Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Отже, ви теж прийшли позловтішатися, чи не так, шибеники? – запитав він. – І вам байдуже, що жебракові всього бракує, адже так? Бо ви маєте все, чого забажаєте: їжу, гарний одяг і найкраще зілля для ваших люльок. О, так, я знаю! Я знаю, звідки воно у вас. Але жебракові ви не дали б і жменьки, чи не так?
– Я дав би, якби мав, – відповів Фродо.
– Можеш узяти те, що залишилось у мене, – додав Мері, – тільки хвилинку зажди.
Мері зіскочив додолу й узявся копирсатись у сумці, причепленій до сідла. А тоді подав Саруманові шкіряну торбинку.
– Візьми собі те, що тут є, – сказав гобіт. – Пригощайся, ми розжилися цим на румовищі Ісенґарда.
– Моє, моє, так, і куплене дорогою ціною! – скрикнув Саруман, хапаючи торбинку. – Це лише дрібна заплата, бо ви взяли більше, щоби я провалився! Проте жебрак повинен бути вдячний, навіть коли злодій повертає дещицю вкраденого. Що ж, він вам знадобиться, коли ви дістанетеся додому, якщо в Південній Чверті все буде не так добре, як ви хотіли б. На вашій землі довго може не бути врожаю листка!
– Дякую! – сказав Мері. – У такому разі я заберу назад свою торбинку, бо вона не твоя і довго мандрувала зі мною. Загорни зілля у своє шмаття.
– Один злодій вартий другого, – буркнув Саруман, повернувся спиною до Мері, штурхнув Змієязикого і подався геть у напрямку лісу.
– Ну, це мені подобається! – сказав Піпін. – Злодій, ага! А як щодо того, що нас переслідували, поранили і волочили через цілий Роган його орки?
– Ех! – озвався Сем. – Він сказав: Куплене. А як, цікаво знати? І мені геть не сподобалося те, що він патякав про Південну Чверть. Час нам повертатися.
– Звісно, час, – погодився Фродо. – Та ми ніяк не можемо йти швидше, якщо хочемо зустрітися з Більбо. Спершу я, хоч би що сталося, навідаюся до Рівендолу.
– Еге ж, краще тобі вчинити саме так, – сказав Ґандальф. – Але Сарумана таки шкода! Боюся, ми вже нічим йому не допоможемо. Він геть-чисто зсохся. І все одно я не певен, що Деревобородий не помилився: гадаю, Саруман іще здатен на якісь дрібні підлі капості.
Наступного дня мандрівники подалися на північ Смурних Земель, де на ту пору ніхто не мешкав, хоча то був зелений і приємний край. Надійшов вересень зі золотими днями та срібними ночами, а вони спокійно собі їхали, доки дісталися до ріки Лебединої і знайшли старий брід на схід од водоспаду, який стрімко спадав у низину. Далеко на заході лежали в імлі озера й острівці, між якими звивалася ріка, шукаючи шляху до Сіряниці: там в очеретяних заростях гніздилося чимало лебедів.
Так подорожні й дісталися до Ереґіону, і нарешті настав світанок погожого ранку, що яснів понад мерехтливими туманами; і, поглянувши зі свого табору на невисокий пагорок, мандрівники побачили ген на сході Сонце, що осявало три шпилі, які пробивались у небо крізь перелітні хмари: Карадрас, Келебдил і Фануїдол. Вони були недалеко від Морійських Брам.
Тут кавалькада затрималася на сім днів, бо настав час іще одного прощання, якого ніхто не хотів. Невдовзі Келеборн, Ґаладріель і їхній народ мали повернути на схід, проминути Браму Червонорогу, Східці Тьмавих Струмків, дістатися до Срібножилої, а згодом і до свого краю. Вони й так уже далеко забрели західними шляхами, бо мали багато про що поговорити з Ельрондом і Ґандальфом, але й тут їх також затримала дружня бесіда. Ці четверо після того, як гобітів огортав сон, ще довго сиділи попід зорями, то пригадуючи минулі віки та всі свої радості й труди у світі, то радячись стосовно майбутнього. Якби тут пройшов випадковий подорожній, він би мало почув чи побачив: йому здалося б, що в темряві майнули тільки сірі вирізьблені з каменю статуї, пам’ятні знаки забутих речей, які й самі загубились у знелюднілих землях. Адже ніхто з чотирьох не розтуляв уст, а лише читав думки співрозмовників: тільки їхні ясні очі раз у раз оживали та зблискували, а думки тим часом перелітали від одного до іншого.
Проте невдовзі все вже було сказано, і вони знову попрощалися – до того часу, коли Три Персні повинні будуть зникнути з цього світу. Хутко розчиняючись серед каміння й тіней, загорнутий у сірі плащі, лорієнський народ поїхав у напрямку гір. А ті, хто прямував до Рівендолу, сиділи на пагорбі, проводжаючи його поглядами, доки в дедалі густішій імлі щось раптом зблиснуло – і потім ельфів уже не було видно. Фродо знав, що то Ґаладріель високо піднесла свій перстень на знак прощання.
Сем обернувся й зітхнув:
– Ліпше б і я зараз повертався до Лорієну!
* * *
Нарешті одного вечора мандрівники перейшли високогірний пустир і зненацька – як те завжди здається подорожнім – опинилися на краю глибокої долини Рівендолу, побачивши далеко внизу вогні світильників у Ельрондовому домі. Тоді спустилися, проїхали міст, наблизилися до дверей, і вже вся оселя сповнилася світлом і радісними піснями на честь Ельрондового повернення.
Перш за все, навіть не поївши, не помившись і не скинувши плащів, гобіти подалися на пошуки Більбо. І застали його самого-самісінького в маленькій кімнатці. Вона була захаращена паперами, перами й олівцями, а Більбо сидів у кріслі перед невеликим яскравим полум’ям: він здавався дуже старим, однак спокійним і дрімав.
Та коли гобіти увійшли, Більбо розплющив очі й підвів голову.
– Привіт, привіт! – озвався. – Отож, ви повернулись? А завтра у мене день народження, так. Які ви розумники! Знаєте, мені виповниться сто двадцять дев’ять! Ще рік, якщо я звісно доживу, – і я буду перевесником Старого Тука. Звісно ж, я волів би його і перевершити, але хтозна, хтозна…
* * *
Відсвяткувавши день народження Більбо, четверо гобітів іще трохи побули в Рівендолі й частенько сиділи разом зі своїм давнім другом, котрий тепер більшість часу проводив у своїй кімнаті чи за столом для трапез. У питаннях харчування Більбо був майже такий самий пунктуальний, як і раніше, тому зовсім нечасто просипав сніданок, обід чи вечерю. А гобіти, розсідаючись довкола каміна, розповідали старому все, що пам’ятали про свої мандри та пригоди. Спершу Більбо вдавав, ніби щось занотовує, проте нерідко засинав, а коли прокидався, то вигукував:
– Як чудово! Як дивовижно! Та де це ми?
І тоді вони переповідали історію знову з того місця, на якому Більбо почав куняти.
Єдина частина оповіді, яка, здавалося, справді його збурила і зацікавила, –
