Метаморфози - Публій Овідій Назон

729 Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.

730 В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,

731 Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею

732 Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою

733 Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!

734 Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо

735 Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я

736 Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього».

737 Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню

738 Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі.

739 Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.

740 Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.

741 Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,—

742 Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!»

743 Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,

744 З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.

745 Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,

746 В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.

747 Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом

748 Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався

749 І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,

750 Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.

751 Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,

752 Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.

753 Ще й піднесла мені дар, — наче б мало того подарунка,

754 Що повернулась сама, — гончака, що його віддала їй

755 Кінтія[24], мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший».

756 З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.

757 Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?

758 Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.

759 Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших

760 Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала

761 Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.

762 Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —

763 Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім

764 Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить

765 І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,

766 Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:

767 Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,

768 Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.

769 Зграї собак напускали на неї, але вона птахом

770 Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.

771 Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись

772 Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково

773 Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.

774 Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,

775 Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.

776 Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі

777 З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,

778 Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.

779 Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.

780 З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:

781 То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка

782 Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,

783 Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману

784 Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.

785 Пес у хитрунки висить на хвості, вже готовий у бік їй

786 Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.

787 Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці

788 Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,

789 Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе

790 Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:

791 Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.

792 Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця

793 Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».

794 Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» —

795 Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.

796 «Радість була для нас, друже, початком великого болю.

797 Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,

798 Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,

799 Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.

800 Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..

801 Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,

802 Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера

803 Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.

804 Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,

805 Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.

806 В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра

807 Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —

808 Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця

809 Хижого звіра вкладать, — я шукав собі тіні, спочинку.

810 Милої в гості чекав із вологих