Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

12.8. Щодо восьми наведених у цьому абзаці цитат див. Selections, сс. 389 (= WW VI, 71), 447, 443, 446 (три цитати); 388 (дві цитати) (=WW XI, 70). Цитати узято з «Філософії права» (§§ 272L, 258L, 269L, 270L); перша і остання — з «Філософії історії».

Щодо гегелівського холізму та його органічної теорії держави див., приміром, його посилання на Мененія Агриппу (Livy, II, 32; критику див. у примітці 7 до розділу 10) у «Філософії права», § 269L; а класичне формулювання протилежності між силою організованої структури й безсилим «нагромадженням, сукупністю атомних сполук» — наприкінці § 290L (див. також примітку 70 до цього розділу).

Два інші дуже важливі пункти, в яких Гегель приймає політичне вчення Платона,— це: (1) Теорія Одного, Кількох і Багатьох; див., скажімо, op. cit., § 273: «Монарх — один, у виконавчій владі беруть участь кілька чоловік, у законодавчій — багато»; також посилання на «багатьох» є в § 301 тощо. (2) Теорія про протилежність між знанням і думкою (див. обговорення свободи думки в op. cit., § 270, у тексті цієї праці між примітками 37 і 38 до цього розділу), що її Гегель використовує для характеристики громадської думки як «думки багатьох» чи навіть як «примхи багатьох», див. op. cit., §§ 316 і далі, а також примітку 76 до цього розділу.

Щодо гегелівської цікавої критики Платона і навіть ще цікавішого викручення Гегелем власної критики див. примітку 43 до цього розділу.

12.9. Стосовно цих зауважень див., зокрема, розділ 25.

12.10. Див. Selections, XII (вступ Дж. Ловенберга).

12.11. Я маю на думці не лише його безпосередніх філософських попередників (Фіхте, Шлегеля, Шеллінга і особливо Шлейєрмахера) чи стародавні джерела (Геракліта, Платона, Арістотеля), а й також і насамперед Руссо, Спінозу, Монтеск'є, Гердера, Берка (див. підрозділ IV до цього розділу) і поета Шіллера. Зобов'язаність Гегеля Руссо, Монтеск'є (див. The Spirit of Laws, XIX, 4 і далі) і Гердеру — за його «Дух нації» (Spirit of the Nation) — очевидна. Його ставлення до Спінози має інший характер. Він приймає чи, радше, переробляє дві важливі ідеї детермініста Спінози. Перша ідея полягає в тому, що нема іншої свободи, ніж раціональне пізнання необхідності всіх речей, ніж влада, яку розум за допомогою пізнання може накинути на пристрасті. Ця ідея була розвинута Гегелем в ототожненні розуму (або «Духу») із свободою, а також у його вченні про те, що свобода є істиною необхідності (Selections, 213, Encycl. 1870, 154). Друга ідея — це дивний моральний позитивізм Спінози, його доктрина про те, що сила права — ідея, яку він замишляв використати в боротьбі проти того, що він називав тиранією, тобто спроби прибрати до рук владу більше всяких меж реальної влади. Головною турботою Спінози була свобода думки; він учив, що правителю не можна придушувати людські думки (адже думки вільні), а спроба досягти неможливого є тиранією. На цій теорії він заснував свою підтримку влади світської держави (яка, як він наївно сподівався, не буде урізувати свободу думки) супроти церкви. Гегель також підтримував державу на противагу церкві й на словах визнавав вимогу свободи думки, велике політичне значення якої розумів (див. передмову до «Філософії права»), одначе водночас він перекрутив цю ідею, заявивши, що держава повинна вирішувати, що істинне, а що фальшиве, і може придушувати те, що видається їй фальшивим (див. обговорення цього у «Філософії права», § 270, у тексті цієї праці між прим. 37 і 38 до цього розділу). У Шіллера Гегель запозичив (між іншим, без визнання чи навіть вказівки на те, що він цитує) відомий вираз «Всесвітня історія — це Всесвітній суд». Але цей вираз (наприкінці § 340 у «Філософії права»; див. текст до прим. 26 до цього розділу) містить у собі значну частину гегелівської історицистської політичної філософії, не лише його обожнення успіху, а отже, і влади, а й також його специфічний моральний позитивізм і теорію розумності історії.

Питання про те, чи зазнав Гегель впливу Віко, залишається, вочевидь, відкритим. (Німецький переклад «Нової науки» Вебером (G. Vico. New Science) опубліковано 1822 року.)

12.12. Шопенгауер був палким прихильником не тільки Платона, а й Геракліта. Він вважав, що чернь натоптує свої животи, немов звірі; він обрав своїм девізом вираз Біанта «Всі люди нечестиві» і гадав, що платонівська аристократія була найкращим урядуванням. Водночас він ненавидів націоналізм і, зокрема, німецький націоналізм, Він був космополітом. Почасти огидне вираження страху і ненависті Шопенгауера до революціонерів 1848 року можна пояснити його побоюванням, що за «правління юрби» він утратить свою незалежність, а частково — ненавистю до націоналістичної ідеології цього руху.

12.13. Щодо запропонованого Шопенгауером девізу (запозиченого з «Цимбеліна», дія V, сцена 4) див. його «Волю в природі» (Will in Nature; 4th ed., 1878. p. 7).

Дві наступні цитати взяті з його «Творів» (А. Schopenhauer. Werke. 2nd ed., 1888, Bd. V, S. 103 f, vol. II, p. XVII, f.), тобто з «Передмови» до другого видання «Світу як волі та уявлення»; курсив мій). Думаю, що кожен, хто вивчав Шопенгауера, мусив бути вражений його щирістю та правдивістю. Див. також думку К'єркегора, наведену в тексті до приміток 19-20 до розд. 25.

12.14. Першою публікацією Швеглера (1839) було есе, присвячене пам'яті Гегеля. Цитату наведено з його «Історії філософії» в перекл. Стірлінга (History оf Philosophy, transl. by Н, Stirling, 7th ed., p. 322).

12.15. «Англійський читач вперше познайомився з Гегелем завдяки широкому викладу його принципів доктором Гатчинсоном Стірлінгом»,— пише Е. Кейрд (E.Caird. Hegel, 1883, Preface, р, VI), що свідчить про те, що Стірлінга приймали цілком серйозно. Наведену цитату взято із стірлінгівських «Annotations» до «Історії» Швеглера (с. 429). Хочу відзначити, що епіграф до розглядуваного розділу взято з тієї самої праці, с. 441.

12.16. Стірлінг пише (op. cit., 441): «Зрештою, для Гегеля великою цінністю був добропорядний громадянин, а для того, хто вже був таким, не потребувалося, на думку Гегеля, звертатися до філософії. Тому він каже панові М. Дюбо, котрий пише до нього з приводу труднощів з його системою, що як добропорядний голова дому і батько сім'ї, сповнений твердої віри, він має цілком достатньо і може вважати будь-що додаткове, на терені філософії, приміром, лише... інтелектуальною розкішшю». Таким чином, згідно