Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
(4) Однією з найкращих відповідей усім цим антиегалітаристам ми завдячуємо Ж.-Ж. Руссо. Я говорю це, попри моє переконання, що його романтизм (див. прим. 1 до цього розділу) украй згубно вплинув на історію соціальної філософії. Втім, він був також одним із найблискучіших авторів у цій галузі. Я процитую його блискуче спостереження, що міститься в есе «Про походження нерівності» (курсив мій), і хочу загострити увагу читачів на тому, з якою гідністю сформульовано останнє речення фрагмента: «Я розпізнаю в людському роді два різновиди нерівності: одна, що її я називаю природною чи фізичною, тому що вона встановлена природою і полягає у різниці віку, здоров'я, тілесних сил та розумових чи душевних якостей; друга, яку можна назвати нерівністю умовною чи політичною, тому що вона залежна від певного типу домовленості і тому що вона встановлюється чи принаймні затверджується за згодою людей. Ця остання полягає у різноманітних привілеях, якими дехто користується... як-от тс, що вони багатші, могутніші, їх більше шанують, ніж інших... Марно питати про джерело їхньої нерівності, оскільки відповідь визначається вже простим змістом цього слова. Ще менш можливо встановити, чи є хоч якийсь істотний зв'язок між цими двома різновидами нерівності. Бо це лише означало би запитувати, іншими словами, чи обов'язково ті, хто наказує, кращі за тих, хто кориться, і чи завжди пропорційні в одних і тих самих індивідів тілесна чи духовна сила, мудрість чи доброчесність їхньому багатству чи могутності; це питання, певно, годиться для обговорення рабами у присутності їхніх панів, але воно не постане перед людьми розумними та вільними, котрі шукають правду».
6.21. «Держава». 558 с. Див. прим. 14 до цього розділу (перший абзац про нападки на демократію).
6.22. «Держава», 433 b. Адам, який також схильний вважати, що цей фрагмент висувався як аргумент (прим, до 433 b 11), намагався реконструювати його, але визнав, «що Платон нечасто залишає стільки простору для доповнення своїх міркувань».
6.23. «Держава», 433 е-434 а. Продовження цього уривка див. у тексті до прим. 40 до цього розділу. Про підготовку до нього у більш ранніх частинах «Держави» див. прим. 6 до цього розділу. Ось як Адам коментує фрагмент, який я називаю «другим аргументом» (прим. до 433 с 35): «Платон шукає спільні моменти в його поглядах на справедливість та поширеним судовим значенням слова...» (Див. фрагмент, процитований у наступному абзаці тексту.) Адам намагається захистити Платонів аргумент від критика (А. Крона), який зауважив, хоча, можливо, не зовсім чітко, що цьому аргументу чогось бракує.
6.24. Цитати у цьому абзаці взято з «Держави». 430 d та наст.
6.25. Цей прийом увів в оману навіть такого пильного критика, як Т. Гомперц (T. Gomperz. Greek Thinkers, Book V, II, 10; Germ, ed., vol. II, pp. 378-379), який не помітив слабкості цього аргументу. У коментарях до перших двох книг «Держави» (op. cit.,V, II, 5; p. 368) він навіть пише: «Опис, що йде слідом, можна охарактеризувати як взірець ясності, точності та справжньої науковості...», і додає, що Платонові персонажі Главкон та Адимант, «ведені палким ентузіазмом... відмітають усі поверхневі пояснення».
Стосовно моїх зауважень щодо помірності, які містяться в наступному абзаці тексту, див. такий уривок із вступної статті Дж. Девіса та Ч. Воена (The Golden Treasury edition of the «Republic», p. XVIII, курсив мій): «Сутність помірності полягає у самообмеженні. Сутність політичної помірності полягає у визнанні права державного органу на підтримку та послух тих, ким управляють». Це доводить, що мою інтерпретацію Платонової ідеї помірності поділяють (хоча й виражають її в іншій термінології) послідовники Платона. Можу додати, що «помірність», тобто задоволеність своїм становищем, є чеснотою, спільною для всіх трьох класів, але класові трудівників притаманна лише ця чеснота. Отже, чеснота, доступна класові трудівників — помірність, класові помічників — помірність та мужність, класові опікунів — помірність, мужність та мудрість.
«Довгу передмову», процитовану також у наступному абзаці, взято з «Держави», 432 b та наст.
6.26. Тут можна навести термінологічний коментар стосовно терміна «колективізм». Те, що Г. Уеллс називає «колективізмом», не має нічого спільного з тим, що я розумію під цим словом. Уеллс є індивідуалістом (у тому розумінні слова, яке я в нього вкладаю), про що, зокрема, свідчать його праці «Права людини» та «Здоровий глузд війни та миру» (H.G. Wells. Rights of man; Common Sense of War and Peace), в яких містяться цілком слушні формулювання вимог егалітарного індивідуалізму. Втім, він також вірить, і цілком правильно, у можливість раціонального планування політичних інститутів з метою поглиблення свободи та добробуту окремої людської істоти. Цю віру він називає «колективізмом», хоча я описую те саме поняття висловом «раціональне планування інститутів в інтересах свободи». Можливо, цей вислів задовгий і незграбний, але за його допомогою я уникаю небезпеки, що «колективізм» витлумачать в антиіндивідуалістському сенсі, в якому це слово часто вживали, і не лише в цій книжці.
6.27. «Закони», 903 с; див. текст до прим. 35 до розділу 5. «Преамбулу», згадану в тексті («Втім йому потрібні... певні слова
