, щоправда, як додають дослідники, адептом не надто вмілим. Зокрема, звертають увагу на невідповідність форми елегійного дистиху змістові байки: адже дистих членує текст на певною мірою закінчені сегменти — у той час, як байка за своєю природою — жанр лінійний, з тяглим сюжетом, — тому плинність розповіді такою строфою рветься. Не дуже відповідає «низькому» байковому змісту й високий стиль Авіанової мови. Зрештою, цим, зокрема, Авіан нам і цікавий: тут певною мірою проявляються загальні поетичні тенденції епохи. Окрім того, варто зауважити, що для IX–XVI ст. Авіан взагалі був єдиним відомим античним автором віршової байки. Тому в його особі ми бачимо ще й яскравий приклад того, як саме пізня античність часто була для середньовічної Європи безпосереднім ретранслятором класичної традиції.
Упродовж V ст. західна Римська імперія невпинно наближається до неминучого кінця. У країні далі господарюють варвари, воєначальники ведуть між собою жорстоку боротьбу за можливість поставити свого імператора, хоч його влада вже давно тільки номінальна. У 455 р. Рим переживає нову страшну навалу варварів — цього разу його спустошують вандали (у добу Просвітництва недобра пам’ять про цей «акт вандалізму» твердо закарбується у лексиці всіх європейських мов), і, нарешті, настає 476 рік, коли імператорів у західній частині імперії, як уже згадувалося, взагалі перестають проголошувати. Єдиним формальним спадкоємцем великої імперії залишається Константинополь, а захід фактично розпадається на незалежні утворення під контролем варварів — нових господарів Європи. Для істориків 476 р. — дата кінця античності і початку середньовіччя. Але в культурі, як відомо, «середньовіччя» почалося задовго до цієї дати — так само, як і «античність» її надовго перетривала.
Вже після цієї межової дати народжується наступний герой нашої антології — один з найяскравіших мислителів Риму, Северин Боецій (бл. 480 — 524/526), чий трактат «Розрада від Філософії» у середні віки був однією з найпопулярніших книг — поряд з Біблією і Верґілієм.
Життя Боеція припадає на досить сприятливий для культури період (згодом його навіть назвуть «остґотським відродженням»). З 490-х pp. Італія опиняється під владою остґотського короля Теодоріха (помер 526), який, хоч формально і визнавав владу східного імператора, все ж правив Італією фактично як незалежним королівством. Теодоріхові вдається на якийсь час відновити зруйноване господарство, привести до порядку міста, він підтримує розвиток наук. При тому, Теодоріх практично повністю зберігає всю місцеву бюрократичну систему: у Римі далі засідає сенат, обирають консулів, діють старі римські закони. В Італії ніби паралельно співіснують дві культури — місцева італійська і новоприбула ґотська.
Боецій походив з давнього римського сенаторського роду. Вже у молодому віці
