Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

12.17. Наведена нижче цитата почерпнута з Stirling, op. cit., p. 444 та наст. Після того, що процитовано у тексті, Стірлінг продовжує: «Я багато чим зобов'язаний Гегелю і завжди із вдячністю це визнаю. Проте моя позиція щодо Гегеля завжди була позицією простої людини, яка, перетворюючи незрозуміле на зрозуміле, може тим самим служити суспільним інтересам». І він закінчує абзац такими словами: «Свою основну мету... я розглядаю як тотожну гегелівській... а саме — як мету християнського філософа».

12.18. Див,, наприклад,— A Texbook of Marxist Philosophy.

12.19. Я почерпнув цей уривок із надто цікавого дослідження — Nationalism and the Cultural Crisis in Prussia, 1806-1815, by E. N. Anderson (1939), p. 270. Ацдерсонів аналіз — це критика націоналізму. Е. Андерсон добре усвідомлює невротичний та істеричний елемент у націоналізмі (див., наприклад, р, 6 та наст.). Однак я не можу цілком погодитися з його позицією. Я вважаю, що він захопився властивим історикам намаганням досягти об'єктивності, а відтак, на мою думку, сприймає націоналістичний рух надто серйозно. Зокрема, я не згоден з його осудом короля Фрідріха Вільгельма III, за те що той не розумів націоналістичного руху. «Фрідріх Вільгельм III був нездатний сприймати величне,— пише Андерсон на с. 271,— ні в ідеальній формі, ні в діяльності. Курс на націоналізм, що його блискуче розкрили для інших молоді німецькі література та філософія, для нього лишився закритим». Зазначимо, проте, що більша частина кращої німецької літератури та філософії була антинаціоналістичною. Антинаціоналістами були Кант і Шопенгауер, навіть Гете цурався націоналізму. Через те несправедливо вимагати від будь-кого, надто ж від простої, щирої, консервативної людини, якою був король, аби така людина захоплювалася пустопорожньою балаканиною Фіхте. Багато хто погодився б із словами короля про «ексцентричну популярну писанину» (loc. cit,). І хоча я згоден із тим, що консерватизм короля може викликати лише жаль і співчуття, однак я відчуваю величезну повагу до його простоти і до його стійкості перед хвилею націоналістичної істерії.

12.20. Див. Selections, XI (Дж. Ловенберг, із «Вступу» до Selections).

12.21. Див. прим. 19 до розділу 5 та прим. 18 до розділу 11 та відповідний текст.

12.22. Цитату почерпнуто з Selections, 103 (=WW, III, 116); наступна цитата — з Selections, 130 (= G. W. Cegel, Werke, Berlin and Leipzig, 1832-1887, vol. VI, 224). Остання в цьому абзаці цитата — з Selections, 131 (Werke, 1832-1887, VI, 224-225).

12.23. Selections, 103 (= WW, III, 116).

12.24. Selections, 128 (= WW, III, 141).

12.25. Тут варто згадати Бергсона, зокрема його «Творчу еволюцію» (Creative Evolution, Engl, transl, by A. Mitchell, 1913). Я вважаю, що гегельянський характер цієї праці ще не достатньо розкритий. Зрозумілість і осмисленість викладу думок у Бергсона інколи утруднюють розуміння того, наскільки його філософія має завдячувати Гегелю. Якщо ми розглянемо, скажімо, вираз Бергсона «сутність є зміною» або якщо ми прочитаємо ст. 275 та 278 його праці, то позбудемося будь-яких сумнівів.

«Сутнісним також є і просування до рефлексії,— пише Бергсон.— Якщо наш аналіз правильний, то саме свідомість чи, радше, надсвідомість стоїть біля витоків життя... Свідомість безпосередньо відповідає тій можливості вибору, яку має жива істота. Вона збігається з тією смугою можливих дій, яка облямовує реальні дії: свідомість — це синонім винахідливості і свободи» (курсив мій). Ототожнення свідомості (або духу) зі свободою — це гегелівський варіант Спінози. Вплив Гегеля на Бергсона — надто сильний. У Гегеля можна зустріти теорії, які, як на мене, є «безперечно бергсонівськими», наприклад,— «Сутністю духу є діяльність, у якій він реалізує свою можливість. Він робить себе тим, чим він є в собі, своєю діяльністю, своїм витвором» (Selections, 435 = WW, XI, 113).

12.26. Див. прим. 21-24 до розділу 11 та відповідний текст. Інший характерний уривок: «У принципі розвитку міститься внутрішній зародок буття — здатність або потенційна змога реалізувати себе». Цитата, подана нижче в цьому абзаці,— з Selections, 468 (тобто «Філософія права», § 340; див. також прим. 11 до даного розділу).

12.27. 3 іншого боку, беручи до уваги те, що навіть другосортне гегельянство, тобто третьо- або четвертосортне фіхтеанство чи арістотелізм, часто гучно проголошувалося оригінальним досягненням, характеризувати Гегеля як неоригінального буде, мабуть, не зовсім правильно. (Див., однак, прим. 11 до даного розділу.)

12.28. Див. І. Kant. Critique of Pure Reason, 2nd ed., р. 514; див. також p. 518 (закінчення підрозділу 5). Епіграф до «Вступу» до моєї книжки взятий із листа Канта до Мендельсона від 8 квітня 1766 року.

12.29. Див. прим, 53 до розділу 11 та відповідний текст.

12.30. Мабуть, варто припустити, що так званий «дух мови» є переважно традиційною нормою зрозумілості, що її запроваджували видатні письменники, котрі писали даною конкретною мовою. Крім зрозумілості, існують також інші мовні норми, наприклад, норми простоти, краси, стислості тощо, однак норма зрозумілості є, мабуть, найважливішою серед інших. Це той культурний спадок, який слід ретельно оберігати. Мова — один із найважливіших соціальних інститутів нашого життя, а її зрозумілість є умовою її функціонування як засобу раціональної комунікації. Використання мови для передачі емоцій важить значно менше, адже ми можемо передавати значну кількість емоцій, не сказавши жодного слова.

Мабуть, варто зазначити, що Гегель, котрого Берк навчив розумінню важливості історичного розвитку традицій, зробив, фактично, дуже багато для того, аби зруйнувати засновану Кантом інтелектуальну традицію — як за допомогою своєї доктрини «хитрощів розуму», який виявляє себе у пристрастях (див. прим. 82 та 84 до даного розділу та відповідний текст), так і за допомогою використаного методу аргументації. Більше того, використовуючи свій історичний релятивізм — теорію, за якою істина є відносною і залежною від духу історичного періоду,— Гегель допоміг зруйнувати традицію пошуку істини і поваги до неї. Див. також підрозділ IV даного розділу і мою статтю «Towards a Rational Theory of Tradition» // The Rationalist Annual, 1949; нині вона передрукована у моїй праці «Conjectures and Refutations».

12.31. Спроби спростувати кантівську діалектику (його теорію антиномій) були, здається, досить рідкісними. Ґрунтовну критику і намагання