Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Адже у нас була велика навала тих бурарум, тих злооких-чорноруко-кривоного-крем’яносердо-кігтепальце-дірявочере-во-спраглокрових морімайте-сінкагонда, грум, ну, ви народ квапливий, а їхнє повне ймення таке саме довге, як роки муки… тих орків-паразитів. Вони приходили з-за Ріки і з Півночі, а ще з усіх околиць Лауреліндоренану, куди не могли дістатися завдяки Великим, котрі там мешкають.

Він уклонився Володареві та Володарці Лорієну.

– Ті потворні істоти були дуже здивовані, натрапивши на нас на Пустирі, бо ніколи про нас не чули, хоча те саме можна сказати і про кращі народи. Мало хто з них нас пам’ятатиме, бо небагато їх уціліло після зустрічі з нами, а більшість тих, хто вцілів, забрала Ріка. Та це було добре для вас, адже якби вони нас не зустріли, то король зелених луків не далеко заїхав би, а якби і заїхав, то не мав би дому, до якого міг би повернутися.

– Це нам добре відомо, – сказав Араґорн, – і про це ніколи не забудуть ані в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

– Ніколи – слово занадто довге, навіть для мене, – відказав Деревобородий. – Краще скажи: доки триватимуть ваші королівства. Та їм доведеться тривати справді довго, щоби виглядати тривалими в очах ентів.

– Почалася Нова Епоха, – озвався Ґандальф, – і в цю епоху може статися так, що королівства людей перетривають тебе, друже Фанґорне. Проте повідай мені: чи впорався ти з дорученням, яке я дав тобі? Як Саруман? Він іще не стомився від Ортанка? Тому зрадникові, напевно, стає кепсько, коли він дивиться на краєвид за його вікном, який ти вдосконалив.

І Деревобородий кинув на Ґандальфа довгий погляд, – майже хитрий, подумав Мері.

– Ет! – сказав ент. – Я чекав, що до цього дійде. Стомився від Ортанка, еге ж? Власне, він справді нарешті дуже стомився, проте не від своєї вежі, а радше від мого голосу. Грум! Я розповідав йому довгі історії чи принаймні такі, які можна вважати довгими у вашій мові.

– Тоді чому ж він слухав їх? Ти заходив до Ортанка? – запитав чарівник.

– Грум, ні, я не заходив до Ортанка! – відповів Деревобородий. – Він сам підходив до свого вікна і слухав, адже не міг здобути новин у жоден інший спосіб, і, хоча новини були для нього вкрай невтішні, він жадібно прагнув їх, і я бачив, що він усе чує. Та я додав до вістей іще чимало того, про що йому варто було поміркувати. Він страшенно втомився. Бо завжди був квапливий. І це його знищило.

– Я помітив, добрий Фанґорне, – зауважив Ґандальф, – що ти надто ретельно наголошуєш: був, підходив, слухав. А тепер що? Невже Саруман мертвий?

– Ні, не мертвий, наскільки мені відомо, – відказав Деревобородий. – Але його тут немає. Так, ось уже сім днів, як його тут немає. Я його відпустив. Од Сарумана залишилося мало, коли він виповз назовні, а щодо тієї червоподібної істоти, котра була при ньому, то вона взагалі нагадувала зблідлу тінь. І не кажи мені тепер, Ґандальфе, що я обіцяв охороняти його, бо я це знаю. Та відтоді багато змінилося. Я утримував його, доки Саруман став безпечний, адже він уже не зможе нікому зашкодити. Ти маєш розуміти, що понад усе я ненавиджу, коли живе створіння ув’язнюють у клітці, тому не міг витримати, щоби навіть такі потвори, як ці двоє, ниділи в полоні без великої на те потреби. Змія, що не має отруйних зубів, може повзати, де їй заманеться.

– Можливо, ти і маєш рацію, – погодився Ґандальф, – але, гадаю, в цієї змії залишився ще один зуб. Саруман не позбувся свого отруйного голосу, відтак, припускаю, він умовив тебе – навіть тебе, Деревобородий! – знаючи слабинку твого серця. Що ж, Сарумана немає, і додати тут нічого. Проте Вежа Ортанк нині повертається у володіння Короля, котрому належить. Утім, напевно, вона йому не потрібна.

– Це ми ще побачимо, – озвався Араґорн. – Однак я дарую ентам цілу цю долину, щоби вони впорядкували її на власний розсуд, а тим часом наглянули й за Ортанком і подбали, щоби ніхто не заходив туди без мого дозволу.

– Ортанк замкнено, – сказав Деревобородий. – Я змусив Сарумана замкнути його й віддати ключі мені. Вони – у Спритнодрева.

Спритнодрев уклонився, як дерево, що гнеться від вітру, і вручив Араґорнові два великі чорні ключі химерної форми, з’єднані сталевим кільцем.

– Дозволь іще раз тобі подякувати, – додав Араґорн, – і попрощатися з тобою. Нехай твій ліс знову росте спокійно. Коли оживиш цю долину, то для тебе знайдеться місце на захід од гір, де ти вже колись давно походжав.

Обличчя Деревобородого посмутніло.

– Ліси можуть рости. Дерева множитимуться. Тільки не енти. У нас немає ентинґів.

– Однак тепер ваші пошуки матимуть більше надії на успіх, – сказав Араґорн. – Адже перед вами відкриються східні простори, куди раніше вам не випадало вирушати.

Деревобородий похитав головою і мовив:

– Туди далеко йти. І там наразі надто багато людей. Але я геть забув про гостинність! Може, залишитеся тут і трохи перепочинете? А може, серед вас є такі, хто захоче пройтися лісом Фанґорна і скоротити шлях додому?

І він поглянув на Келеборна та Ґаладріель.

Але всі, крім Леґоласа, сказали, що повинні прощатись і рушати на південь чи на захід.

– Ходімо, Ґімлі! – озвався Леґолас. – Тепер, із Фанґорнового дозволу, я відвідаю найдальші закутки Ентівського Лісу і побачу такі дерева, яких годі знайти деінде в Середзем’ї. Ти підеш зі мною і дотримаєш свого слова, і так ми разом дістанемося до наших земель у Морок-лісі та поза ним.

Ґімлі пристав на це, хоча, здавалося, не вельми охоче.

– Отепер Братство Персня розпадається остаточно, – мовив Араґорн. – І все-таки я сподіваюся, що невдовзі ви повернетеся до моєї країни з обіцяною допомогою.

– Ми прийдемо, якщо нам дозволять наші володарі, – відповів Ґімлі. – Ну, бувайте, любі гобіти! Тепер ви вже безпечно дістанетеся додому, і я не прокидатимуся зі сну, боячись, що вам щось загрожує. Ми пришлемо вам звістку, щойно випаде така нагода, і дехто з нас іще може колись зустрітися, проте, боюсь, усі разом ми не зберемось уже ніколи.

* * *

Потому Деревобородий попрощався з кожним із мандрівників зокрема і тричі з великою шанобою повільно вклонився Келеборнові та Ґаладріель.

– Давно, дуже давно ми вже не стрічалися ні між дерев, ні при камені. А ванімар, ванімаліон ностарі! – мовив він. – Бо сказано, що ми зустрінемося лише так – перед кінцем. Адже світ змінюється: я відчуваю це у воді, я відчуваю це в землі, я чую це в повітрі. Не думаю, що ми колись зустрінемося ще раз.

І

Відгуки про книгу Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: