Метаморфози - Публій Овідій Назон

564 За допомогою й сам загибав. І коли всі надії

565 Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,

566 Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому

567 Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму

568 Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;

569 Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.

570 Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,

571 Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.

572 Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,

573 З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,—

574 Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі

575 Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.

576 Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя.

577 Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;

578 Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби

579 Вже через силу запалими глибоко водять очима,

580 Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.

581 І видихають життя свого залишок, де доведеться.

582 Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,

583 Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?

584 Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,

585 Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі

586 Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.

587 Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний

588 З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно

589 Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,

590 Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,

591 На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,

592 І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!

593 Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,

594 Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,

595 Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.

596 Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе

597 І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька

598 Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,

599 Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.

600 Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба

601 Людям боги подають: перетлила недуга утробу.

602 Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,

603 Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.

604 Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю

605 Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.

606 Не хоронили, а просто виносили скошених мором:

607 Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.

608 То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,

609 Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала

610 Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.

611 Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні

612 Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.

613 Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.

614 Вражений вихором бід і смертей, — «О Юпітере-батьку! —

615 Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми

616 Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,

617 О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку,

618 Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!»

619 Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.

620 «Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим

621 Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!»

622 Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця

623 Дерево недоторканне — насіння додонського парость.

624 Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши

625 Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим

626 Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.

627 Подивувавшись їх кількістю, — «Дай громадян мені стільки ж,

628 Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!»

629 Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово

630 Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову,

631 Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю

632 З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,

633 Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.

634 Злинула ніч і турботами денними зморене тіло

635 Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих

636 Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.

637 Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати

638 Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.

639 Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;

640 Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,

641 Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику

642 Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.

643 Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:

644 Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях

645 Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору

646 Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю