Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
(Незрозумілим і поза поясненнями Маркса лишається питання про те, чому пропозиція робочої сили продовжує перевищувати попит. Адже якщо так вигідно «експлуатувати» робочу силу, то чому конкуренція не змушує капіталістів підвищувати прибутки за рахунок залучення все більшої праці? Інакше: чому капіталісти не конкурують між собою на ринку праці, піднімаючи таким чином заробітну платню до рівня, за яким отримання прибутків стає неможливим, а отже, неможливою стає й експлуатація? Маркс міг би відповісти на це так (див. підрозділ V): «Тому що конкуренція змушує їх вкладати все більше і більше капіталу в обладнання, а значить вони не можуть збільшувати ту частину свого капіталу, що йде на заробітну платню». Проте така відповідь є незадовільною, бо навіть якщо вони витрачають свій капітал на обладнання, то можуть робити це, лише купуючи працю, необхідну для виробництва цього обладнання, або спонукаючи інших купувати таку працю, тим самим підвищуючи попит на неї. Це свідчить про те, що причини феномена «експлуатації» розглядуваного Марксом полягають не в механізмі ринку з розвинутою конкуренцією, як він сам вважав, а зовсім в інших факторах, зокрема в поєднанні низької продуктивності праці і недорозвиненої ринкової конкуренції. Втім, детального і задовільного пояснення19 цього феномена все ще не існує.)
(в) Перед тим, як завершити обговорення теорії вартості та її ролі в Марксовому аналізі, я хочу коротко прокоментувати інші її аспекти. Ідея (введена не Марксом) про те, що існує щось поза цінами, а саме — об'єктивна, реальна чи істинна вартість, відносно якої ціни — це лише «форма її прояву»20, досить ясно свідчить про вплив ідеалізму Платона з його розмежуванням прихованої суті або істинної реальності і випадкових або ілюзорних явищ. Слід сказати, що Маркс доклав чимало зусиль21, аби позбавитися цієї містичної риси об'єктивної «вартості», але безуспішно. Він намагався бути реалістом, приймаючи за реальне, що виявляє себе у формі ціни, лише зримі і важливі речі — робочий час. І немає сумнівів у тому, що кількість робочого часу, необхідного для виробництва товару, тобто його марксистська «вартість», має велике значення. До речі, питання про те, чи повинні ми називати цей робочий час «вартістю» товару, лишається, звичайно, питанням до певної міри чисто вербальним. Така термінологія може ввести в оману і виявитися досить нереалістичною, особливо, якщо слідом за Марксом ми припустимо, що існує тенденція до зростання продуктивності праці. Адже і сам Маркс зазначав22, що із зростанням продуктивності праці вартість товарів знижується, а заразом виникає можливість підвищення реальної заробітної платні і реальних прибутків, тобто може збільшуватися кількість товарів, що їх споживають робітники і капіталісти, і одночасно знижуватися «вартість» заробітної платні і прибутків, себто може зменшуватися кількість часу, необхідного для виробництва цих товарів. Отож, і в тому випадку, коли ми бачимо реальний прогрес — скорочення робочого дня і значне покращання умов життя робітників (не кажучи вже про їхні зрослі грошові заробітки23 навіть у золотому вираженні),— робітники можуть ремствувати на те, що марксистська «вартість», реальна суть чи субстанція їхнього заробітку зменшується, бо скорочується кількість часу, необхідного для виробництва цієї субстанції. (Так само могли б ремствувати і капіталісти.) Все це Маркс визнавав, і все це показує, як може ввести в оману вартісна термінологія і якою незначною мірою вона відбиває реальний соціальний досвід робітників. У трудовій теорії вартості платонівська «сутність» виявляється повністю відірваною від досвіду24.
III
Позбавившись Марксової трудової теорії вартості та його теорії додаткової вартості, ми, зрозуміла річ, можемо прийняти його аналіз (див. закінчення пункту (а) підрозділу II цього розділу) того тиску, що його чинить надлишкове населення на заробітну платню працюючих робітників. Не можна заперечувати те, що за умов існування вільного ринку праці і надлишкового населення, тобто поширеного і хронічного безробіття (безробіття, безперечно, відігравало свою роль, як за часів Маркса, так і пізніше), заробітна платня не може піднятися вище її голодного чи злиденного рівня. Допускаючи це, а також і вище згадувану доктрину нагромадження, Маркс правильно стверджував, що у світі високих прибутків і зростаючого багатства голодний рівень заробітної платні і злиденне життя можуть стати одвічною долею робітників.
Навіть якщо аналіз Маркса і був помилковий, я вважаю, що його намагання пояснити феномен «експлуатації» заслуговує на глибоку повагу. (Як згадувалося наприкінці пункту (б) попереднього підрозділу, здається, що й досі не існує абсолютно задовільної теорії, яка пояснювала б цей феномен.) Слід сказати, що Маркс, звичайно, помилявся, коли пророкував про те, що розглядувані ним умови залишатимуться незмінними, якщо їх не змінить революція. Він помилявся ще більше, коли пророкував про їхнє погіршення. Факти спростували ці його пророцтва. Більше того, навіть якщо ми визнаємо його аналіз необмеженої і неінтервенціоністської системи, то й тоді його пророчий доказ виявиться безпідставним, адже тенденція до зростання бідності, згідно з Марксовим аналізом, спрацьовує лише в системі вільного ринку праці — в системі розвинутого необмеженого капіталізму. Однак при не виключеній можливості організації професійних спілок, укладання колективних договорів, проведення страйків, допущення Марксового аналізу стають неспроможними, а пророчий доказ у цілому — розпадається. Згідно з Марксовим аналізом, можна було б чекати, що згадувані соціальні дії або будуть придушені, або дорівнюватимуть соціальній революції, адже колективний договір може протистояти капіталові, встановлюючи щось подібне до монополії на працю, може перешкоджати капіталістові використовувати промислову резервну армію з метою зниження заробітної платні, а відтак, змусити капіталіста задовольнятися нижчими прибутками. Звідси зрозуміло, чому гасло «Пролетарі, єднайтеся!» на думку марксистів було справді єдиною можливою відповіддю необмеженому капіталізму.
Зрозуміло також, чому цей заклик відкриває проблему державного втручання в економіку і призводить до зміни необмеженого капіталізму на нову систему — інтервенціонізм25, що може розвиватися у різноманітних формах. Адже очевидно, що капіталісти будуть, мабуть, відкидати право робітників на єднання, стверджуючи, що профспілки загрожують вільній конкуренції на ринку праці. Інтервенціонізм, таким чином, зустрічається з проблемою (що становить частину парадокса свободи26): яку свободу має захищати держава — свободу ринку праці чи свободу бідних об'єднуватися? Яке б рішення при цьому не приймалося, воно призводить до державного втручання в економіку, використання організованої політичної сили як держави, так і профспілок. За
