Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Егерт відчув, як його бліді щоки враз спаленіли й розчервонілися. Назвати пана Луаяна старим чаклуном означало переступити всі межі цинізму, однак страх поглинув порив Соллевого обурення, як болото поглинає кинутий у трясовину камінь.
Суддя зронив байдуже:
— Від свідка вимагається одна лише доблесть — казати правду… Ви знаєте, як важко пережило місто Мор. Ви знаєте, що він явився не сам по собі…
Егерт напружився.
— Мор явився не сам по собі, — ледь чутно вів далі суддя. — Старий чаклун і його донька застосували свою магію, щоб викликати пошесть з-під землі, де якраз місце витворам мороку… Священна Примара Лаш попередила про Кінець Часів, а служителі його безустанними молитвами й обрядами зуміли зупинити напасть і занапастити чаклуна… Місто врятоване, але скільки жертв, Соллю, скільки жертв… Погодьтеся, що співучасниця злочину повинна відповісти перед законом, цього вимагають родичі загиблих, цього вимагає сама справедливість…
Зірваний голос судді здавався Соллю оглушливим, як ревіння череди, яку ведуть на забій.
— Це неправда, — прошепотів він, бо навіть страх на якусь мить обімлів у його душі. — Це брехня… Служителі Лаш розкопали лігвище Мору, це вони викликали його, а декан зупинив ціною власного життя… Я бачив, я…
Цієї секунди страх отямився від шоку й заволав, заметався, затискаючи Егерту рот, виливаючи потоки липкого поту, змушуючи немилосердно труситися.
— Словесний злочин проти Лаш, — зазначив суддя, — зроблений раз і вперше, карається публічним шмаганням батогами…
Запала тиша, і кілька довгих хвилин в уяві Егерта малювалася картина з батогів, і юрби, і ката з підручними на мокрій спині його самі по собі закривавилися пекучі смуги.
Суддя зітхнув, у горлі його щось булькало й рвалося, наче лопали міхурі.
— Однак я розумію ваш стан, ви не цілком володієте собою й не відповідаєте за свої слова, отже, я зроблю вигляд, що не чув їх… Імовірно, процес відбудеться днями, коли будуть закінчені допити підсудної… Що ж до вас, Соллю… У мене немає підстав вас затримувати, однак обвинувач, можливо, захоче задати вам кілька питань…
Суддя потягнувся рукою до дзвіночка на столі. Не чекаючи сигналу, звідкілясь з-за невидимої раніше портьєри з’явився присадкуватий стражник. Насилу переставляючи негнучкі ноги, Солль ступив за відкинуту перед ним потайну портьєру.
По сирих стінах бігали стоноги. Від світла закріплених на стінах смолоскипів тінь Соллевого провідника металася, як велетенський нічний метелик. Слухаючи звук своїх кроків, Егерт катувався, думаючи про Торію.
Вони допитують її й допитуватимуть ще. Про що? Що вона може сказати їм? Вона… Небо, невже вони насміляться катувати жінку?!
І тоді серед лункої коридорної тиші йому вчулися віддалені, приглушені каменем волання. Він не витримав і застогнав, стражник, який його супроводжував, здивовано озирнувся.
Брязнув ключ у потайних дверцятах, стражник пропустив Егерта вперед, трохи підштовхнувши в спину. Вузька темна кімнатка скидалася радше на камеру, і Егерт саме впевнився, що доставлений просто у в’язницю, коли внесений смолоскип освітив високе крісло в кутку й людину, яка в ньому сиділа. Не дивуючись і навіть не лякаючись більше, Егерт упізнав Фагірру.
Залишивши смолоскип у кільці, стражник низько вклонився й вийшов. Цокіт його чобіт довго віддалявся коридором.
Фагірра не ворушився, каптур лежав у нього на спині, й Егерту здалося, що з часу їхньої останньої зустрічі минули десятиліття — стільки жахливого трапилося відтоді та так раптово постарів, змінився його моложавий колись знайомий. Егерта це вразило, справжній вік Фагірри він визначив тільки зараз.
Минуло кілька хвилин, перш ніж плащоносець важко зітхнув і підвівся, пропонуючи Егерту єдине в кімнаті крісло:
— Присядьте-но, Соллю… Вам, як я бачу, нелегко триматися на ногах.
— Я встою, — відгукнувся Егерт глухо.
Фагірра серйозно похитав головою.
— Ні, Егерте, ви не встоїте. Ви самі це розумієте… Ваша гордість і ваше боягузтво рвуть вас навпіл, але щось підказує мені, що боягузтво пересилить… Можна, звісно, без кінця з цього приводу горювати, катуватися й вмирати, а можна просто присісти й послухати, що скаже людина, яка вам симпатизує… Бо ви симпатичні мені, Егерте. Від самого початку.
— Ви — обвинувач, — сказав Егерт у темний кут, сказав, не запитуючи, а просто висловлюючи впевненість. — Обвинувач у справі Торії… Цього слід було очікувати.
— Так, — сумно підтвердив Фагірра. — Я — обвинувач, а ви свідчитимете.
Егерт притулився до стіни, постояв, відчуваючи, як доторкається до холодної твердині кожен його м’яз, потім підігнув коліна й сів, привалившись до каменя спиною.
— Фагірра, — сказав він втомлено, — ви бачили… Мор? Я не знаю, що було там, за стінами Вежі… Але місто… Ви хоч бачили?
Фагірра пройшовся по низькій кімнаті, Егерт дивився, як ступають сховані під плащем до п’ят чудової вичинки військові чоботи.
— Соллю, — Фагірра зупинився, — у вас… хтось умер?
— У мене вмер друг, — відгукнувся Егерт глухо. — І загинув… учитель.
— Так, — Фагірра продовжив свою прогулянку, — розумію… А в мене, Соллю, умерли шість членів родини — мати, брат, сестри, племінники… Вони жили в передмісті й умерли за один день.
Егерт мовчав. Він відразу зрозумів, що Фагірра не бреше — голос плащоносця незвично, дивним чином змінився.
— Я не знав, — сказав він хрипло, — що в служителів Лаш… Бувають родини.
— По-вашому, — гірко всміхнувся Фагірра, — служителі Лаш виростають на деревах, як груші?
Якийсь час у кімнаті тільки потріскував смолоскип та проходжались кам’яною підлогою м’які Фагіррові чоботи.
— Вибачте, — сказав Солль нарешті.
Фагірра посміхнувся, не зупиняючись.
— Ви не були там, у Вежі… Коли всі входи завалені, навіть потайні,
