Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Ну, тепер я наважуся запропонувати вам вийти цього вечора до Спільної Зали, – озвався Кремена. – Ви, певно, стомились, але тепер у нас тут вечорами все одно не вельми людно. Проте, якщо ви вділите мені бодай півгодинки, перш ніж полягаєте спати, то я залюбки переговорив би з вами тишком: тільки ви і я.
– Ми теж цього дуже хочемо, – відказав Ґандальф. – І ми не стомилися. Ми були легковажні. Ми змокли, змерзли та зголодніли, проте ти зцілив нас від усього цього. Підходь, сідай! І, якщо в тебе є дрібка люлькового зілля, ми благословимо тебе.
– Ет, якби ви попросили будь-чого іншого, я почувався би ліпше, – відказав Кремена. – Нам і самим тут цього бракує, адже, розумієте, ми маємо лише те зілля, яке самі й вирощуємо, а цього замало. З Ширу останнім часом нічого не надходить. Але я зроблю, що зможу.
Повернувшись, Ячмінь приніс стільки зілля, що їм мало би вистачити на день-два – пачку неподрібненого листя.
– Південне зілля, – сказав він, – найліпше, яке в нас є, хоча воно й не зрівняється з листям із Південної Чверті, – це я завжди стверджував, хоча в інших питаннях завжди є патріотом Брі, даруйте на слові.
Гості посадили господаря у велике крісло біля багаття, Ґандальф сів із іншого боку каміна, а гобіти повмощувалися на низеньких стільцях між ними; і вони розмовляли кільканадцять разів по півгодини, обмінявшись усіма новинами, які пан Кремена хотів і почути, і розповісти. Більшість із того, що розповідали гості, було для їхнього господаря приводом для здивування та сум’яття, він не міг усього того збагнути і лише раз у раз повторював нехитрі коментарі.
– І не кажіть! – часто вигукував він, ніби власні вуха зраджували пана Кремену. – І не кажіть, пане Торбине чи то пак пане Підгорбине! Я геть заплутався. І не кажіть, пане Ґандальфе! Ой, та я би ніколи! Хто би міг про таке подумати в наші часи?
Зате про себе він розповів чимало. Усе тут геть не так гарно, як здається. Справи не те, що не добрі, а зовсім кепські.
– Ніхто ззовні й близько не підходить до Брі, – сказав він. – А тутешні мешканці здебільшого сидять удома, тримаючи двері замкненими. І все через тих новоприбулих і зайд, котрі почали з’являтися на Зеленшляху торік, як ви, можливо, пригадуєте: а пізніше їх іще побільшало. Траплялися серед них і горопашні злидарі, котрі тікали від бід, але головно то були всілякі поганці, здатні на грабунки та різні капості. І тут, у Брі, одного разу скоїлася пригода, погана пригода. Знайте: тут зчинилася справжня бійка, в якій декого навіть убили, вбили на смерть, атож! Якщо ви можете в таке повірити…
– Особисто я вірю, – відказав Ґандальф. – Скількох убили?
– Трьох і двох, – відповів Кремена, говорячи про великий і про малий народи. – То були бідолаха Мет Вересоніг, Ровлі Яблукар і малий Том Зірвишип із-за Пагорба; й Вілі Крутосхил із верхнього шляху, і ще один із Підгорбинів зі Стога: все хороші парубки, котрих дуже бракує. І Гарі Козолист, який зазвичай був коло Західної Брами, і той Біл Папоротняк – ці двоє стали на бік чужинців і забралися звідси разом із ними, і – я майже переконаний – саме вони впустили їх сюди. У ніч бійки себто. А сталося це після того, як ми показали їм на двері і виштовхали геть, – десь наприкінці року то було, а сама бійка зчинилася рано-вранці на Новий рік, коли падав густий сніг… І вони подались у грабіжники, і живуть десь ззовні, ховаються в лісах за Архетом і в нетрях на далекій півночі… Ми наче потрапили в одну зі страхітливих давніх легенд, скажу я вам. На дорогах небезпечно, ніхто не відходить далеко від дому, двері замикають рано. Ми мусимо виставляти сторожу вздовж усього живоплоту і ночами приставляти до брам чимало людей.
– Ну, нас ніхто не потурбував, – сказав Піпін, – а ми йшли повільно й не виставляли варти. Думали, що всі біди вже позаду.
– Ох, пане, ви помиляєтеся, хоч як прикро це казати, – мовив Кремена. – Та це й не дивно, що вас не зачепили. Озброєних мандрівників вони не зачіпають – тих, котрі з мечами, шоломами, щитами і з усім іншим. Принаймні двічі подумають, перш ніж напасти. Тому я і привітав вас так, коли побачив.
Тоді гобіти збагнули, що мешканці дивилися на них приголомшено, дивуючись не з їхнього повернення, а з убрання. Самі вони так звикли до військових обладунків і мандрів у добре споряджених загонах, що цілком забули: блискучі панцирі, які виглядають із-під їхніх плащів, шоломи Ґондору та Марки і пречудові символи на щитах здаватимуться чужинецькими в їхньому рідному краю. Та й Ґандальф теж їхав на своєму високому сірому коні, в білосніжній одежі, загорнувшись у синьо-срібну мантію, а при боці в нього висів його довгий меч Ґламдрінґ.
Ґандальф засміявся.
– Ну й ну, – сказав він, – якщо вони бояться нас п’ятьох, то під час подорожей ми зустрічали і страшніших ворогів. Тому, принаймні доки ми тут, вони дадуть вам спокій.
– А ви до нас надовго? – запитав Кремена. – Не заперечую: нам буде затишно, коли ви якийсь час у нас погостюєте. Розумієте, ми не звикли до таких клопотів, та ще й, подейкують, кудись поділись усі блукачі… Здається, дотепер ми недооцінювали те, що вони для нас робили. Проте Брі спіткало і дещо гірше за грабіжників. Минулої зими за нашими парканами навіть вили вовки. У лісах з’явилися грізні примари та моторошні потвори, вже від думки про котрих кров холоне в тілі. Це дуже нас непокоїло, якщо ви мене розумієте.
– Певно, що так, – сказав Ґандальф. – Останнім часом майже в усіх землях було неспокійно, дуже неспокійно. Але вище носа, Ячменю! Ти стояв на самісінькому краю неймовірних жахіть, тож я можу лише радіти, що ти не загруз у них по самі вуха. Кращі часи не за горами. Можливо, кращі за всі, які ти пам’ятаєш. Блукачі повернулися. Ми прийшли сюди з ними. І знову з’явився король, Ячменю. Невдовзі він зверне свої помисли в цей бік… Тоді Зеленшлях буде відкрито знову, і королівські посланці помчать на північ, почнуться приїзди та від’їзди, а лихих створінь виженуть із пустищ. Утім, і самі ці пустища згодом уже не будуть пустищами, а будуть мешканці та
