Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
11.56. Проблема націоналізму і подолання єврейського племінного ладу почерез інтернаціоналізм відіграє важливу роль в історії раннього християнства. Відлуння тієї боротьби можна зустріти у «Діях святих апостолів» (зокрема, 10, 15 та наст.; II, 1-18; див. також Мт., 3, 9 і полеміку проти племінних табу в «Діях», 10, 10-15). Цікаво, що ця проблема розглядається у Біблії разом із соціальною проблемою багатства і бідності, а також із проблемою рабства. Див. «Послання св. апостола Павла до галатів» (Гал., 3, 28) і особливо «Дії святих апостолів» (Дії, 5, І-II), де збереження приватної власності описане як моральний гріх.
Надто цікаво, що в гетто Східної Європи аж до 1914 року і навіть пізніше зберігалися притлумлені і застиглі форми єврейського племінного устрою. (Пор. із тим способом, за допомогою якого трималися за своє племінне життя шотландські племена.)
11.57. Цитату почерпнуто з праці: А. Toynbee. A Siudy of History, vol. VI, p. 202. У цьому уривку йдеться про мотиви переслідувань християнства з боку римських правителів, котрі завжди були досить терпимими у релігійних справах. «Елементом християнства,— пише Тойнбі,— нестерпним для імперського уряду, була відмова християн визнавати право уряду змушувати підданих діяти всупереч своєму сумлінню... Таке далеке від пропаганди християнства мучеництво виявилося найефективнішим засобом навернення...»
11.58. Стосовно юліанської неоплатонічної антицеркви з її платонізуючою ієрархією та боротьбою проти «антеїстів», тобто християнства, див., наприклад. Toynbee. ор. сіt., vol. V, pp. 565 і 584. Тут варто процитувати уривки з твору Дж. Геффкена (що його цитує Тойнбі); «У Ямвліха» (язичницького філософа, прибічника містики чисел і фундатора сірійської школи неоплатонізму, котрий жив близько 300 року н. є.) «індивідуальний релігійний досвід... вилучається. Його місце займає містична церква з її таїнствами, які своєю доскіпливою точністю у дотримуванні форм культу, ритуалу надто уподібнювалися до магії з її святістю... Юліанські ідеї звищення священиків чітко відбивають... точку зору Ямвліха, чий ентузіазм щодо священиків, деталей форм культу і систематичної ортодоксальної доктрини заклав підвалини для побудови язичницької церкви», У цих принципах сирійського платоніка і Юліана можна розпізнати розвиток істинно платонівської (а, можливо, і пізньоіудейської, див. прим. 56 до даного розділу) тенденції спротиву революційній релігії індивідуальної свідомості і людяності за допомогою гальмування всіх змін і введення жорсткої ідеології, чистота якої підтримується кастою філософів-священиків та жорсткими табу. (Див. текст до прим. 14 та 18-23 До розділу 7, а також розділ 8, зокрема текст до прим. 34.) Переслідування нехристиян та єретиків Юстиніаном і заборона язичницької філософії 529 року завершили цей процес. Тепер уже християнство почало застосовувати тоталітарні методи і контролювати свідомість за допомогою сили. Настало темне середньовіччя.
11.59. Щодо застереження Тойнбі проти інтерпретації звищення християнства так, як це радив робити Парето (про його поради йдеться, зокрема, в прим. 65 до розділу 10 та прим. 1 до розділу 13), див., наприклад: A. Toynbee. A Study of History, vol. V, p. 709.
11.60. Стосовно цинічної доктрини Критія, Платона та Арістотеля, згідно з якою релігія — це опіум для народу, див. прим. 5-18 (зокрема 15 та 18) до розділу 8. (Див. також: Арістотель. «Топіка», І, 2, 101 а 30 та наст.) Про пізніші приклади (Полібій і Страбон) див, наприклад, A. Toynbee, op. cit., vol. V, p. 646 та наст., p. 561. Тойнбі цитує Полібія (Полібій. «Історія», VI, 56): «Пункт, у якому римська конституція перевершує всі інші, полягає, на мою думку, в тлумаченні нею релігії... Римлянам удалося викувати головне кріплення їх соціального устрою... із марновірності» і т. п. Він також цитує Страбона: «Натовп... неможливо змусити прислухатися до голосу філософського розуму... У поводженні з людьми такого сорту ви не зможете обійтися без марновірностей» і т. п. З огляду на довгий ряд платонізуючих філософів, які вчать, що релігія — це «опіум для народу», я не можу зрозуміти, яким чином приписування схожих мотивів Костянтину може бути схарактеризоване як анахронізм.
Згадаймо, що людина, про відсутність відчуття історії у котрої пише Тойнбі, є грізним опонентом — лордом Ектоном, який писав про ставлення Костянтина до християн (див. J. Acton. History of Freedom, 1909, p. 30 та наст., курсив мій): «Приймаючи їхню віру, Костянтин не мав намірів ні відкидати стратегію політика своїх попередників, ні відмовлятися від привабливостей авторитарної влади. Він мав намір укріпити свій трон за допомогою релігії, яка здивувала світ силою свого опору...»
11.61. Я захоплююся середньовічними соборами як і будь-хто, і завжди схиляв голову перед величчю і унікальністю середньовічного ремесла. Однак, вважаю, що естетизм не можна використовувати як аргумент проти гуманізму.
Панегірики середнім вікам почали складати за часів романтичного руху у Германії. Вони знову ввійшли в мову разом із відродженням цього романтичного руху, свідками якого, на жаль, ми є нині. Зрозуміло, що це рух антираціоналістський. У розділі 24 ми розглянемо романтичний рух з іншого погляду.
Дві установки стосовно середніх віків — раціоналістська та антираціоналістська — відповідають двом інтерпретаціям історії (див. розділ 25).
(1) Раціоналістська інтерпретація історії з надією споглядає ті періоди, коли людина намагалася ставитися до своїх справ раціонально. У Великому поколінні, надто ж у Сократі, у ранньому християнстві (аж до Костянтина), у Ренесансі і періоді Просвітництва, у сучасній науці така інтерпретація вбачає складові руху, який часто уривався, намагання людей звільнитися, вирватися з клітки закритого суспільства і створити суспільство відкрите. Раціоналістська інтерпретація усвідомлює, що цей рух не є виявом «закону прогресу» або чогось подібного, що він залежить виключно від нас самих і що він зникне, якщо ми не захистимо його від антагоністів, а також від наших лінощів і неробства. У перехідних періодах історії ця інтерпретація бачить темні епохи з їх платонізуючими авторитетами, ієрархією священиків та племінними рицарськими органами.
Класичне формулювання цієї інтерпретації здійснене лордом Ектоном (J.Acton, op. ch., p. 1, курсив мій): «Свобода,— пише він,— так само як і релігія, була і рушійною силою добрих справ, і загальним
