Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Ці слова ніхто, крім Фродо, не чув, і гобіт зберіг їх у таємниці.

* * *

РОЗДІЛ 7

ДОМАШНІЙ РУБІЖ

Нарешті гобіти стали на шлях додому. Тепер вони палко прагнули знову побачити Шир, але спершу їхали повільно, бо Фродо було тривожно на серці. Коли дісталися до бродів на ріці Бруїнен, він зупинився, наче гидуючи ввійти в потік. І його друзі зауважили, що очі Фродо певний час не бачили ні їх, ані довколишнього світу. Потому він цілий день їхав мовчки. А то був шостий день жовтня.

– Тобі боляче, Фродо? – нишком запитав Ґандальф, під’їхавши до гобіта.

– Ну, напевно, так, – відказав Фродо. – Моє плече. Рана ниє, і мене гнітить спогад про темряву. Це сталося рівно рік тому.

– На жаль, є такі рани, які ніколи не затягнуться повністю, – сказав Ґандальф.

– Певно, моя – саме з таких, – зітхнув Фродо. – Насправді шляху назад немає. Я можу приїхати до Ширу, та він уже буде іншим, бо і я вже не такий. Мені завдали поранень ніж, жало, зуби і тривалий тягар. Де мені знайти спочинок?

Ґандальф лиш промовчав у відповідь.

* * *

До кінця наступного дня біль і тривога минули, Фродо знову був веселий – такий веселий, наче не пам’ятав темряви пережитого. Після того подорож стала приємною, дні швидко збігали, адже мандрівники їхали вільно, часто зупинялись у чудових лісистих місцинах, де листя було червоне та золоте під осіннім сонцем. Невдовзі вони добулися до Вершини Вітрів. Саме наближався вечір, і на дорогу лягли темні тіні від пагорба. Фродо попрохав усіх поквапитися, він навіть не глянув у напрямку пагорба, тільки проїхав у його тіні, похнюпившись та щільно загорнувшись у плащ. Тієї ночі погода змінилася, налетів обважнілий від дощу вітер зі Заходу, дуючи гучно та холодно, а жовте листя кружляло в повітрі, ніби птаство. Коли подорожні дісталися до Хет-лісу, гілля вже було майже голе, а густа дощова завіса сховала від їхніх поглядів пагорб Брі.

І трапилося так, що наприкінці шаленого та мокрого вечора в останніх днях жовтня п’ятеро мандрівників піднялися висхідною дорогою і постукали в Південну Браму Брі. Її було міцно замкнено, дощ періщив їм в обличчя, а в дедалі темнішому небі мчали кудись низькі хмари, тож серця подорожніх злегка тенькнули, бо вони мріяли про кращий прийом.

Вони погукали не раз і не два, й аж тоді сторож Брами вийшов. І прибулі побачили, що він тримає велику палицю й поглядає на них зі страхом та підозрою. Збагнувши, що перед ним Ґандальф, а його супутники, попри дивний одяг, – гобіти, він приязно привітав їх, і його обличчя проясніло.

– Заходьте! – сказав сторож, відмикаючи браму. – Ми не балакатимемо тут цього холодного і вологого – ну, чисто тобі розбійницького – вечора. Старий Ячмінь, без сумніву, буде радий бачити вас у «Поні», де ви почуєте все, що треба почути.

– І там ти почуєш усе, що ми хочемо розповісти, і навіть більше, – засміявся Ґандальф. – Як Гарі?

Сторож насупився.

– Його немає, – буркнув у відповідь. – Та ви ліпше запитайте про це в Ячменя. Гарного вам вечора!

– І тобі гарного вечора! – відказали подорожні, заходячи, а тоді помітили, що за живоплотом уздовж узбіччя збудували довгу низьку хижку, з якої висипало кільканадцять людей, котрі саме придивлялися до них із-за огорожі.

Коли чарівник і гобіти дійшли до оселі Біла Папоротняка, то побачили, що живопліт біля неї здичавів і поріс бур’яном, а всі вікна забито дошками.

– Гадаєш, ти вбив його тим яблуком, Семе? – запитав Піпін.

– Не маю на те великої надії, пане Піпіне, – відказав Сем. – Одначе я дуже хотів би знати, що трапилося з його бідолашним поні. Я не раз згадував і його, і те вовче виття, й усе інше.

* * *

Нарешті мандрівники дісталися до «Брикливого поні», який принаймні зовні здавався незмінним; за червоними фіранками в його нижніх вікнах горіло світло. Вони подзвонили у дзвінок, тоді до дверей підійшов Ноб, відчинив їх зі скрипом і визирнув надвір, а коли в мерехтінні лампадки побачив мандрівників, то скрикнув од здивування.

– Пане Кремено! Господарю! – зарепетував Ноб. – Вони повернулись!

– Ох, та невже? Ну, то я їх провчу! – долинув голос Кремени, а потім, кваплячись, вийшов і він сам із палицею в руці.

Та коли побачив, що то за «вони» – завмер на місці, а грізний вишкір його обличчя змінився на подив і невимовну радість.

– Нобе, ти, напханий соломою бевзю! – закричав Ячмінь. – Хіба ж ти не міг назвати давніх друзів за іменами? Не можна так мене лякати, та ще й у нинішні часи. Ну й ну! І звідки це ви прийшли? Я вже й не сподівався побачити хоч когось із вас удруге – це факт: податись у Нетрі, та ще й із тим Бурлакою та з усіма тими Чорнюхами на хвості!.. Проте я радий бачити вас, а особливо Ґандальфа. Заходьте! Заходьте-бо! Прошу до тих самих кімнат, що й раніше. Вони вільні. Власне, останнім часом у нас багато порожніх кімнат, і я не приховуватиму цього від вас, бо ви невдовзі самі би це виявили. Піду-но я подбаю про вечерю та про те, щоб її подали якомога швидше, бо наразі мені нічим похвалитися. Гей, Нобе, сонна мухо! Перекажи Бобові! Ой, я і забув, що Боба немає: повертається додому, до свого народу, оце щойно настане ніч. Гаразд, відведи поні наших гостей, Нобе! А ти, Ґандальфе, мусиш сам завести свого коня до стайні. Гарна тварина, як я і сказав, коли вперше побачив її. Ну, заходьте! Почувайтеся як удома!

Пан Кремена геть не змінився: теревенив без угаву і, здавалося, досі жив у звичній метушні. Та в заїзді майже нікого не було, всюди панувала тиша, а зі Спільної Зали долинав шепіт заледве двох голосів. Й у світлі двох запалених свічок обличчя власника «Поні», якщо придивитися до нього пильно, було дуже зморщене і виглядало виснаженим од тривог.

Він провів їх коридором до вітальні, де вони перебували тієї дивної ночі понад рік тому, і гості йшли за ним, трохи занепокоєні, бо розуміли, що старий Ячмінь навмисно бадьориться, приховуючи від них якусь прикрість. Усе було не так, як раніше. Та подорожні мовчали й чекали.

Як вони і сподівалися, пан Кремена після вечері