Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

Проте дійти до площі йому не вдалося. Посеред провулку він раптом наштовхнувся на невидиму пружну стіну, що миттю огорнула його з усіх боків, позбавивши можливості рухатися. Ярлах відчув присутність відьомських чарів і негайно спробував поринути в Тиндаяр, але ті ж відьомські чари не відпустили його.

У тіні будинків попереду з’явилися дві молоді жінки. Вони не належали до тих сімох відьом, що зараз офіційно перебували в Кованхарі, та Ярлах не сумнівався, хто вони такі. Він не міг озирнутися, проте був певен, що принаймні одна наближається до нього зі спини.

„Яка честь — три відьми проти одного чаклуна!“ — промайнуло в його голові. — „А ти, Фейлане, вчасно втік. Заздрю твоєму чуттю… хоч, може, саме ти й накликав на мене біду…“

Ярлах готувався до можливого арешту, і в його маґістерському персні було надійно приховано чималу порцію темної енерґії. На жаль, її бракувало, щоб зруйнувати відьомську пастку і втекти до Тиндаяру — зате цілком вистачало для інших цілей.

Кілька секунд Ярлах згаяв на те, щоб переконати себе в безвихідності свого становища. Годі було й сподіватися, що відьми, захопивши його, згодом втратять пильність. Навпаки, йому надзвичайно пощастило, що вони взагалі залишили його притомним, і цією помилкою треба скористатися. Причому негайно — бо що ближче вони підходять, то менше він має шансів здійснити задумане.

Звільняючи темну енерґію, Ярлах ще встиг із жалем подумати про те, що йому не судилося ввійти в історію, як авторові першої детальної, позбавленої білих плям, карти Нового Світу. А потім пекельне полум’я перетворило його на жменю попелу…

— Ні, це ж треба бути такими дурепами! — сердито говорила Шайна, яка їхала між Ейрін та Івін. — І головне, не визнають своєї провини, ще й мають нахабство виправдовуватися. Неможливо було передбачити… І що ж тут неможливого? Що старий чорний, який усе своє життя присвятив служінню Китрайлові, радше помре, ніж віддасться до рук відьом? Авжеж, яка несподіванка! Хто б тільки міг подумати!

Вона була лиха із самісінького ранку, відколи стало відомо про наслідки вчорашньої операції в Кованхарі. До всього іншого, її надзвичайно обурило, що найстарші майже добу приховували правду в сподіванні, що допит заарештованих чаклунів дозволить виправити ситуацію.

Тривале стеження за Ярлахом аб Коналом дозволило виявити його зв’язки з трьома чорними, а стеження за ними вивело ще на сімох. Під час затримання маґістр аб Конал учинив самогубство, один з його соратників, Фейлан аб Мередид, безслідно зник, вочевидь, запідозривши якийсь негаразд, а решту вдалося схопити. На допиті вони зізналися в усіх гріхах, виказали ще понад десяток своїх товаришів (які на той час уже повтікали), проте рішуче заперечували будь-яку причетність до подій на Іхелдиройдському тракті. Упокорення трьох із них засвідчило, що вони справді не мають доступу до Тиндаяру. Схоже, всі чорні, що брали участь у тому нападі, залягли на дно й намагалися не витикатись. Можливо, єдиною ниткою був професор аб Мередид, але відьми були такі необережні, що сполохали його.

Сама Ейрін не дуже переймалася цією невдачею. Їй було б мало втіхи від того, що чорних чаклунів схоплять і стратять за замах на відьом. Інша річ, коли вона сама, здобувши звання повноправної сестри, розшукає цих покидьків і відвезе до Ленніру, де їх покарають на очах у родичів капітана аб Ґрайді та ще одинадцяти загиблих ґвардійців. Оце буде справжнє правосуддя!

— Та годі вже, Шайно, — сказала Івін вер Шінед. — Що сталося, те сталося. Так чи інак, а маґістр заплатив за свої злочини життям. Ще й убив сам себе. Я певна, що він однаково б нікого не виказав. Такий затятий чорний мовчав би на допиті, як риба. Саме тому за ним і стежили, замість відразу схопити.

— Це точно, — підтримала її Етне вер Рошін, яка щойно приєдналася до їхнього гурту. — Серед чорних лише слабаки починають говорити — а слабакам не доручили б такого завдання. Та й вони самі не ризикнули б напасти на нас. Більшість із них боїться відьом ще дужче, ніж свого господаря. Зрештою, Ворог сидить собі в Ан Нувіні, а ми тут, у них під боком. От про що я справді шкодую, це про втечу того професора-алхіміка. Все вказує на те, що він був одним з нападників. Та тут мушу погодитися з нашими кованхарськими сестрами: всього передбачити неможливо.

— І в будь-якому разі, — додала Івін, — пізно махати кулаками, коли бійка скінчилася. Ми вже пів дня розжовуємо ці події, нам легко судити сестер за їхні помилки. А хтозна, як би ми самі впоралися.

— Точно, що краще, — буркнула Шайна, але без надмірного запалу. — Бо гірше просто неможливо.

— У мене, — вела далі Івін, — є більше підстав сердитися, ніж у всіх вас разом узятих. Я з вами ще з Тирконнела, але до сьогодні ви жодним словом не обмовилися ні про маґістра аб Конала, ні про стеження за ним, ні про те, що Пророцтво про Першу насправді розгадав професор аб Нейван. Розумію, що це був секрет… І зваж, Шайно, я нітрохи не лютую, хоча через вашу мовчанку впіймалася на Ріанин гачок і дозволила їй пошити мене в дурні. Два тижні торочила вам, яка ж ця Ріана розумниця, як дотепно вона розібралася з тією притичиною щодо останнього короля, об яку я свого часу зламала зуби… А ви, мабуть, нишком кепкували з мене.

— Не кепкували, — запевнила її Ейрін. — Нам було дуже прикро, я пропонувала розповісти тобі…

— Але я заборонила, — втрутилась Етне. — Не тому, що не довіряла тобі, просто вважала, що не варто іґнорувати геть усі розпорядження найстарших. Принаймні цей наказ був цілком розумний. Крім того, твоя необізнаність дозволила добряче провчити Ріану.

— І як же ти її провчила?

— Я тут ні до чого. Ти сама це зробила, коли стала листуватися з нею й обговорювати складні питання теорії передбачень. А вона мусила відповідати.