«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
Стратон Стратонович виглянув у приймальню. Маргарита Ізотівна нагадувала в цю мить Цезаря, бо водночас робила три роботи: читала книгу, стрекотіла на машинці і ляпала, як казав Ковбик, язиком. Зося сиділа збоку. На її довгих колінах лежала ліниво розкрита книжка, з якої вона, здається, знала кожний рядок напам'ять.
— Белетристика? У робочий час? Ну й роботка у вас! Де б собі таку роботу знайти? — кидав свою улюблену фразу Стратон Стратонович і робив вигляд, що сердиться. — Зосю, покличте до мене Ховрашкевича, — мовив він і, зустрівшись з поглядом Маргарити Ізотівни, нехотя додав: — Будь ласка.
Ховрашкевич зайшов блідий, як імпортне білило вищого гатунку.
— Ніч минула без сну і без радощів, — вгадав Ковбик, дивлячись на нього.
— Кликали, Стратоне Стратоновичу? — замість відповіді запитав Ховрашкевич, якому теж, очевидно, було не до жартів. Навіть сумних.
Ковбик мовчки показав на стілець і, підійшовши до вікна, приклав руку до грудей.
— Чи й вас ото так канудить, Михалку, як мене, чи ні?
Ховрашкевич ці слова розцінив по-своєму:
— Канудить, але не від того, що ви думаєте.
— А про що я повинен думати? — різко обернувся Стратон Стратонович.
— А ви що, не знаєте, що вчора трапилося у Бубонів?!
Стратон Стратонович зупинився і на мить завмер.
— Як завжди, щось накоїли? Що дерболизнули більше, ніж слід було, я й по вас бачу.
— За мною і Панчішкою приїжджала міліція, — спокійно промовив Ховрашкевич.
— Яка міліція? Чого? — Стратон Стратонович втягнув голову в плечі. — Я так і думав! Ви ж не можете без пригод. Що трапилося? Тільки конкретно й коротко…
— То я вам розповім з самого початку…
— Конкретно і коротко, — перебив його Ковбик.
— Хтось зателефонував у медвитверезник і повідомив, що у будинку Бубона п'яні вчинили бійку…
— А що ж учинили ви?
— Нічого. Ми просто сиділи з Масиком і сперечалися…
— За допомогою кулаків?
— За допомогою аргументів…
— Чуло моє серце, що ці пиятики колись-таки закінчаться витверезником…
— Але мене, як бачите, не забрали.
— А Масика?
— І Масика теж. Міліція вибачилася і поїхала геть…
Стратон Стратонович задумався.
— Може, помилилися адресою? — перепитав по паузі.
— Ні, старшина сказав, що трохи приглушений чоловічий голос повідомив: «У будинку Бубонів спочатку пили, а тепер б'ються», а потім назвав точну адресу.
Стратон Стратонович зітхнув:
— Як ви гадаєте, чия це робота?
Ховрашкевич знизав плечима. Ковбик натис на дзвінок. На порозі з'явилася Зося.
— А покличте-но мені Арія Федоровича. Тільки не кажіть, хто у мене, — наказав Стратон Стратонович. — А ви, — повернувся до Ховрашкевича, — зайдіть тим часом в оці двері, — показав на четверті, загадкові двері Ковбик, крізь які, окрім нього, ніхто ніколи не входив. Там стояв холодильник, диван, невеличкий журнальний столик і стілець.
Арій Федорович Нещадим увійшов з офіційним, як бланк, виразом обличчя і холодним, немов сталь, поглядом.
— Викликали, Стратоне Стратоновичу? — перепитав він.
— Запрошував, — уточнив Ковбик. — Сідайте, будь ласка. — Підвівся з-за столу, підсмикнув штани і взявся за цигарку. — Як ви добралися вчора додому?
— Спасибі, добре… А чому ви питаєте? Щось трапилося? — Нещадим насторожився.
— Трапилося, — пихнув димом Ковбик. — До Карла Івановича міліція приїжджала.
— Я щось чув… Кажуть, Ховрашкевич у витверезник потрапив?
— Хто каже? — Ковбик раптово загальмував і глянув, вичікуючи, на Нещадима.
— Товариші кажуть… Панчішка…
— То він, очевидно, з вами пожартував, Арію Федоровичу.
— Я вас не зрозумію, — підвівся Нещадим.
— А я вас теж! — Стратон Стратонович раптом відчув, як у скроні вдарила кров. — Міліція приїжджала, але нікого не забрала. Той, хто дзвонив у витверезник, прорахувався. Ні Ховрашкевич, ні Панчішка не були п'яні… Принаймні їхня творча дискусія бійкою не закінчилась.
— Для чого це ви мені кажете? — Нещадим зблід і став схожий на глянцевий папір, на якому ще ніхто нічого не писав. — Це ви кажіть своїм улюбленцям. Ховрашкевичу, наприклад, якщо він є на роботі…
— Ви мені киньте з цим! — Стратон Стратонович розізлився. — Я вам не дозволю. Для мене у «Фіндіпоші» всі однакові: і ви, і Ховрашкевич, і Панчішка, і Сідалковський, і Дульченко… Так що я попрошу…
— Пробачте, але так усі говорять.
— Мене це не цікавить, що говорять усі. Мене цікавить, що ви на це скажете! — На слові «це» Ковбик зробив наголос.
— На що саме? Що за натяки? Чи не думаєте ви, що в міліцію телефонував я? — прищулив око Нещадим.
Ковбик надкусив цигарку, але запалювати не поспішав. Чоло заросилось і виблискувало маленькими срібними кульками. Думки переганяли одна одну, як коні на іподромі, але він не бачив жодної, на якій можна було б зупинитися. «Все ж інтуїція мене не зраджувала. Я ще зранку відчував, що має щось трапитися. Треба щось робити… Але що?» Стратон Стратонович ще раз підтягнув штани, наче це надавало йому сил і впевненості. Тепер він уже був переконаний, що дзвінок у міліцію — справа рук Нещадима, але як ти це доведеш? Інтуїція — ще не доказ.
Для чого потрібний був той дзвінок Нещадиму? На що він розраховував? Попадеться Ховрашкевич, припиняться експерименти, і Нещадим займе його місце? Ні. Йому це не потрібно.
Скоріше, це був черговий замах, але не на Ховрашкевича, а на нього, Ковбика. На Ковбика як на керівника «Фіндіпошу».
— Чого це ви мовчите? Нічим крити? — Нещадим знахабнів і пішов у наступ, пам'ятаючи, що це найкраща оборона.
Ковбик наблизився до нього впритул і, спершись обома руками на стіл так, ніби збирався скочити на коня, глянув прямо у вічі Нещадиму. Той не витримав його погляду і відвів очі вбік.
— Я не збираюсь мовчати, Арію Федоровичу… Ви помиляєтесь…
— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але й я вам скажу…
— Ви вже сказали чітко і ясно… Це вам не вперше, — різко перебив його Ковбик. — Але запам'ятайте — усьому колись настає кінець. Моєму терпінню теж. Я чоловік принциповий — це всі знають.
— Пробачте…
— Цього разу справа значно серйозніша, ніж ви гадаєте, — Ковбик не давав Нещадиму й передихнути.
Арій Федорович ще більше пополотнів і раптом знову присів, ухопившись руками за краєчок столу.
— Але я вибачаюсь не тому, — Нещадим почав заїкатись. — Ви мене в цю справу не вплутуйте. Це вам не вдасться. У вас немає ніяких доказів.
— Ви так гадаєте?
Стратон Стратонович вигравав час. Він знав, що
