«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

Єва більше, здається, не слухала його, тільки час від часу пригорталася до нього, як дніпровська хвиля до нагрітого за день берега. Сідалковський мовчав, прислухаючись до ритмічного, але підсиленого биття власного серця і плескоту дніпровських хвиль. Єва важко і протяжно, як віддалений згук пароплава, зітхала.

— Єво, — попрохав Сідалковський. — Не зітхайте так, а то мені хочеться плакати.

— Ви нехороший, Сідалковський, — вона зітхнула ще раз.

— Йоги рекомендують зітхати, як і дихати, носом.

— Сідалковський, обніміть мене, — раптом попрохала Єва.

— Цікаво, а що я в такому випадку до цього робив? — запитав Сідалковський.

— Хіба то обійми, Сідалковський? Скажіть, а як вас звати?

— Хіба це вам замінить те, що ви пропонуєте? — Сідалковський соромився свого імені, як і справжнього прізвища. Він вважав їх безнадійними архаїзмами і тому завжди відрекомендовувався тільки так: Сідалковський. Інколи до прізвища додавав вигаданий для нього Ковбиком титул: «Граф Сідалковський — аристократ із Вапнярки». Це йому подобалося, і він напівжартома, напівсерйозно постійно на цьому наголошував. Імені він майже не згадував, бо нове прізвище замінило йому все.

— А як ваше справжнє прізвище, Єво? — Сідалковський нарешті обняв її, притис до себе.

— Чупринá, — відповіла Єва.

— Чупри′на? — перепитав Сідалковський.

— Ні, Чупринá. Наголос на «а». То прізвище мого батька Чупри′на, — поправила Єва. — А я Чупринá. На мене в Індустріальній Балці всі так казали. А тепер я Гранат. Це мій артистичний псевдонім.

— Який-який?

— Артистичний, — повторила Єва.

— Гранат, — Єва сказала «Гранат» за старим українським правописом, в якому окрім літери «г» була ще й «ґ». — Гранат для артистки — це більше підходить, чи не так, Сідалковський?

— А що ви робите, Єво, в театрі?

— Граю ролі.

— Уже?

— Що «уже»?

— Так швидко? Ви ж тільки днями влаштувалися…

— Я поки що репетирую.

— Які ролі, якщо не секрет?

— Різні. Джульетти, Капітанки, Анну на шиї…

— Дивно, а мені казали, що ви відтворюєте кроки за лаштунками сцени. Інколи ляпаєте калошами по підлозі, імітуючи постріли…

— То брехня. Для пострілів є пістолети. Я граю в масових сценах і готую вже ролі. Принаймні мені так режисер сказав: Єво, готуйтесь до серйозної ролі. От я й готуюся, — образилася Єва.

— Ну, гаразд, — перейшов Сідалковський на тон голови місцевкому «Фіндіпошу». — Чого ви Адама ображаєте?

— Слухайте, Сідалковський… — Єва відсунулась і, цілячись йому поглядом прямо в очі, додала: — Я не люблю моралі, а її тепер усі читають. І тому стільки аморальності… Сідалковський, я починаю у вас розчаровуватися. Ми ж не на профспілкових зборах. Заберіть свій піджак. Він мені перестав подобатися.

— Хто?

— Ваш піджак

— Як Адам?

— Ні, як ви. Адам не людина — золото, — мовила Єва. — Він мені вірний, як… — Єва не знайшла, з чим порівняти, і запнулася. — Не те, що ви, Сідалковський. Він кохає мене до безтями!

— Так чому ви не цінуєте цього?

— Не знаю. Ми, жінки, видно, всі однакові. Тих, хто нас по-справжньому кохає, не любимо, а за тими, хто на нас дивиться, як на іграшки, помираємо.

— Символічно, звичайно.

— Що символічно?

— Помираєте символічно.

— Вам усе смішки, Сідалковський.

— Для чого ж ви одружувалися, Єво? Та ще й у такий спосіб…

— А ви знаєте як?

— Ваш Адам схожий на несучасний магазин: у нього що під прилавком, те й на вітрині. Мені Адам розповідав, як він вперше наважився одружитися. Я не повірив.

— Чому вперше?

— Бо я певний, йому доведеться одружуватися ще й вдруге.

— Ви так гадаєте?

— Я переконаний, Єво. Можливо, тільки не в такий спосіб. Невже це правда?

— А що ж тут дивного? Він сказав, а я вирішила перевірити. Він виявився людиною. Першим, який не обдурив мене. А ще я вийшла за Адама так тому, що мене до цього один такий, як ви, красень обдурив. Обіцяв одружитися на мені, а взяв іншу. Я негайно ж вийшла за Адама. На зло йому. Та ще й у Київ переїхала. Тепер вони мені всі заздрять. І він також, — Єва витягла цигарку і закурила.

— Ви курите, Єво?

— А що ж тут дивного? — пустила вона дим кілечком. — Ви що, ніколи не бачили дівчат, які курять?

— Навпаки, Єво: я давно не бачив дівчат, які не курять.

— А ви що — «проти»?

— Чому я повинен бути проти, коли вся Європа «за»?

— Слухайте, Сідалковський, а що ви Адамові скажете, коли він вас запитає, з ким тепер Єва зустрічається?

— Я йому скажу те, що й учора: Адаме, наберіться мужності і вислухайте до кінця — Єва закохана в мене.

— Який ви самовпевнений!

— А що я скажу йому, що Єва самим богом створена для мене. Вона така, як я. Точнісінько. Тільки вона жіночого роду, а я чоловічого… Адамові очі кричатимуть, мов крила птиці, що падає каменем до землі. Я скажу йому: «Не плачте, Адаме, повірте мені і не вірте Єві. Ви для неї були стартовим майданчиком для посадки у Києві…»

— Ви нахаба, Сідалковський! — раптом зірвалася з місця Єва. — Ви такого не можете йому сказати!

— Але це ж правда, Єво, — Сідалковський сидів задоволений, навіть щасливий — Єву зачепило за живе. — А далі я йому скажу чесно: Адаме, Єва кохає мене…

— Це неправда, — ледь не закричала Єва.

— Єво, не підстрибуйте так високо. Це по-перше. По-друге, наберіться терпіння і вислухайте співбесідника, з яким вам не менш цікаво, ніж на концерті.

— Ну, гаразд, — присіла Єва поруч. — А що ж далі?

— А далі Адам схопиться за голову і в розпачі зі словами: «Сідалковський, моя Єва кохає не мене, а вас», — залишить «Фіндіпош» і піде містом з таким нещасним виглядом, як власник двох лотерейних квитків, на котрі випали найкрупніші виграші, але самі квитки випали з його кишені раніше за ті виграші.

— Сідалковський, ви молодець. Я просто по-справжньому закохана у вас, — Євині почуття перехлюпнули через край. — Сідалковський, поцілуйте мене…

— Ні, Єво. Я товариш Адама. Моя службова совість, — згадав він улюблену фразу Ковбика, — не дозволяє цього робити.

— Ви, мабуть, у школі були відмінником, Сідалковський, або вдома — маминим синком.

— Ні перше, ні друге, Єво.

— Тоді все життя формули з хімії зубрили. А я хімію ненавиджу, як і вас, Сідалковський! — Єва підвелась із нагрітого місця і стояла перед Євграфом, намагаючись скинути з себе його піджак, який висів на ній, немов довга сутана на ксьондзові. — Ви дуже правильний, Сідалковський. Мені ще ніхто не відмовляв. Ви перший… Ви, ви… насміхаєтесь із мене, — голос Єви набирав неприємного для слуху Сідалковського відтінку, хоч слова її приємно