«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

Олег Чорногуз

«АРИСТОКРАТ» ІЗ ВАПНЯРКИ

Сатиричний роман

КНИГА ПЕРША

Ніколи нічого не вигадуйте. Придивіться до людей, які вас оточують, і ви побачите, скільки у них дивацтв.

Автор

Золото випробовують вогнем, жінку — золотом, чоловіка — жінкою.

Почуто від Сідалковського

РОЗДІЛ І,

у якому розповідається про елегантного незнайомця, провідницю міжнародного експреса, трьох в одному купе, китайського божка, дівчину з оливковими очима, фотокореспондентів і спалахи, як на полі бою

Поїзд наближався до Вапнярки, коли на пероні з'явився цей елегант у чорних окулярах «дипломат» та костюмі з лавсановою ниткою. Піджак на ньому переливався натуральним сріблом дунайського оселедця і викликав у пасажирів жагуче бажання випити й закусити. До його лакованих черевиків, здавалося, бракувало тільки смолянистих, як і чуб, тоненьких вусиків а-ля Дон-Жуан, краватки типу «метелик» і золотої «цибулини»-годинника з позолоченим ланцюжком, що мав претензійно звисати з бокової кишені жилетки.

Вони зупинилися одночасно: поїзд і оцей периферійний франт, що артистично схрестив руки на грудях, ніби даючи можливість новоприбулим провідницям помилуватися собою. Перед ними й справді стояв замріяний красень з довірливими і лагідними очима, з яким дівчата зустрічаються навіть тоді, коли заздалегідь знають, що все це загсом не закінчиться.

Контрастні, трохи товстуваті й хтиві губи начебто промовляли, що вони відкриті вітрам і доступні для слабко-характерних жінок та гарячих поцілунків. Його постава, статура, погляд і чітко окреслений класичний профіль — усе вказувало на те, що стародавні греки явно поспішили оголосити Аполлона Бельведерського взірцем чоловічої краси, а античні оракули, передбачаючи майбутнє, навіть гадки не мали, що в їхнього далекого пращура згодом можуть з'явитися такі ж самі нащадки, але в значно поліпшеному вигляді. Торс незнайомця мав такі класичні пропорції, що на ньому хотілося негайно повісити табличку: «Манекен для Будинку моделей, 5-й зріст, 50-й розмір», — а потім усе це запустити у серійне виробництво.

Дженджуристий молодик поважно підійшов до провідниці і, взявши її за лікоть, змовницьки сказав:

— Красуне, до Києва. По броні…

Провідниця на якусь мить розгубилася, ніби в неї несподівано відібрало мову, а потім безапеляційно заявила:

— Ніякої броні! У мене міжнародний вагон. — Проте одразу ж знітилася під його поглядом і, ніби виправдовуючись, додала: — Я б з радістю, але у моєму вагоні польська і молдавська делегації…

— Чудово, люба: вважай, що перед тобою стопроцентний іноземець. Тим більше, що я народився на кордоні… між Вапняркою і Крижополем…

Тепер провідниця навіть посміхнулася. Його сірі очі світилися такою добротою і щирістю, що дівчина вже готова була взяти його, порушивши всі інструкції, але вчасно помітила цибату постать бригадира поїзда з зеленою нашивкою.

— Он туди! — Вказала вона червоним прапорцем. — За вагоном-рестораном — наші вагони. Причепили в Унгенах…

Ображений у своїх найкращих почуттях, молодик гордо повернувся і попростував у хвіст поїзда.

— Привіт кучерикам! — спритно підтягнувшись, він вискочив на підніжку, цього разу не давши навіть опам'ятатися провідниці — симпатичній дівчині з двома кучериками біля вушок. — У мене, красуне, радість і нещастя: у столиці померла бабуся, а у Вапнярці в жодній касі немає квитків…

— Яка ж це радість? — простодушно спитала вона, сприймаючи його жарт цілком серйозно.

