Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Я так сподівалася на ректора, — сказала, нарешті, Торія, і голос її крижанів. — Підтримки студентів… замало… Хоча… — Вона про щось замислилася й продовжила не відразу: — Хоча я знайду… підтримку… але невже не в тебе?!

Егерту захотілося стати перед нею навколішки, замість цього він підійшов і сказав просто в безжальні сухі очі:

— Думай про мене що хочеш. Вважай мене ким хочеш, але закляття тут ні до чого, ніхто не заклинав мене боятися… за тебе!.. А я… — І знову він затнувся, хоча так треба було розповісти про те, наскільки страшною й безглуздою видається зараз сама тільки думка втратити її, втратити тепер, коли вони залишилися вдвох посеред ворожого світу, і як боляче усвідомлювати, що він не в змозі захистити найдорожче, найулюбленіше, що в нього є. Все це необхідно було вкласти в слова, але жалюгідні зусилля його виявилися марними.

Вона відвернулася, так і не дочекавшись. Дивлячись у її неприродно пряму спину, він жахнувся, бо зрозумів, що між ними проповзла тріщина, що розмова ця може ніколи не забутися, що треба рятувати Торію, а заразом і себе. Він зрозумів це, але, як і раніше, мовчав, вона ж бо права: він боягуз, не чоловік і тому не рівня їй…

У коридорі почулися кроки — не звичайні, розмірені, а незвично лункі, квапливі. Егерт почув плутаний голос пана ректора й здивовано підвів голову. Торія повільно обернулася, у двері постукали — спочатку часто, злякано, а потім різко й вимогливо, навіть грубо. Солль був упевнений, що за весь час свого існування двері деканового кабінету не знали подібного поводження.

Торія холодно звела брови.

— У чому річ?

— Ім’ям закону! — сухо долинуло з-за дверей.

І відразу ж задеренчав схвильований голос ректора:

— Добродії, це якесь непорозуміння… Це храм науки, сюди не можна зі зброєю, добродії!

Двері затрусилися під новими ударами, і з кожним із них душа Егерта втікала чимдалі в п’яти, він зціпив зуби, шепочучи про себе молитву: небо, допоможи мені хоч зараз повестися гідно!

Торія презирливо посміхнулася. Відкинула гак, що замикав двері, і завмерла на порозі. Клянучи себе, Солль не втримався й відступив у темний куток. Невидимий зовні, він розгледів з-за спини Торії червоно-білі мундири, бліду лисину ректора, юрбу схвильованих студентів і вилицювате, спокійне обличчя офіцера з затиснутим у руці стилізованим батогом — знаком того, що в даний момент він виконує волю влади.

— Це кабінет мого батька, — сказала Торія так само холодно. — Нікому не дозволено вдиратися у ці двері, й ніхто не ввійде сюди без моєї згоди… Чого панам треба?

Офіцер підніс свій батіг.

— Отже, ви підтверджуєте, що ви — донька декана Луаяна?

— Я повторю це тисячу разів і тисячу разів відчуватиму гордість.

Офіцер кивнув, так, наче відповідь Торії приємно його вразила.

— Тоді ми запрошуємо пані слідувати за нами.

Егерт відчув, як по спині його збігають струмки холодного поту. Чому завжди найстрашніше, найнеймовірніше, епізод радше з нічного кошмару, ніж з реального життя, чому з ним це завжди трапляється насправді?!

Торія тим часом скинула голову ще вище, хоч це, здавалося, було вже неможливо.

— Запрошуєте? З якого дива і що трапиться, якщо я відмовлюся?

Офіцер знову кивнув і знову задоволено, нібито тільки й чекав подібного запитання.

— Ми діємо за наказом пана судді, — на підтвердження своїх слів він потряс своїм стилізованим батогом, — і вповноважені примусити пані, якщо вона відмовиться послідувати за нами добровільно.

І тоді Егерту нестерпно захотілося, аби Торія озирнулася до нього.

Ну що, здавалося б, простіше — оглянутися в пошуках допомоги, підтримки, захисту… Але він від самого початку знав, що вона не обернеться, бо захисту від Солля чекати не варто, а зустрівшись поглядом з його стражденними, винуватими, змученими очами, не відчуєш ані підтримки, ні надії. Він знав це й однаково беззвучно благав її озирнутися, і вона вже зібралася було зробити це, але завмерла на півдорозі.

— Добродії, — втрутився ректор, і Солль побачив, як зовсім по-старечому метеляється на тонкій шиї його голова. — Добродії… Це… немислимо. Ніколи ще в цих стінах нікого не заарештовували… Це храм… Це прихисток духу… Добродії, ви чините святотатство, я піду до бургомістра…

— Не хвилюйтеся, пане ректоре, — промовила Торія повільно, наче роздумуючи. — Я думаю, що непорозуміння незабаром з’ясується й…

Обірвавши себе, вона звернулася до офіцера:

— Що ж, я зрозуміла, добродії, що ви не зупинитеся навіть перед насильством, а я не бажаю, щоб у цих і без того сплюндрованих стінах відбулося ще й насильство. Я йду. — Вона зробила крок уперед, швидко зачиняючи за собою двері кабінету, ніби хотіла цим захистити Солля від сторонніх поглядів.

Двері зачинилися. Егерт стояв, вп’явшись нігтями в долоні, й слухав, як віддаляються коридором гуркіт чобіт, перешіптування збентежених студентів і голосіння ректора.

Будинок суду був найважчою, дуже громіздкою і найнезграбнішою спорудою на площі. Егерт звик десятою дорогою обходити залізні двері з карбованим написом «Бійся закону!», а кругла чорна тумба з невеликою шибеницею, де теліпалася в петлі ганчіркова лялька, видавалася йому страшною й огидною водночас.

Сипав мокрий сніг, Соллю він здавався брудно-сірим, наче злежана вата. Черевики по щиколотку втрапляли в холодну кашу, і по ліхтарному стовпу, що слугував Егерту чимось на кшталт пристановища, струмками скочувалася вода. Тремтячи всім тілом, переминаючись із ноги на ногу, він до болю в очах вдивлявся в щільно зачинені двері й тішив себе дурною надією: ось-ось залізний капкан розтиснеться й випустить Торію.

Зграйка студентів, які спочатку складали йому компанію, потроху розсіялася — понурі, сумні, вони розбрелися, не дивлячись один на одного. До будинку суду входили й виходили різні люди — або