Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

на те, що подібні процеси завдячують тому, що Англія «експлуатує увесь світ». Він висміював і критикував «англійський пролетаріат», який «фактично все більше і більше обуржуазнюється», а не страждає, згідно з передбаченнями. Енгельс писав38: «...так що ця найбуржуазніша з усіх націй хоче, мабуть, довести справу зрештою до того, щоб мати буржуазну аристократію і буржуазний пролетаріат поряд із буржуазією». Така зміна позиції Енгельса є не менш важливою, ніж та, про яку я згадував у попередньому розділі39. Вона теж сталася під впливом соціального розвитку, який призвів до тенденції, протилежної зубожінню. Маркс звинувачував капіталізм у «пролетаризацїї середнього класу і дрібної буржуазії» і в призведенні робітників до рівня злидарів. А Енгельс — знову-таки — звинувачував його в тому, що він робить із робітників буржуа. Одна наймиліша риса невдоволення Енгельса полягала в обуренні, яке стало причиною того, що він називав британців, котрі поводили себе так нерозсудливо і спростовували пророцтво Маркса, «найбуржуазнішою з усіх націй». Згідно з Марксовою доктриною, слід було чекати, що ця «найбуржуазніша з усіх націй» доведе зубожіння і класові протиріччя до критичного рівня, а натомість ми бачимо, що все відбувається навпаки. У марксиста волосся стає дибки, коли він довідується про нечувану аморальність капіталістичної системи, яка перетворює хороших пролетарів на поганих буржуа, забуваючи при цьому, що аморальність системи, згідно з Марксом, полягає — єдино — в тому, що вона повинна діяти прямо протилежним чином. У ленінському аналізі40 зловісних причин і жахливих наслідків сучасного англійського імперіалізму можна зустріти і таке: «Причини: 1) експлуатація даною країною всього світу; 2) її монопольне становище на всесвітньому ринку; 3) її колоніальна монополія. Наслідки: 1) обуржуазнення частини англійського пролетаріату; 2) частина його дозволяє керувати собою людям, купленим буржуазією або принаймні оплачуваним нею». Давши таку приємну марксистську назву «обуржуазнення» ненависній тенденції (ненависній переважно тому, що вона не відповідала шляху, яким повинен іти світ згідно з теорією Маркса), Ленін, мабуть, вірить у те, що вона стала марксистською тенденцією. Маркс стверджував: що швидше увесь світ пройде через невідворотний історичний період капіталістичної індустріалізації, то краще, а отже, він схилявся до підтримки41 імперіалістичних тенденцій. Ленін дійшов цілком протилежного висновку. Якщо англійський колоніалізм спричинив те, що англійські робітники йшли слідом за «лідерами, купленими буржуазією», замість того, аби йти за комуністами, то потенційний запал для вибуху він вбачав саме в колоніальній імперії. Такий революційний вибух у колоніях міг би привести в дію закон зубожіння у метрополії, а відтак, уможливив би там революцію. Отож, колонії були тим місцем, звідки могла поширитися революційна пожежа...

Я не думаю, що допоміжна гіпотеза, історію створення якої я змалював, може захистити закон зубожіння, бо й сама вона спростована досвідом. Існують країни, скажімо скандінавські демократії, Чехословаччина, Канада, Австралія, Нова Зеландія, не кажучи вже про Сполучені Штати, де демократичний інтервенціонізм забезпечив робітникам високий рівень життя, хоча колоніальна експлуатація не справила на них ніякого впливу, в усякому разі такого, щоб підтвердити цю гіпотезу. Навіть більше: якщо ми порівняємо певні країни, які «експлуатували» колонії, такі як Голландія і Бельгія, з такими країнами як Данія, Швеція, Норвегія і Чехословаччина, які не «експлуатували» колонії, то зрозуміємо, що промислові робітники не отримували прибутків від володіння колоніями, адже становище робітничого класу в усіх цих країнах має разючу схожість. Більше того, якщо злидні, які проникли до аборигенів разом із цивілізацією, є однією з найчорніших сторінок історії цивілізації, не можна наполягати на тому, що ці злидні мали тенденцію до зростання з часів Маркса. Якраз навпаки — справи аборигенів помітно покращилися. І якби допоміжна гіпотеза та й основна теорія були б правильні, то зубожіння аборигенів стало б надто відчутним.

VII

Тепер, як і у випадку з третім та другим кроками у попередніх розділах, я ілюструватиму перший крок Марксового пророчого доказу, показуючи його певний практичний вплив на тактику марксистських партій.

Під тиском очевидних фактів соціал-демократи мовчки відмовилися від теорії зростаючого зубожіння, однак, у цілому, їхня тактика продовжувала базуватися на припущенні про те, що закон екстенсивного поширення зубожіння правильний, тобто, що чисельність промислового пролетаріату мусить постійно зростати. Саме через це вони засновували свою політику виключно на основі захисту інтересів промислових робітників, твердо вірячи, водночас, що вони уособлюють або незабаром будуть уособлювати «величезну більшість населення»42. Вони ніколи не сумнівалися в твердженні «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що «Всі дотеперішні рухи були рухами меншості або здійснювалися в інтересах меншості. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості». Через те вони самовпевнено чекали того дня, коли класова свідомість і класова переконаність промислових робітників принесуть їм більшість на виборах. «Не може бути ніякого сумніву в тому, хто, кінець кінцем, вийде переможцем: нечисленні привласнювачі чи величезна більшість трудящих». Вони не бачили того, що промислові робітники ніде не складали більшості, тим паче «величезної більшості», і що статистика вже не виявляє тенденції до зростання їхньої кількості. Вони не розуміли, що існування демократичної робітничої партії цілком виправдане лише доти, доки така партія готова до компромісу чи навіть співробітництва з іншими партіями, скажімо партією, що репрезентує інтереси селянства чи середнього класу. Вони не бачили також і того, що їм слід змінити всю свою політику і наміри репрезентувати переважно чи виключно інтереси промислових робітників, якщо вони хочуть управляти державою самі як представники більшості населення. Звичайно, таку зміну політики не можна замінити наївним твердженням про те, що сама по собі пролетарська політика могла б просто навернути (як казав Маркс43) «сільських виробників під духовне керівництво головних міст кожної області і забезпечила б їм там, в особі міських робітників, природних представників їх інтересів».

Позиція комуністичних партій була іншою. Вони суворо дотримувалися теорії зубожіння, вірячи, що цей процес, не лише екстенсивного, а й інтенсивного зубожіння колись знищить причини тимчасового обуржуазнювання робітників. Ця віра надто сприяла тому, що Маркс міг би назвати «внутрішніми протиріччями» їхньої політики.

Ситуація з тактикою виглядає досить просто. Завдяки Марксу, комуністи були твердо переконані в тому, що бідність має незабарно зрости. Вони знали також, що партія не завоює довіри робітників без боротьби за них і разом з ними за поліпшення їхньої долі. Ці дві фундаментальні настанови і зумовили загальні принципи їхньої тактики: поділяти вимоги робітників, підтримувати їх у кожному епізоді їхньої безперервної боротьби за хліб і дах над головою, уперто боротися