«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— Ви забуваєте, Грак, що краще прожити тридцять років і їсти паюсну ікру, ніж сімдесят вісім і жувати сріблястого хека у власному соку.
Над околицею Кобилятина-Турбінного несподівано повис жайворонок і, затріпотівши крильцями, залився піснею.
— Грак, як ви дивитесь на цього небесного солов'я? Здорово працює і, уявіть собі, не за гроші. Не за гроші завжди краще виходить. А як ви вважаєте? Мовчите? Вам просто нічого сказати. Ось так і в людей, Грак. Нема справжніх небесних, я сказав би, від бога, солов'їв, вважайте — суцільний Альбіон: туман і нудьга. А я — як він, Грак, мені багато не треба: тільки б світило сонце, висіло блакитне небо, дзвеніли бджоли на мальвах і в синьому мареві виспівував жайворон. Я коли бачу цього птаха, Грак, то стаю в ту ж мить Сідалковським номер один. Ви за собою такого не помічали? Чи у вас живе тільки один товариш? У мені, Грак, чесно признаюсь, кілька: і один кращий за іншого. Про вас цього не скажеш. Про вас усе сказав Стратон Стратонович…
— А що він про мене сказав? — висунувся з-під землі Грак.
— Як? Ви й досі у блаженному невіданні? Він про вас сказав, що ви супергеній, Грак. Решту спробуйте дізнатися у когось іншого. Я вас не інтригую. Але й чужих цитат не повторюю. З чужих цитат роблю свої. Стратона Стратоновича не переробиш. Він не піддається переробці. Оригінал, у нього свій почерк.
Грак його не слухав. З чорного отвору на кущі, на стежку саду вилітала земля, перемішана з черепашником. Сідалковський згадав Ховрашкевича. Той, побачивши такий грунт, обов'язково сказав би: «То я вам так скажу: тут колись, у Кобилятині-Турбінному… То ви не смійтесь… Але тут таки було море… А може, навіть притока Дніпра… Погляньте, який черепашник!»
Раптом Грак вигулькнув на поверхню.
— Хух! Тут темно, як у шахті.
— Невдале порівняння, Грак. Ви в шахті ніколи не були…
— Ну, як у льоху…
— Це вже правдоподібніше… Ви це пізнали на самому собі, і в цьому вам можна повірити.
— Дай ковток води і засвіти «летючу мишу»…
— Скажіть, — підставляв сонячному промінню своє обличчя Сідалковський, — воду ви теж п'єте, як горілку, чи навпаки: горілку, як воду?..
— Може, хоч трохи покопаєш ти, доктор?
— Грак, ви ображаєте мене. У мене ж усе імпортне: штани, піджак, майка, труси і навіть запонки. Тільки тіло з Томашполя. Чули про таке місто, Грак? Сам я родом з Томашполя. Але як інтелігент сформувався у Вапнярці. На привокзальній площі. Це якраз між Томашполем і Одесою. Через Вапнярку усі закордонні поїзди ходять, Грак. Усі ті, що йдуть у Європу і з Європи. Отож ви мене до себе, Грак, не рівняйте… Я європеєць!..
— Так, може, трохи ти? — почав скиглити Грак.
— Я уже вам сказав: у мене під робою один імпорт. А я не любитель часто відвідувати банно-пральні комбінати. Крім цього, від землі уже відвик. Я тільки вчора наводив манікюр.
— А педікюр ти собі не наводиш?
— Буває, але в рідкісних випадках. Тільки тоді, коли зустрічаюсь з жінками, які нагадують мені райських богинь з тимчасовою пропискою на землі, а постійною в Києві.
— Чого ж ти сюди прийшов?
— Ради інтересу. Мені цікаво, скільки погонних метрів може викопати людина, якщо їй сказати, що вона докопається до золота чи до іншого благородного металу…
— У мене вже руки тремтять. Покопай трохи.
— Не скімліть, Грак. Це вам не до лиця. А що руки тремтять, так це закономірно: у вас почалась золота лихоманка. Вона скоро минеться. Трохи відпочиньте. Поговоримо на вашу улюблену тему. Розкажіть щось про жінок, про свої подвиги на цьому фронті.
Сонце піднімалося все вище і вище, Грак вгризався все глибше і глибше. Коли він появлявся на поверхні, щоб «ковтнути шматок свіжого повітря», Сідалковський йому радив:
— Грак, скільки вам говорити можна: оголіть торс. Матимете натуральний вигляд ремонтника шосейних доріг. Та й загорите хоч трохи. Я не битимуся над тим, щоб вам дістати путівку до Алупки. І ще одне, — подаючи Граку пляшку води, продовжував Сідалковський. — Не копайте під самими кущами. Гляньте, що ви зробили: кущі повисли, як у гамаку. Скарб треба шукати глибше: під нашаруванням, але не під дном Індійського океану. Там ви політичного притулку не знайдете. Навіть маючи кілька торб з діамантами. Завжди, Грак, тримайтеся золотої середини.
— Може, копнеш?
— Ні, ви не оригінал. Ви починаєте повторюватися і змушуєте до цього мене. Комусь же потрібно й керувати. Так би мовити, бути нагорі. Та й я ж для вас розшифрував карту, подав вам ідею…
— Ти всім подаєш ідеї, — розізлився Грак, витираючи піт з чола. — Тебе всі люблять, а ті, хто їх втілює в життя, — ненавидять. Чудловський теж вважає, що Торквемада це я, а ти Йосиф Прекрасний…
— Звідки такі знання, Грак? Невже цього вчать у ветеринарних академіях?
Грак не дослухав і пірнув у чорний отвір, як в ополонку. Шпагат, яким він прив'язався десь через годину-другу, сягав уже двох метрів.
— Чого тільки з людьми не робить золото! Чорт забирай! Так недовго й перетнути кордон, — усміхнувся Сідалковський, коли Грак знову з'явився на поверхні. — Невже там така чорна земля? Чорнозем же лежить на поверхні!
— Залізь — побачиш!
— Ну, для чого так грубо? Ви мене ображаєте, Грак.
Євмен Миколайович відкоркував пляшку і підніс до замащених землею губів. Воду він не ковтав, а пив. Борлак працював нормально і ритмічно, без перебоїв.
— Коли ви, Грак, п'єте, у мене завжди виділяється шлунковий сік. Час би й перекусити, — запропонував Сідалковський.
— Ти що? Який перекус! Поки скарбу не знайду — з ями не вилізу.
— Мені подобається ваш оптимізм. Цікаво, що ви зробите з тим золотом, якщо викопаєте?
— Куплю найкращу машину…
— Раджу брати «кадилак». Там усі кімнатні умови, Грак. І що ж далі?
— Возитиму дівчат…
— А як же Зося?
— А що Зося? Зося — моя дружина. А я люблю вино, жінок і гроші.
— Це ваш девіз, Грак?
— А що ще людині потрібно? Я не ханжа, Сідалковський. Я не такий, як ти, бо не прикриваюсь красивими фразами. Я теж хочу гарно жити. Але не так, як ти… Розтринькувати гроші треба тоді, коли ти їх маєш. Ти ж витрачаєш, не маючи їх. Ти корчиш із себе аристократа, який на людях їсть паюсну ікру, а дома триденної давності картоплю підігріває. Я ж тебе знаю. Ти живеш одним днем, як отой коник, що он
