Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

6.54. Про те, що видатний скептик Карнеад справді повірив у Платонів виклад, свідчить Цицерон («Про республіку», III, 8; 13; 23), котрий подає Главконову версію практично без змін, як теорію, що її схвалює Карнеад. (Див. також текст до приміток 65, 66 та примітку 56 до розділу 10.)

У цьому зв'язку я хочу висловити свою думку, що можна втішитися тим фактом, що антигуманісти завжди вважали за потрібне звертатися до людських почуттів, а також тим фактом, що їм часто щастило переконати нас у щирості своїх намірів. Це свідчить про те, що вони чудово розуміють, наскільки глибоко ці почуття вкорінилися в більшості з нас і що зневажені «численні» не занадто погані, а — занадто добрі, занадто щиросерді та занадто простодушні, що вони навіть готові вислуховувати від часто нерозбірливих у засобах «кращих» звинувачення у негідному егоїзмі, обмеженому матеріальними інтересами, і бажанні лише одного — «натоптували свої животи, як звірі».

Епіграф до цього розділу запозичено із «Законів», 690 b (див. прим. 28 до розділу 5).

7.1. Див. текст до приміток 2-3 до розділу 6.

7.2. Подібні погляди висловлював Дж. С. Мілль. У своїй «Логіці» (G. S. Mill. Logic, 1st edition, p. 557 f.) він пише: «Хоча вчинки правителів у жодному разі не визначаються цілковито їхніми егоїстичними інтересами, потрібен конституційний контроль як запобіжний засіб, спрямований проти цих егоїстичних інтересів». Подібні ідеї він висловлює також у праці «Підлеглість жінок» (G. S. Mill. The Subjection of Women. Everyman edition, p. 251, курсив мій): «Хто сумнівається в тому, що можливе велике благо, велике щастя та велика відданість під абсолютним правлінням благочестивої людини? Тим часом закони та інституції потрібно застосовувати не до добрих людей, а до поганих». Наскільки я погоджуюсь зі словами, виділеними курсивом, настільки ж вважаю недоречним припущення, що міститься на початку фрагмента. (Див. надто прим. 15 (3) до цього розділу.) Подібне припущення можна виявити у блискучому фрагменті з «Представницького уряду» (J. Mill. Representative Government, 1861; див., зокрема, ст. 49), де Мілль бореться з Платоновим ідеалом філософа-правителя, бо саме через те, що його правління буде великодушним, воно означатиме «зречення» простих громадян від своєї волі та від можливості судити про політику.

Можна зауважити, що це Міллеве припущення було частиною спроби розв'язати конфлікт між «Есе про уряд» Джемса Мілля (James Mill. Essay on Government) та «знаменитою атакою Маколея» на цю працю (так називає її сам Дж. Мілль; див. J. S. Мill. Autobiography, chap. V, «One Stage Onward», 1st edition, 1873, pp, 157-161. Критику Маолея вперше було опубліковано в «Edinburg Review», March 1829, June 1829, October 1829). Цей конфлікт відіграв важливу роль у розвитку поглядів Дж. Мілля, а спроба розв'язати конфлікт насправді визначила кінцеву мету та характерні риси «Логіки» (принципові розділи якої я згодом опублікував у «Логіці моральних наук»), як писав Мілль у своїй «Автобіографії».

Ось яке розв'язання конфлікту між його батьком та Маколеєм пропонує Дж. С. Мілль. Він каже, що його батько правильно вважав політику дедуктивною наукою, але помилявся, гадаючи, що «ця дедукція (була) такою самою.. як і в чистій геометрії», тоді як Маколей був правий щодо більшого ступеня експериментальності дедукції, але помилявся, порівнюючи її з «чисто експериментальним методом хімії». Правильне розв'язання конфлікту, згідно з Дж. С. Міллем (J. S. Mill. Autobiography, ст. 559 та наст.) полягало ось у чому: політиці підходить дедуктивний метод динаміки — а саме, метод, який, на його думку, характеризується підсумовуванням наслідків за взірцем «принципу додавання сил». (Ця ідея Дж. С. Мілля проіснувала принаймні до 1937 року, як я показав у моїй «Убогості історицизму»,)

Не думаю, що цей аналіз був змістовним (тим паче, що він грунтувався на неправильному розумінні динаміки та хімії). Втім, деякі моменти можуть видатися вартими уваги.

Джеймс Мілль, подібно до багатьох його попередників та наступників, намагався, за словами Маколея (наприкінці його першої статті), «вивести науку управління з принципу людської натури» і, на мою думку, Маколей зробив абсолютно правильний висновок про те, що така спроба «цілковито неможлива». Метод Маколея можна назвати до певної міри емпіричним, оскільки для спростування догматичних теорій Дж. Милля він широко використовував історичні факти. Але вживаний ним метод не має нічого спільного з хімією (чи з беконівським індуктивним методом, який Маколей вихваляв, роздратований Міллєвими силогізмами). Його метод полягав у простому запереченні хибних логічних висновків у сфері, де неможливо логічно довести хоч який факт, що був би цікавим для розгляду проблеми, а також в обговоренні теорій та можливих ситуацій у світлі альтернативних теорій та альтернативних можливостей і в аналізі фактуально незаперечних свідоцтв. Одним із принципових предметів обговорення було те, що Мілль вірив, наче монархія та аристократія неминуче призводять до терору в правлінні — приклади легко спростовували цю точку зору. Два фрагменти з праць Дж. С. Мілля, процитовані на початку цієї примітки, показують. як вплинуло на нього це спростування.

Маколей завжди наголошував, що він хотів лише спростувати докази Мілля і не мав наміру оцінювати правдивість чи хибність пропонованих висновків. Вже тільки це повинно було б довести, що він не пробував застосувати на практиці індуктивний метод, що його він так вихваляв.

7.3. Див., приміром, Маєрове зауваження (Е. Mayer. Gesch. d. Altеrtums, V. p. 4), що «влада, за самою своєю суттю, є неподільна».

7.4. Див. «Держава», 562 b-565 с. У тексті я маю на увазі, зокрема, уривок 562 с: «Хіба надмір» (свободи) «не призводить людей до такого стану, коли вони прагнуть одного — тиранії?» і далі, 563 d-e: «І зрештою, як тобі добре відомо, вони вже не звертатимуть уваги на закони — писані чи неписані — оскільки не бажатимуть маги над собою жодної влади. Саме в цьому коріниться тиранія». (Стосовно початку цього фрагмента див. прим. 19 до розділу 4.)

Інші Платонові зауваження про парадокси свободи та демократії можна знайти в «Державі», 564 а: «Адже надмірна свобода, певно, і для окремої людини, і для держави обертається лише надмірним рабством... Отож, є всі підстави припустити, що до тиранії призводить насамперед демократична форма правління. Інакше кажучи, найбільше та найжорстокіше рабство, як мені здається, виростає з найбільшого можливого ступеня свободи». Див. також «Держава», 565 c-d: «А