Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

Наступну Арістоледеву цитату взято з його «Політики», ПІ, 9, 8, (1280 b).

Дж. Філд» приміром, пропонує схожу критику (G. Field. РІatо and his Contemporaries, p. 117): «Не існує проблеми міста та його законів, які б справляли хоч яку виховну дію на моральне обличчя громадян». Однак Т. Грін чітко продемонстрував (T. Green. Lectures on Political Obligations), що держава не може насаджувати мораль через закони. Він напевно погодився б з таким формулюванням: «Ми бажаємо зробити моральною політику, а не політизувати мораль» (див. закінчення цього абзаца в тексті). Подібні Гріновим поглядам думки ще раніше висловив Спіноза (Б. Спіноза. «Богословсько-політичний трактат», розділ 20): «Той, хто хоче все регулювати законами, радше заохочуватиме пороки, аніж виправлятиме їх.

6.44. Я вважаю базовою для будь-якої спроби взяти під контроль міжнародну злочинність аналогію між громадянським миром і міжнародним, між звичайним злочином та міжнародним. Про цю аналогію та її обмеженість, а також про убогість історицистського методу для розв'язання подібних проблем див. прим. 7 до розділу 9.

* Можна згадати Г. Моргентау, як одного з тих, хто вважає раціональні методи встановлення міжнародного миру утопічною мрією (див. його книжку H. Т. Morgentau. Scientific Man versus Power Politics, English Edition, 1947). Про погляди Моргентау можна сказати, що вони характерні для розчарованого історициста. Biн усвідомлює, що історичні передбачення неможливі, але оскільки він припускає (приміром, разом із марксистами), що сфера застосування розуму (чи наукового методу) обмежена сферою передбачуваного, то Моргентау робить висновок, на основі непередбачуваності історичних подій, про незастосовність розуму у сфері міжнародник взаємин.

Втім, такий висновок не безперечний, оскільки наукове передбачення відрізняється від передбачення у розумінні історичного пророкування. (Жодна з природничих наук, за винятком теорії Сонячної системи, не має справи хоч із чимось подібним до історичного пророкування.) Перед суспільними так само, як і перед природничими науками не стоїть завдання передбачати «напрямки» чи «тенденції» розвитку. «Найбільше, на що здатні так звані «соціальні закони» і найбільше, на що здатні так звані «природні закони» — це показати певні напрямки... Але ні природничі, ні соціальні науки не здатні передбачити, як насправді складуться обставини і який конкретний напрямок завдяки цьому буде втілено в життя»,— пише Моргентау (ст. 120 та наст., курсив мій). Втім, природничі науки і не роблять спроб передбачити напрямки, а лише історицисти вважають таке передбачення метою суспільних наук. Відповідно, лише історицист буде розчарований, коли усвідомить, що ця мета недосяжна. «Багато... політологів, проте, твердять, що вони можуть... і справді... передбачати суспільні події з високим ступенем вірогідності. По суті, вони... є жертвами... ілюзій»,— пише Моргентау. Я, звісно, згоден. Але все це доводить, що від історицизму слід відмовитися. Припустивши, що відмова від історицизму означає відмову від раціоналізму в політиці, ми виявимо фундаментальний історицистичний передсуд — а саме, передсуд, що історичне пророцтво є основою для будь-якої раціональної політики. (Я вже згадував на початку розділу 1, що такий погляд характерний для історицизму.)

Моргентау висміює усі спроби підкорити владу розумові і запобігти війні, вбачаючи їхнє джерело в раціоналізмі та наукоподібності, що незастосовні до суспільства через саму свою суть. Але очевидно, що він доводить забагато. Громадянський мир було встановлено в багатьох суспільствах попри те, що, згідно з теорією Моргентау, жадоба влади повинна стати цьому на перешкоді. Він, звісно, визнає цю обставину, проте не помічає, що руйнує теоретичний підмурок власних романтичних тверджень.

6.45. Цитату взято я Арістотелевої «Політики», III, 9, 8 (1280).

(1) У тексті я кажу «окрім того», бо вважаю, що фрагменти, згадані в тексті, тобто Арістотель. «Політика», III, 9, 6 та III, 9, 12, найімовірніше виражають також і Лікофронові погляди. Ось докази, на яких засноване моє переконання. Починаючи з III, 9, 6 і до III, 9, 12, Арістотель критикує доктрину, яку я назвав протекціонізмом. У III, 9, 8, тобто фрагменті, процитованому в тексті, він прямо приписує Лікофроиу стисле і абсолютно чітке формулювання цієї доктрини. З інших Арістотелевих посилань на Лікофрона (див. пункт (2) цієї примітки) випливає, що, з огляду на його вік, Лікофрон мусив бути одним із перших, якщо не першим, хто сформулював теорію протекціонізму. Отже, є підстави припустити (хоча і без певності), що Арістотелеві нападки на протекціонізм (уривок від III, 9, 6 до III, 9, 12) спрямовані проти Лікофрона і що саме він був автором розмаїтих, але однакових за змістом формулювань. (Можна також згадати, що Платон у «Державі» (359 с) називає протекціонізм «поширеним переконанням».)

В усіх своїх запереченнях Арістотель намагається показати, що протекціоністська теорія не здатна пояснити ані територіальної, ані внутрішньої єдності держави. Він твердить (III, 9, 6), що ця теорія не помічає тієї обставини, що держава існує заради доброго життя, в якому немає місця ні для рабів, ні для звірів (тобто заради благочестивого життя доброчесних землевласників, бо кожен, хто заробляє гроші, через «механічний» характер своїх занять не може бути громадянином). Повз увагу цієї теорії пройшла також племінна єдність «справжньої» держави, що є (III, 9, 12) «спільністю добробутів у родах та родових об'єднаннях заради досягнення довершеного самодостатнього життя... і запроваджується між людьми. що живуть поруч і перебувають в епігамії.

(2) Про Лікофронів егалітаризм див. прим. 13 до розділу 5. Б. Джовет (В. Jowett. Aristotle's Politics, II. p. 126) характеризує Лікофрона як «нічим не уславленого ритора», та Арістотель, певно, вважав інакше, оскільки в його працях, що дійшли до нас, ім'я Лікофрона згадується принаймні шість разів (у «Політиці», «Риториці», «Фрагментах», «Метафізиці», «Фізиці», «Софістських спростуваннях»).

Навряд чи Лікофрон був набагато молодшим за Алкідама, свого товариша по школі Горгія, бо його егалітаризм не здобув би такого широкого розголосу, якби він став відомим після того, як Горгієву школу очолив Алкідам. Згадані Арістотелем у «Метафізиці», 1045 b 9 та «Фізиці», 185 b 27, Лікофронові епістемологічні інтереси також свідчать на користь нашого припущення, оскільки дають підстави вважати, що Лікофрон був Горгієвим учнем ще до того, як останній обмежив свої інтереси виключно риторикою. Звісно, будь-які судження про Лікофрона є вкрай умоглядними, з огляду на брак вірогідної інформації, що є в нашому розпорядженні.

6.46. Е. Barker. Greek Political Theory, I. p. 160. Про Юмову критику історичного варіанта теорії договору див. прим. 43 до розділу 4. Стосовно дальшого Баркерового твердження (ст. 161), що у протилежність до теорії справедливості Платонова справедливість — це не «щось зовнішнє», а радше, внутрішня властивість душі,