Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

6.17. Див. Геродот, III, 80 і надто панегірик «ізономії», цебто рівності перед законом (III, 80, 6); див. також примітки 13 та 14 до цього розділу. Цей фрагмент з Геродота, що до певної міри вплинув на Платона (див. прим. 24 до розділу 4), висміюється в «Державі», так само, як і Періклова промова; див. прим. 14 до розділу 4 та прим. 34 до розділу 10.

6.18. Навіть натураліст Арістотель не завжди звертається до цього натуралістичного варіанта егалітаризму. Наприклад, його формулювання принципів демократії в «Політиці» (1317 b, див. прим. 9 до цього розділу та текст) абсолютно не залежить від нього. Але ще цікавішим може виявитися те, що в «Горгії», де важливу роль відіграє протиставлення природи та умовності, Платон викладає егалітарне вчення, не обтяжуючи його сумнівною теорією природної рівності всіх людей (див. 488 е-479 а, процитований у прим. 14 до цього розділу, та фрагменти 483 d, 484 а та 508 а).

6.19. Див. «Менексен», 238 е-239 а. Безпосередньо перед цим фрагментом знаходимо прозорий натяк на Періклову промову (а саме — на друге речення, процитоване у тексті до прим. 17 до цього розділу). Цілком імовірно, що повторювання терміна «рівність за народженням» у цьому фрагменті є зневажливим натяком на «низьке» походження синів Перікла та Аспазії, яких визнали афінськими громадянами лише після прийняття особливого законодавства у 429 році до н. е. (Див. Е. Meyer. Gesch. d.Altertums, vol. IV, p. 14, note to No. 392 and p. 323, No. 558.)

Дехто вважає (у тому числі навіть Гроут, див. його книгу G. Grote. Plato, III, p. 11), що Платон у «Менсксені», «починаючи свою риторику... полишає жартівливий тон», тобто, що в середині «Менексена», звідки взято цитований уривок, Платон говорить цілком серйозно. Але у світлі процитованого раніше уривка та з огляду на Платонове неприховане глузування в «Державі», там, де він наводить свої міркування з цього питання (див. прим. 14 до цього розділу), думка Гроута здається мені неприйнятною. Так само, на мою думку, не можна сумніватися в іронічному характері уривка, що стоїть безпосередньо перед тим фрагментом, що процитований у тексті і де Платон говорить про Афіни (див. 238 c-d): «Тоді, як і нині... наш державний уряд завжди був аристократичним... хоча іноді й називався демократією, він, насправді, є правлінням аристократії, тобто правлінням найкращих за згодою більшості...» Узявши до уваги Платонову ненависть до демократії, цей опис не потребує дальших коментарів. * Ще один безперечно іронічний фрагмент — це уривок 245 с (див. прим. 48 до розділу 8), де «Сократ» вихваляє Афіни за послідовну ненависть афінян до чужоземців та варварів. Оскільки, нападаючи в іншому місці («Держава». 562 е та наст., процитована у прим. 48 до розділу 8) на демократію — і, маючи на увазі саме афінську демократію,— Платон глузує з афінського поблажливого ставлення до іноземців, його панегірик у «Менексені» може бути лише іронією, й окрім того, лібералізм Афін висміюється прихильником Спарти. (Лікургів закон забороняв чужинцям оселятися в Спарті — див. Аристофан. «Птахи», 1012.) У цьому зв'язку цікаво зауважити, що в «Менексені» (236 а; див. прим. 15 (1) до розділу 10) Платон говорить про «Сократа», який у цьому діалозі промовляє проти Афін, що він був учнем ватажка олігархічної партії оратора Антифонта (уродженця Рамнунта; не плутати з афінянином софістом Антифонтом). Надто слід зважити на ту обставину, що «Сократ» виголошує пародію на промову, записану Фукідідом, котрий, схоже, сам був учнем Антифонта і захоплювався своїм учителем. * Про справжність «Менексена» див. прим. 35 до розділу 10.

6.20. «Закони», 757 а. Повністю цей фрагмент охоплює 757 а-е. Його головні місця процитовано у прим. 9 (1) до цього розділу.

(1) Про те. що я називаю стандартним запереченням проти егалітаризму, див. також «Закони», 744 b та наст.: «Було б чудово, якби кожен... володів... майном з усіма нарівні, але оскільки цс неможливо...» і т.д. Цей уривок є надто цікавим з огляду на ту обставину, що багато авторів змальовували Платона як ворога плутократії, судячи про нього лише на підставі «Держави». Але в цьому важливому фрагменті із «Законів» (744 b та наст.) Платон вимагає, щоби в «державі запровадили нерівний майновий ценз. А відтак посади, мита, розподілення та належна кожному шана будуть віддаватися не лише відповідно до особистих чеснот чи чеснот предків, не лише відповідно до сили та краси тіла, а й відповідно до статку чи нужди громадянина. У такий спосіб посади та шана розподілятимуться якомога рівномірно, тобто пропорційно до багатства громадянина, хоча й відповідно до принципу нерівного розподілу».

* Доктрина нерівного розподілу почестей та, як ми можемо припустити, обов'язків пропорційно до статку чи фізичної сили, певно, збереглася від героїчної доби завоювання. Багаті воїни, які мали важче та коштовніше озброєння, і ті, що виділялися фізичною силою, робили вагоміший, порівняно з іншими, внесок у перемогу. (Цей принцип існував за часів Гомера і, як переконував мене Р. Айслер, його можна виявити практично в усіх відомих войовничих племен.)* Головна думка такого ставлення, а саме те, що несправедливо рівно вшановувати нерівних, побіжно згадується ще у «Протагорі», 337 а (див. також «Горгій», 508 а та наст.— цей фрагмент згадано у примітках 9 та 48 до цього розділу), але Платон не приділяв їй великої уваги, поки не написав «Закони».

(2) Про те, як Арістотель розробляв ці проблеми, див. «Політика», III, 9, 1. 1280 а (див. також. 1282 b-1284 b та 1301 b 29). де він пише: «Усі спираються на певну справедливість, але їхні уявлення про справедливість недосконалі й не вичерпують цілого явища. Демократи, приміром, вважають справедливістю рівність, що так і є, хоча це рівність не для всіх, а лише для рівних. А олігархи вважають справедливістю нерівність, що так і є, хоча це нерівність не для всіх, а лише для нерівних». Див. також «Нікомахову етику», 1131 b 27, 1158 b 30 та наст.

(3) Заперечуючи проти цього антиегалітаризму, я, разом з Кантом, можу сказати, що всяка мораль має грунтуватися на принципі, згідно з яким ніхто не повинен вважати себе ціннішим за хоч яку іншу людину. Я переконаний, що лише цей принцип є прийнятним, зважаючи на загальновідому неможливість неупереджено судити