Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Подивіться на графік нижче (подяка Скоттові Фуллвайлеру73). Зверніть увагу, що ми поділили кожен секторальний баланс на обсяг ВВП (ми ділимо кожен складник тотожності секторальних балансів на те саме число — ВВП, тому це не змінює математичного відношення). Така репрезентація даних доволі зручна, і ми часто використовуватимемо її в посібнику. Більшість макроекономічних даних зазвичай представлені в поточних цінах і ростуть з плином часу через інфляцію, тому саме таке їх представлення — як рівня показника стосовно ВВП — полегшує побудову інформативних графіків. (Це краще, ніж мати справу з трильйонами доларів, у яких стільки нулів! Ми представляємо всі дані як відсоток від загального обсягу витрат в економіці).
Цей графік — «дзеркальне відображення» секторальних балансів, один з яких може бути в дефіциті, тоді як принаймні один з решти двох має бути в профіциті. Так, із 1980 року до початку періоду «економіки Золотоволоски» (1997 рік) дефіцит федерального уряду США був дзеркальним відображенням профіциту внутрішнього приватного сектору в сумі з дефіцитом поточного рахунку (показаний як позитивне число, адже відображає позитивне сальдо рахунку операцій з капіталом: решта країн світу, або зовнішній сектор, має позитивний фінансовий баланс проти США). Зауважте: графік підтверджує інформацію, яку ми дізналися з попередніх параграфів, а саме: сума дефіциту і профіциту за трьома секторами має дорівнювати нулю, а тому графічне представлення балансів — дзеркальне щодо осі часу.
За роки президентства Клінтона економічна політика була спрямована на зменшення дефіциту саме державного сектору; бюджет федерального уряду певний час підтримувався в стані профіциту (на графіку це період, де він піднімається вище нуля74). Зворотним боком медалі в цьому процесі був дефіцит приватного сектору, який дзеркально відбивав профіцит державного бюджету та профіцит зовнішнього сектору (у внутрішній економіці для останнього притаманний дефіцит поточного рахунку).
Дзеркальне відображення секторальних балансів — це ключовий інструментарій аналізу для дослідників з кола MMT, а також Інституту Леві, де свого часу працював автор цього підходу Вінн Ґодлі. Поза цим дослідницьким колом таку методику не оцінили і не використовували, а тому й не розгледіли свого часу небезпечний взаємозв’язок дефіциту приватного сектору та профіциту державного. Після фінансового краху 2007–2008 років у США внутрішній приватний сектор різко перейшов у великий профіцит (що зазвичай відбувається під час рецесії), дефіцит рахунку поточних операцій скоротився (бо американські споживачі почали купувати менше імпортних продуктів), а дефіцит бюджету зріс головно тому, що впали податкові надходження від продажу на внутрішньому ринку та знизився рівень зайнятості.
За часів президентства Клінтона політики думали, що профіцит федерального бюджету — бажаний і конче необхідний, хоча насправді це лише зворотний бік дефіциту фінансового балансу приватного сектору. На жаль, і після 2008 року політики роблять неправильні висновки з глобальної фінансової кризи. Їм вдалося переконати себе, що кризу спричинило марнотратство сектору державного управління. Це, відповідно, призвело до закликів скоротити бюджетні витрати (рідше — збільшити податки), щоб знизити дефіцит державного бюджету в багатьох країнах світу (зокрема, в Сполучених Штатах, Великобританії та Європейському Союзі, про що ми поговоримо пізніше).
Але реальність зовсім інша: у США саме ексцеси на Волл-стрит стали причиною нагромадження величезних боргів у приватному секторі, який зазнав краху і завдав нищівного удару по економіці, адже державні податкові доходи стрімко скоротилися. Це зумовило величезне збільшення дефіциту бюджету федерального уряду (як емітент суверенної валюти федеральний уряд не має обмежень у платоспроможності [наразі читачі мають просто погодитися з цією тезою, яку ми детально обговоримо в розділі 2]). Проте економічний спад був болючий для бюджетних доходів органів влади на рівні штатів та інших територіальних утворень75. Уряди на рівні штатів відреагували на кризу, скорочуючи витрати, звільняючи працівників, а також шукаючи додаткові доходи.
