Українська література 17 століття - Автор невідомий

До трибуналу ідуть на огуду.

Та й трибуналів сусідам не досить.

Смерть-медіатор обом суд виносить. Лютяться вперто. Аж смерть помирила, Близьких сусідів навік розлучила.

ПІЮТЬ ПІВНІ

В хлопа питає жовнір, чи світало.

«П’ять уже півнів,— вістить,— проспівало». Встали жовніри і снідати просять:

«Трьох засмаж півнів, то буде нам досить». «Де ж їх узяти? Один лиш при хаті».

«Та ж говорив ти: п’ять мало співати. Трьох — на пательню! — слуга порядкує.—

Бо тобі ребра як стій порахуєм!»

Чуха хлоп чуба, спроквола міркує,

Півня одного натроє шматує:

«Нате вам три вже. Як чарка зогріє,

Мабуть, з вас кожен, мов півень, запіє!»

Климентій З І Н ОВ її В

О ЛЮДЄХ ПРАВДИВИХ І ХОТЯЩИХ ПРАВДИ НАУЧИТИСЯ НАУКА

Хоч то мовять: правдою не поживитися,

а ліпшей од неправди завше хранитися,— Кгди ж із дна моря правда святая виймаєт і, хоч не пожитечна, а часом сприяєт.

І паки, правду рекши, тілько бойся бога, а так правая будет до неба дорога.

І єще ж яко же там прежде повишше ріх

такую ж річ, що мовлю — правда то єст не гріх. Зачим нехай всяк зволить в правді ся кохати, котрою лятвій зможет часом оправдати.

А поневаж і сам бог во всем єст правдивий,

пред ним же не оправдить всяк несправедливий. Тім кождому правдивим бити подобаєт,

єсли хто по сем віку в небі жить желаєт.

О СМЕРТІ

0 смерте, смерте, чому ти так єстесь страшна —

не тілько ти, леч твоя і пам’ять ужасна?

Кди ж богатих і вбогих нікгди не минаєш, але равно з душами всяких разлучаєш,

Яко то розмаїтих панов благородних,

так славних і преславних і великородних,

На високих гонорах породи шляхетної

і величайших властей фамилії славетної,

А особливе простих і великоможних,

чесних же і пречесних і ясновельможних,

Так зась гетьманов і крольов державних, а посполу і царей великодержавних,

А затим єпископов всяких освященних і всяких архієреїв преосвященних,

1 з убогих духовних особ найподлійших,

а з ними також вп’ять і патріарх святійших. Зачим давай довольно навет кому жити, єсли то не мощно нікому опустити.

О ВОЛОЧАЩИХСЯ ЧЕРНЦЯХ ПО МІСТАХ, ПО ШКОЛАХ І ПО КОРЧЕМНИХ ДВОРАХ

Многії волоцюги з гультяйства бивають, особно і чернці також ся пробігають —

Не хотять в монастирєх послушаннє міти і ведлуг свойого спасення терпіти.

Да повіється іний к бісу по своїй волі, шукаючи на згибель собі свояволі.

А свояволя добра, да не пожитечна,

з которої ся рождаєт згибель доконечна.

Особливе теж чернця она погубляєт

а і світського также, вім, не направляєт.

Прето свято б діло всім єй не заживати,

да статечность і цноту з побожностю ховати.

Аже не тілько свіцький часом ховать не вмієт, да туда ж і чернець іний вандровний шалієт

І людей до згоршення свіцьких привожаєт і погибелі своїй душі примножаєт.

Такому не потреба милостиню давать,

але всюда годно єст киями частувать.

І будет іний чернець през ввесь вік ся волочить, а трафляється тому в школі ся і скончить,

Або где нагле лунет у корчемном дому, то уже і не знати, що чинити тому.

Может неразсудной той шинкарці напити, а що горш, і комедій яких начинити.

І кгди в корчмі згинет, в гной, як пса, закопати, поневаж так важився зле пуступувати

І чесним законникам неславу вношати,

і монастирям безчестность наволокати.

Людям здається, же всяк чернець так злонравний, як он нецнотливий син і преокаянний.

Не хочет в монастирю той жительствовати і старшому і братії ся повинувати.

Да злий раб, яко гультяй, завше волочиться, а в монастирю нігде йому жить не хочеться.

Биле би по городах людям очі поров,

бодай тілько його кат самого іспоров.

І єсли, вп’ять мовлю, где такий в миру згинет, аж неслава закону нашому * прослинет.

Бо напрод згинення он монастирі осуждаєт,

же, мовить, жадний мене ігумен не приймаєт,

На полі рукопису авторське пояснення: «чернецькому»,— Ред.

Мушу ся волочити по тоєй неволі,—

а то лжет, биле б йому нашаліться доволі,

І зась брешет, же, мовить, нігде мя не приймають — биваєт то і правда, же нецноти його знають, Єднак лжет то, яко пес: в монастирях приймують всяких, паче ж, котрії добре поступують,

Бо мовять: вольно псові і на бога брехать, і на кого-кольвек, як псові, также щекать.

Бо що і од шибениць котрії втікають,

і тії в монастирях часом ся освобождають.

А чернець, в монастирю не хотящий жити,

єдно то будет бісу по вандровках служити. Котрий і нагороду од нього восприймет —

пропасть вічну, кгди душу його той собі приймет. І хто ж того в поминник может уписати

і з преставльшимися братіями поминати.

Нехай уже сам себе такий поминаєт і богові за діла злії одвіт даваєт.

А поминанія он отнюд не достоїн,

але осудовиська і по смерті достоїн.

Єсть же то правда, як не єдної матері-діти:

іний, хоч странствуєт *, да статок будет міти,

Не пойдет таковий где в корчму ночувати, але до священика может ся впрохати **,

Або хоч і до простих, так же людей чесних, а не до корчемних котрих домов безчесних,

І подякуваннє людям добрим, вставши, оддати і в путь свой, где надобно, з богом поспішати,

І не будет той в граді і в весі медліти,

тілько паче в монастир вп’ять жити хотіти ***. Тому, кгди попросить, і ялмужну дать годиться — будет бо за дающих той богу молиться.

І як в монастирю начнет знову пробувать,

начнет за благотворців к богу мольби вношать.

І аз, пишущий се, тож некгдись провандровався — люб в далекії краї, да зле не блукався,

І вп’ять беззазорно став в манастир поспішать

і в нім по-давньому, з ласки божої і старших, пребивать. А неуважних плутов тих не похваляю,

єднак не волочитись і тим щиро прияю.

Бо лучшей на єдном єст місцю стокрот жити і в обителі святой безропотно служити.

На полі рукопису авторське уточнення: «ідет».— Ред.

На полі рукопису авторський запис: «Не маш в книзі сій большого над сього вірша —■ 90 строк і чотири».— Ред.

На полі рукопису авторське уточнення: «бавитись».— Ред.

Так мощно і богові, чаєм, угодити

і, през помощ його, всі гріхи оддалити.

Прето і ви, братіє, звольте ся возвращать

к монастирям на житла і до смертей пробувать

Неісходно, бо всяк в монастирю живущий

обрящет блаженство в сей вік і в будущий.

Котрого