«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— Грак, ви мене ошелешили. Ви навіть гірший, ніж я уявляв. І ви мрієте стати аристократом? О, Грак! Ви мене вбили! Звідки це у вас? — мовив Сідалковський, піднімаючись з землі. — Мені дуже приємно чути про ваш аристократизм, в якій би формі він не проявлявся. Нашого полку прибуло. Жаль, що трохи з гіршими даними і манерами.
— Ти дуже високої думки про себе… Для чого ж ти створений?!
— Для ідей, Грак. І для жінок…
— Я люблю жінок, Сідалковський, не менше, ніж ти…
— Ви їх любите більше, бо вони для вас — мрія. Для мене ж вони — реальність. А реальність завжди прозаїчніша, ніж нездійсненність мрії.
— Я знаю, ти їх береш своєю вродою.
— Що ви, Грак! Цього недостатньо. Потрібне ще вміння… Свій, так би мовити, індивідуальний підхід. А це не кожному дано!..
— Я їх братиму грішми… Бо ні на що так жінка не клює, як на гроші…
— Фу, Грак! Ви не з нашого століття. Ви з інших світів і епох. Я не знав, що ви живете на світі заради жінок, вина і грошей. Я знаю, що, приміром, Карло Іванович живе для дітей — це благородно. Ховрашкевич — в ім'я великих відкриттів і трохи ради Стратона Стратоновича. Панчішка — для задоволення, Чигиренко-Рєпнінський — в ім'я мистецтва. Адам заради Єви, Єва задля себе. Нещадим для інших, хоч за умови, що всім отим іншим буде зле, а йому добре. А заради чого живете ви, Грак? Заради якогось металу, з якого думаєте виплавити свою куцу мрію.
— А заради чого ти?
— Я? — Сідалковський задумався. — Я заради красивого, Грак. У людини повинно бути все красиве: торс, слово і обов'язково каліграфія. Ви задумувалися над тим, що я постійно говорю про каліграфію? Почерк — це душа людини. Я дивився, Грак, на ваш почерк і одразу визначив, хто є хто. Я ж люблю все елегантне. А втім, кожний мріє про те, чого йому бракує. Тільки не напускайте на себе туману, як колись казала мені мати. Чого й ви, Грак, видаєте себе не за того, ким ви є насправді? Не беріть приклад з Ховрашкевича, Ковбика і навіть Карла Івановича чи Адама Кухлика… По-перше, підкреслюю і повторюю, ви навіть пити не вмієте, по-друге, жінок ви боїтесь більше, ніж самого себе. Ви коли-небудь, Грак, роздягали жінку?..
— Роздягав.
— Не брешіть! Це вам хоч і йде, але ви ж на це не здатні…
— Чесне слово, роздягав!
— І чим це скінчилося? Тільки чесно.
— Дістав по пиці.
— От бачите… Тут диплома з відзнакою мало. Таким, як ви, Грак, і золото не допоможе. Ви не зумієте обміняти його на натуру. До речі, золото у нас не в моді… Отож краще будьте самі собою…
— А ти?
— Що я? — не зрозумів Сідалковський.
— А чому ти не можеш бути самим собою? Ти ж теж не той, за кого себе видаєш. Це ж видно, усім видно, Сідалковський… Штучно все це, награно, — Грак занурився в землю.
Сідалковський замислився. Він уже не міг повернутися до свого попереднього життя, як і до самого себе. Та чи й було воно в нього колись, оте попереднє життя. Йому імпонувало нове: респектабельне, як гадав він, елегантне, аристократичне. Він не міг тепер стати тим, ким був. Не міг і не хотів. У ньому давно співіснувало двоє: Сідалковський № 1 і Сідалковський № 2. Саме Сідалковським № 2 його і знали. І раптом — штучність. Навіть Грак помітив цю награність. Євграф згадав слова Славатія Мурченка: «Видно одразу, що ти периферія». «Тільки в третьому поколінні народжуються інтелігенти», — казав йому Ковбик. «Ніколи не сказала б, що ви з села», — запевняла Карапет. І раптом Грак: «У тебе все награно, штучно, фальшиво. Ти корчиш із себе аристократа, але тобі це не вдається». А от Філарет Карлович казав, заспокоював себе Сідалковський: «Одразу видно, що ви з благородної сім'ї». А в селі: «Гляньте, якого міського корчить із себе Сідалчишин син… Тьху, аж противно!..»
І вся тут оцінка. Сідалковський (мабуть, це був Сідалковський-перший) несподівано відчув, що кров ударила йому в скроні і залила лице. Те й те виглядало смішним і карикатурним. А ніщо так не лякає людей, як усвідомлення у собі смішного, і карикатурного. Бо й справді, у місті його, незважаючи на наймоднішу столичну маску, вважали за провінціала, а на периферії уже не вважали за свого, бо він ним таки й не був. Тепер він нагадував людину, котра раз наважилася стрибнути з парашутом і мріяла досягти землі, але повисла на вершечку дерев і вже не могла без чиєїсь допомоги досягти ні неба, ні землі.
Грак несподівано знову з'явився на поверхні і сказав:
— Знайшов, дай лом…
Сідалковський, здається, вперше відчув, де в нього б'ється серце. Грак так само раптово щез під землею, як і з'явився. До Сідалковського долинали сильні, але трохи приглушені удари об щось тверде й металеве.
— Чорті й що, — лайнувся про себе Сідалковський і, ставши на коліна, заглянув у отвір.
Раптом йому по обличчю щось ударило і відкинуло з силою геть. Сідалковський упав і, здається, вперше у своєму житті знепритомнів…
РОЗДІЛ XVIII,
в якому розповідається про прихід Ховрашкевича, міліцію, переляк Ковбика, його благородство, несподіване спільне засідання адміністрації та місцевкому і різкий поворот на сто вісімдесят з гаком градусів
Стратон Стратонович найбільше боявся понеділка. Хоч ювілей у Карла Івановича Бубона минув, як казав Ковбик, «без винаходів і ускладнень», та все одно щось тривожне гнітило його душу.
— Від своїх — (так Ковбик називав фіндіпошівців) — можна чекати найнесподіванішого, — постійно повторював він, боячись заплямувати свою службову совість.
Навіть Ховрашкевич, до котрого під час будь-яких урочистостей (а особливо ювілеїв) приходять найгеніальніші задуми та ідеї, що згодом обходяться лабораторії «Фіндіпошу» різким зниженням рівня спирту у бутлях, цього разу, як не дивно, про свій геніальний винахід забув. Дамські шапочки з світловими ефектами за допомогою кишенькових батарейок погасли у своєму зародку. Може, це трапилося тому, що тут почалася фізика, а компанія «оволодій суміжною професією» уже пройшла повз «Фіндіпош», як весняна гроза, а можливо, Михайло Танасович відчув у собі те, що й Ковбик: щось тривожне й незрозуміле. Це їх обох пригнічувало, а Стратона Стратоновича, за його власним висловом, з самого ранку навіть канудило.
Він, ніби перед черговою реорганізацією, боязко сідав
