Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
А проте звинувачення Канта і Шопенгауера ні в якій мірі не є винятковими. А. фон Февєрбах (у листі від 30 січня 1799 рю., див. A. Schopenhauer. Works, vol. V, 102), висловлюється не менш сильно, ніж Шопенгауер. Такої самої думки доходить Шіллер, а також Гете. А Ніколовіус назвав Фіхте «блюдолизом і брехуном». (Див. також ор. cit, pp. 119 і далі)
Дивовижно бачити, що, завдяки змові мовчання, така людяна, як Фіхте, досягла успіху у перекрученні вчення свого «вчителя», всупереч протестам Канта і за життя Канта. Це сталося лише сто років тому і легко може бути перевіреним будь-ким, хто візьме на себе клопіт прочитати листи Канта і Фіхте, а також Кантові публічні заяви. А це показує, що моя теорія про перекручення Платоном учення Сократа ніякою мірою не є такою фантастичною, якою може видатися платонікам, Сократ на той час був мертвий і не залишив після себе листів. (Якби таке порівняння не робило великої честі Фіхте й Гегелю, то можна було б сказати: без Платона не було Арістотеля, а без Фіхте — Гегеля.)
12.59. Див. Anderson, op. cit., p. 13.
12.60. Див. Гегелеву Philosophy of History, 465. Див. також «Філософію права», § 258. Щодо поради Парето див. примітку 1 до розділу 13.
12.61. Див. «Філософію права», § 279. Стосовно наступної цитати див. Selections, 256 (= Encycl., 1870, p. 446). Критика Англії, нижче в цьому абзаці, на ст, 257 (= Encycl., 1870, р. 447). Щодо посилання Гегеля на німецьку імперію див. Philosophy of History, p. 475 (див. також примітку 77 до цього розділу). Почуття неповноцінності, зокрема по відношенню до Англії, і вправне звернення до таких почуттів відіграють значну роль в історії піднесення націоналізму; див. також примітки 57 і 70 до цього розділу. Щодо інших фрагментів про Англію див. наступну примітку і примітку 70 до цього розділу, з також текст. (Слова «мистецтва і науки» виділені курсивом мною.)
12.62. Гегелеве зневажливе звернення до суто «формальних» прав, суто «формальної» свободи, суто «формальної» конституції тощо цікаве, оскільки є можливим джерелом сучасної марксистської критики суто «формальних» демократій, які пропонують суто «формальну» свободу. Див. примітку 19 до розділу 17 і текст.
Кілька характерних фрагментів, у яких Гегель засуджує суто «формальну» свободу тощо, можна тут навести. Всіх їх узято з Philosophy of History (p. 471 ): «(Лібералізм насаджує, на противагу всьому цьому» (тобто прусській «холістичній» реставрації), «атомістичний принцип, який вимагає управління індивідуальними волями, стверджуючи, що всі уряди повинні... мати їхнє (народне) ясне схвалення. Ті, хто обстоює цей формальний бік Свободи — цю чисту абстракцію,— робить геть неможливим заснування будь-якої політичної організації» (р. 474): «Конституція Англії — це комплекс суто партикулярних прав і особистих привілеїв... Ніде немає менше інститутів, що відрізняються справжньою свободою» (на противагу суто формальній свободі), ніж в Англії. З погляду приватного права і свободи власності вони являють собою небачену недосконалість: достатнім доказом цього буде право першородства, що змушує молодших синів з аристократичних родин здобувати (купувати чи в якийсь інший спосіб) собі військові чи духовні посади». Див. далі обговорення Французької Декларації прав людини і кантівських принципів на ст. 462 і наст. із посиланням на те, що це «не що більше, як формальна Воля» і «принцип Свободи», яка «лишилася суто формальною», і порів. це, скажімо, з примітками на ст, 354, які показують, що німецький дух є «справжньою» і «абсолютною» свободою: «Німецький дук є Духом нового світу. Його мета — втілення абсолютної Істини як безмежного самовизначення Свободи, тієї свободи, змістом якої є її власна абсолютна форма». Якби я вжив термін «формальна свобода» у зневажливому розумінні, то міг би застосувати його до гегелівської «суб'єктивної свободи», як він її трактує у «Філософії права», § 317L (що цитувалося наприкінці примітки 43).
12.63. Див. Е. Anderson. Nationalism, etc., p. 279. Щодо Гегелевого посилання на Англію (процитовано в дужках наприкінці цього абзаца) див. Selections, 263 (= Encycl., 1870, p. 452); див. також примітку 70 до цього розділу.
12.64. Ця цитата з «Філософії права», § 331. Щодо наступних двох цитат див. Selections, 403 (=WW XI, 84) і 267 і наст. (=Encycl., 1870, pp. 455-456). Щодо шпати трохи нижче (яка ілюструє юридичний позитивізм) див. Selections, 449 (тобто «Філософію права», § 274). З теорією світового панування пop. також теорію панування і підкорення і теорію рабства, описані в загальних рисах у примітці 25 до розділу 11 і в тексті. Стосовно теорії національних духів, воль або геніїв, що затверджують себе в історії, тобто в історії війн, див. текст до приміток 69 і 77.
У зв'язку з історичною теорією нації пop. такі примітки Ренана (цитовані А. Циммерном у Modem Political Doctrines, p. 190 і наст.): «Забути й — насмілюся сказати — викривити історію — це суттєві фактори у створенні нації (або, як ми тепер знаємо, тоталітарної держави); а отже, просування вперед в історичних дослідженнях часто небезпечне для національності... Отож, сутність нації полягає в тому, що всі індивіди повинні мати багато спільного і багато чого повинні забути». Важко повірити, що Ренан був націоналістом, але він таки ним був, хоч і націоналістом демократичного типу. Його націоналізм типово гегельянський, адже він пише (ст. 202): «Нація — це душа, духовний принцип».