Так званий досконалий фіскальний шторм, що знищив значну частину податкових надходжень, закінчився тим, що одночасно з економічним відновленням почав знижуватися й загальний дефіцит державного сектору (федерального уряду, штатів та місцевих органів влади). Коли темпи економічного відновлення були слабкі (у перші п’ять років від початку кризи нових робочих місць створювалось небагато)76, цього вистачало для скорочення дефіциту державного бюджету77. У 2014 році створення нових робочих місць було інтенсифіковане78.
Якщо ж ви хочете спрогнозувати, яким буде наше «дзеркальне відображення» на графіку, представленому вище, після повного відновлення економіки, то, можливо, ми не помилимося, коли скажемо, що економіка США повернеться до свого довготривалого середнього стану — профіциту приватного сектору на рівні 2 % від ВВП, дефіциту рахунку поточних операцій на рівні 3 % від ВВП і державного дефіциту на рівні 5 % від ВВП. У нашому рівнянні секторальних балансів це припущення матиме такий вигляд:
Баланс внутрішнього приватного сектору (+2) + Баланс внутрішнього державного сектору (−5) + Баланс зовнішнього сектору (+3) = 0.
І ми знову повертаємося до твердження, що сума секторальних балансів в економіці дорівнює нулю!
Блок: Заперечення рівнянь макроекономічного обліку
Багато людей бувають налаштовані скептично, коли вперше стикаються з рівнянням макроекономічного обліку. У цьому блоці-довідці ми матимемо справу з трьома видами заперечень:
1. Рівняння макроекономічного обліку — це щось на зразок простої арифметики, тобто 2 + 3 = 5? Чи, може, насправді звичайне підтасовування результатів?
2. Чи могли б ми обрати інші рівняння? Чому важливі саме ці?
3. Чому «дисбаланс» (профіцит або дефіцит) називається «секторальним балансом»?
Що стосується першого питання, то справді, у якомусь розумінні ми підтасували результати. Спочатку виключили ймовірність, що чорні гелікоптери серед ночі скидатимуть мішки з грошима на наші подвір’я79. Також виключили деякі витрати, які йдуть «у нікуди» — тобто яких ніхто не отримав. І, нарешті, виключили витрати, за які якимсь чином «заплатили».
Уявімо, що вся наша економіка складається лише з двох осіб — з вас і мене. Я буду Робінзоном Крузо, вам доведеться побути П’ятницею. Якщо я витрачаю, ви отримуєте дохід. Якщо витрачаєте ви, дохід отримую я. Я можу споживати або заощаджувати, і ви можете споживати або заощаджувати. Ми здійснили деномінацію, тобто визначили, що наші витрати, доходи, заощадження, профіцит, дефіцит обліковуватимуться в грошах під назвою «долар», а операції — подряпинами на великому камені біля ставка. Ми винайшли бухгалтерію (техніку обліку з подвійними записами, один із яких — про активи, а другий — про пасиви) і використовуємо її, бо так зручно відслідковувати витрати та доходи. (Ми довіряємо одне одному. Але в нас коротка пам’ять. Тому ми ведемо записи. Я приймаю ваші боргові зобов’язання, номіновані в доларах, і ви приймаєте мої).
Це все фундамент для нашого ментального експерименту — наче фокус із капелюхом та кроликами. Але в нашому випадку все по-чесному: ми нічого не приховуємо одне від одного.
Скажімо, ви найняли мене, щоб зібрати кокоси з ваших дерев, а я наймаю вас ловити рибу в моєму ставку. Ми маємо право власності на відповідні ресурси: у вас є кокоси, а в мене — риба. Як працівники ми маємо право одержувати зарплати, але