— Так бабуся ж міліардерша! За все своє стодволітнє життя прийняла п'ять мільярдів пляшок, але всі на дві копійки дешевше номіналу… Вловила вміст, хоч пляшки були й порожні?

— У мене немає місць, — прозаїчно відповіла дівчина.

— Люба, але в тебе є ніжне дівоче серце, добрі очі і такі милі кучерики біля вушок, через які у минулому столітті йшли на ешафот і стрілялися на дуелях!.. І як тебе, таку гарну, мама відпускає саму в далеку дорогу? Ще й, мабуть, без грошей?.. Люба, я пересиджу у ресторані, а зайва п'ятірка в столиці ще нікому не заважала. Або, як казала моя покійна бабуся, гроші ніколи не обривають кишень…

— Ну, йди вже, йди! Балакун… Пересидиш у ресторані… Якщо є за що!

Останні слова різко вдарили його в груди і зупинили. Він з неприхованою прикрістю глянув на дівчину.

— Життя зіткане з протиріч, — похитав докірливо головою. — Такий ротик — і такі слова… Проза! А в людини повинно бути все прекрасне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія…

— Ну, ну! Каліграфія… Йди вже…

Він елегантно, двома пальчиками, витяг з кишені п'ятірку, якийсь час прощально дивився на неї, мов на кохану, що зібралася до іншого, і тільки тоді зверхньо передав провідниці.

— Мені ваші гроші не потрібні, — засоромилася дівчина, знову переходячи на «ви». — Я вас не за гроші взяла… — І відхилила його руку.

— Тільки без міжнародних ускладнень, — застеріг молодик. — Бо мені, якщо вірити медикам, це протипоказано.

Досягши певного ефекту, він навіть не поглянув на неї, бо пам'ятав: «Чим менше уваги звертаєш на жінок, тим глибше западаєш у їхнє серце».

«У них що, спецобслуговування?» — подумав молодик, оглядаючи шикарний ресторан поглядом новоспеченого адмірала, і тут же вгледів за дзеркальною перегородкою вільне місце. Неквапно, з гідністю, як робив усе, попростував до столика, за яким сиділо троє.

— Для повного щастя і гармонії вам не вистачає тільки четвертого, — дещо нахабнувато мовив він. — У вас зайнято?

— Прошу, — кивнув усім своїм тулубом кремезний черевань з доброю посмішкою на устах і великою головою без шиї. — Пшепрашам!

«Поляки», — згадав він слова провідниці, а вголос додав:

— Ніщо так не зближує людей, як спільний стіл у ресторані…

— О так, так, — щиро посміхнулися поляки.

Наш герой миттю окинув поглядом меню, вихопив звідти дві-три красиві назви і звернувся до іноземців діловим тоном:

— Що будемо пити? Коньяк, горілку, вино?

— О ні, ні! — в один голос заперечили пасажири. — Тільки каву.

— Прекрасно: нічого в світі так не люблю, як каву і молодих дам… розлучених нарсудом!

Фраза не мала того ефекту, на який він чекав. «Мабуть, погано розуміють по-нашому».

— Ви з Польщі?

— О так, так. А як, пшепрашам, ви здогадались? — зацікавився черевань з добрим виразом на обличчі.

— Бачите, — молодик на мить замовк. Він ледь не випалив, що колись і сам бував у Польщі, але, як на те, не міг згадати жодного міста, окрім Варшави. Тому не зовсім впевнено пояснив: — Бачите, я сам… Ну, як вам сказати, трохи вмію по-польському…

— Цікаво! — підвів голову сусіда ліворуч. — Наприклад?

— Наприклад: кобета і пшияцюлка…[1]

Поляки щиро розсміялись. Молодик їм, очевидно, сподобався, бо опецькуватий чоловічок хотів було відрекомендуватися, коли раптом підійшла офіціантка, озброєна олівцем, блокнотиком і рахівницею для першокласників, що недбало