«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

— Міністра? — ніби щось зважуючи, повільно перепитав він. — А чого це тобі раптом спало на думку?

— Ти не повіриш, але сьогодні, коли я йшла відбирати свою сукню в ательє, дивлюсь, мені дорогу переходить… Хто б ти думав?

— Міністр фінансів! — випалив Карло Іванович і підвівся на лікті.

— Уяви собі! Він був без машини. Йшов пішки. Майже в такому ж костюмі, як у тебе в шафі. Я на нього глянула, а він на мене. Ну, зовсім просто. Ну, так ніби він не міністр фінансів, а бухгалтер «Фіндіпошу». Я йому вдячно посміхнулася, а він мені. А тоді я не стрималася, кивнула йому головою, ніби кажучи: «Доброго дня!»

— А він що? — Бубон відчув, що у нього під лопатками щось заворушилося, але що саме — він не знав, та й не хотів у ці хвилини знати.

— А він… Знаєш, Карлушо, він зовсім просто, ну, як ми з тобою, каже: «Доброго дня!» Ще раз посміхнувся і зайшов в аптеку.

— Без машини? — уточнив Бубон.

— Без машини, — відповіла Мацеста Єлізарівна.

— І без охорони? — поцікавився Бубон.

— І без охорони.

— А що ж ти?

— А що ж я? Давай, думаю, постою. А може, то й не міністр — раз без машини. Стою, стою, коли це підходить…

— Міністр? — вихопилося у Карла Івановича.

— Ні, міліціонер.

— І що?

— Козирнув і запитав: «Ви на когось чекаєте?»

— А ти йому що?

— А я й кажу: «Чекаю». А сама аж киплю. А тоді: «Міністра чекаю».

— А що він?

— Тільки козирнув і промовив лагідним тоном: «Пробачте». А в цей час виходить міністр. Знову мені посміхнувся, деяку мить постояв і пішов собі пішки далі.

— У чорний лімузин не сідав? — перепитав Бубон.

— Не сідав.

Бубон задумався.

— Це не міністр, — упевнено сказав Карло Іванович. — Міністр без машини не може. Я ніколи не бачив міністра без машини.

— Карлушо! — глянула погрозливо Мацеста Єлізарівна.

— Ну, що ти, шановна, — Карло Іванович замовк і пошкріб для чогось лисину. Деякий час він мовчав, ніби звіряв якісь цифри, що несподівано почали не сходитися, а тоді мовив: — Проти міністра… звичайно, якщо це був він, я не заперечую. Але знаєш що, Мацю…

— Що, Карлушо? — насторожилася Мацеста Єлізарівна.

— З однією умовою…

— Якою?..

— Щоб призначив мене своїм помічником.

— Я подумаю, — згодилася Мацеста Єлізарівна. — У мене є одна знайома модистка…

Вона не договорила. Раптом десь мелодійно пробив годинник.

— Боже, чотири години дня! — схопилася Мацеста Єлізарівна. — А ми ж гостей запросили на п'ять…

— Нічого, — заспокоїв її Карло Іванович. — Ми гостей запросили на п'яту з тим розрахунком, щоб вони прибули хоч на сьому. А о двадцятій п'ятнадцять… — Бубон любовно глянув на Мацесту Єлізарівну, ніби кажучи: «Бач, я пам'ятаю» (саме в ці хвилини з'явилася на світ Мацеста Єлізарівна, невідомо лише, скільки десятків років тому).

Вона нахилилась до нього, по-материнські торкнулася губами чола:

— Спасибі тобі, Карлушо, який ти уважний!

Саме о двадцятій п'ятнадцять Карло Іванович планував виголосити перший тост і випити першу чарку до дна. А там уже — як хто хоче. У Бубона ніхто нікого не насилував, нікого тут не примушували більше, ніж він може, і нікому не загрожували вилляти горілку чи вино за комір, якщо він не вип'є до дна.

— У нас демократія, — гордився своїм сімейним укладом Бубон, ніколи не наголошуючи, що в домі старша Мацеста Єлізарівна. — Але першу чарку за іменинницю треба до дна. За традицією.

Гості, як завжди, прибували поступово і несвоєчасно. Першим, звичайно, приїхав Сідалковський, бо він вважав, що точність — це тільки ввічливість королів і аптекарів, але не продавців гастрономів. Одначе з огляду на те, що до жодної з цих професій він не мав ніякого відношення (він відносив себе до чогось середнього між королем і провізором), ніде нікому про це особисто не казав. Підкотив Сідалковський до садиби Бубона на чорній приватній «Волзі», найнятій за останні карбованці, і зупинився навпроти металевої брами Карла Івановича. З вікна чепурного будиночка Бубонів долинали чарівні запахи смажені — настільки густі й гострі, що Сідалковський втратив красу слова й артистичні жести, з якими він щось довго пояснював приватникові, як своєму власному шоферу. Від тих запахів зміст їхньої розмови став нецікавий, і водій від'їхав від Сідалковського з наміром більше ніколи сюди не повертатися, хоч Євграф нагадав йому вслід:

— Не пізніше двадцять третьої!

Мацеста Єлізарівна виглянула з вікна, з якого видувалася напнута сліпучо-біла фіранка, схожа на вітрило яхти, що постійно надувалося невідомими для Сідалковського пасатами і виривалося на волю.

Мацеста Єлізарівна тієї ж хвилини з'явилася на порозі і швидко, наскільки їй дозволяв вік і вага, побігла назустріч Сідалковському. Вона була зодягнена у чорну плюшеву сукню, що горіла червоним кольором і скидалася на розпечену магму. Уста іменинниці цвіли порцеляновою посмішкою і милим спогадом про кращі молоді роки. Сідалковський підніс букет яскраво-червоних троянд, припадаючи до пухкенької ручки Мацести Єлізарівни. У відповідь вона подарувала йому свою усмішку, яка нічого не коштувала, але зігріла ніжну душу Сідалковського щирістю і теплом.

Потім прибув Стратон Стратонович Ковбик у супроводі Ховрашкевича та електрогітари. Стратон Стратонович не дуже полюбляв ходити в гості, але сьогодні був той день, коли він завітав сюди не лише віддати шану загадковому вікові Мацести Єлізарівни, а й для того, щоб своєю присутністю підтвердити, що всі оті пригоди Карла Івановича і Єви — не що інше, як нерозумні витівки Сідалковського. Ковбику хотілося, щоб його службова совість була чиста, як фіндіпошівський спирт до розкорковування пляшки. Він бажав, щоб у цій показово-зразковій сім'ї знову настали благодать і злагода, а миле й лагідне подружжя й надалі спало, як усе своє післязагсове життя, на одній подушці завбільшки з добру перину.

Стратон Стратонович стримано, як і належить керівникові, привітав Мацесту Єлізарівну, скромно вручив подарунок і з виглядом господаря дому попрямував по викладеній плитами доріжці до ґанку. Голова у нього на плечах сиділа гордо й високо. Так що навіть ті, хто бачив Стратона Стратоновича вперше, несподівано ставали меншими, а якщо були зависокі, то якось горбилися і згинались. Вишикувалися позад нього і йшли, як казав Сідалковський, у кільватері. Стратон Стратонович, заклавши руки за спину, ступав солідно і поважно. Так керівник делегації оглядає виставку, а перекладач-гід, запобігаючи перед гостем, усе детально пояснює йому. У ролі гіда цього разу був Бубон-старший. Вони зайшли в густий тінистий сад, де павуки